Читаєте зараз
Все частіше травмовані військові проходять каністерапію — лікувальні сеанси з собаками. Заборона провела з ними день. Ось наш репортаж

Все частіше травмовані військові проходять каністерапію — лікувальні сеанси з собаками. Заборона провела з ними день. Ось наш репортаж

Anastasiia Opryshchenko

Журналісти Заборони Анастасія Оприщенко та Даниил Леховіцер відвідали Центр реабілітації військових у Київській області (заради безпеки героїв матеріалу редакція не вказуватиме точну локацію). Тут вони проходять сеанс емоційної терапії зі спеціально тренованими собаками, які допомагають їм соціалізуватися після місяців на фронті. Заборона провела день з першою поліцейською собакою емоційної підтримки в Україні, її напарниками, та травмованими військовими — ось як ці маленькі створіння допомагають людям навчатися ходити наново та психологічно повернутися в мирний стан, коли їхній розум продовжує блукати траншеями війни.


I

Автобус зупиняється на крихітній, метрів десять у діаметрі, круговій дорозі. У голові проносяться паралелі з трилерів, у яких поїзди або автобуси висаджують пасажирів у місцях, де, здавалося б, не має бути жодної людської інфраструктури, — у дрімучих лісах і селах, яких уже не існує.

Я озираюся на всі боки — тут і справді нікого немає, це кінцева. Далі, в глибині підліска, видніється великий моноліт жовто-тютюнового кольору. Центр реабілітації для ветеранів за всієї властивої радянській Україні соцреалістичності виглядає чужорідним. Ми перемовляємося з фотографом і оператором — усім здається, що ми потрапили в колишню Югославію: великі, різані наче під лінійку корпуси, бетонні сходи, будова, що нагадує плескату силосну вежу, зарослу плющем. Здалеку може здатися, що це маленьке підприємство якогось ремонтного заводу. Тільки тут нічого не виробляють, а намагаються полагодити людей.

II

На оглядовому майданчику другого поверху, спираючись на милиці та тростини або сидячи у візках, перемовляються військові. Майже всі вони дивляться вниз, але чи то через наші камери, чи то ще чомусь спускатися не хочуть. Внизу махають хвостами три собаки — саме через них на першому поверсі збираються пацієнти, і вже за пів години приміщення починає нагадувати маленький гучливий вулик. Приходять навіть ті, хто соромився або не наважувався найдовше.

«К-9» — напис на темно-зелених жилетах двох бельгійських вівчарок. Це Ванда та Бентлі — поліцейські собаки з пошуку зниклих людей та вибухівки відповідно. Те, що вони, як висловлюється їхня господиня, «одягнені за формою», означає, що вони проводять сеанс емоційної підтримки. Поки ми налаштовуємо техніку, до одного із собак лобом до лоба притискається чоловік у жовто-синій спортивній куртці — скільки ми за ним не спостерігали, він відмовлявся дивитися на товаришів по службі. Трохи пізніше нам скажуть, що ці собаки — ймовірно, перші (і тривалий час єдині) живі істоти, з якими можуть контактувати військові, котрі повернулися з фронту або травмовані.

Катерина Бєляєва — поліціянтка київської поліції з незникомою посмішкою. Серед військових, які рідко всміхаються, Катерина здається генератором позитиву: майже все наше інтерв’ю вона примудряється відповідати на запитання, стежити за собаками й ненав’язливо запрошувати військових підійти ближче до Ванди та Бентлі. Каністерапія, розповідає вона, передбачає інстинктивно очевидні речі: собаки покращують настрій, тактильний контакт із ними розслабляє. Вони нагадують, що є щирі істоти, які прив’язуються до нас незалежно від обставин. Та весь цей час у мені сидить запитання: як собаки можуть допомогти людям, які повернулися з траншейного пекла, тим, хто часто не здатний сказати кілька слів навіть найближчим?

Мабуть, найяскравіший приклад із практики Катерини та її помічників — чоловік, який повернувся з фронту й тепер прикутий до візка. Він утратив мобільність та вкрай агресивно сприймав будь-які пропозиції допомоги. Під час одного з групових занять із реабілітації та пет-терапії він впустив пляшку з водою — випадок, через який завмер весь зал. Усі нервово очікували, що ж трапиться далі: запропонувати допомогу означало нарватися на скандал, а залишити все непоміченим було занадто пізно. Ініціативу проявила тільки одна з присутніх — Ванда підняла пляшку зубами й піднесла її до руки чоловіка. За 15 хвилин пляшка, вже навмисно, впала знову, за 10 хвилин — іще раз, доки це не перетворилося на знайомий йому й собаці ритуал — перший сигнал про прийняття допомоги.

Коли я запитую Катерину про те, які якості роблять із собаки повноправного учасника каністерапії, вона перелічує з десяток умов, наче йдеться про вступ до Ліги Плюща, — від відсутності клаустрофобії та страху нових приміщень і до стійкої моторики, що допоможе лапам не роз’їжджатися в приміщеннях зі слизьким покриттям. Ще один критерій — винахідливість та ініціативність собаки. Саме ці якості демонструє Ванда, і йдеться тут не лише про пляшку води; вона сама здогадалася, як стати собакою-поводирем. Не так давно до Центру реабілітації надійшов контужений військовий. Після струсу мозку він утратив орієнтацію в просторі й не може рухатися по прямій — своєрідним GPS для нього стала Ванда, яка додумалася прикушувати рукав його бушлата. Відтоді бушлат став чимось на кшталт екіпірування й місцевим добрим анекдотом: цього особливо спекотного в Києві літа військовий усе одно продовжував його одягати — і заради традиції, і для того, щоб бути поруч із Вандою.

Поки ми говоримо, зал наповнюється військовими — хтось підходить до собак на кілька хвилин, хтось перебуває поруч уже пів години. В одного з них немає руки, інший пересувається на каталці, третій спирається на тростину. Не тільки вони проходять реабілітацію — не так давно її проходила і руда безпородна Поля, напевно, найулюбленіша собака пацієнтів. Катерина та її колеги знайшли Полю з поламаним хребтом у невеликому селі. «Після дорогої операції їй не можна було рухатися, — розповідає Катерина. — Вона нервувалася, коли залишалася сама, і ми почали брати її з собою повсюди. Поля заступала зі мною на блокпост [на початку повномасштабної війни]. Поля заходила з нами в деокуповані райони Київської області — зокрема Бучу та Ірпінь [де надавала підтримку тим, хто вижив]».

У багатьох сенсах Поля — першопрохідниця та рекордсменка; вона не тільки найпопулярніша серед військових, а й стала першою в Україні поліцейською собакою емоційної підтримки.

«А можна я Полі свій шеврон подарую?» — запитує один із військових якраз тої миті, коли мені розповідають про Полині регалії.

Він чіпляє на її жилет шеврон зі зрозумілим у воєнний час слоганом, сповненим чорного гумору. Якщо спробувати його пом’якшити, там написано: «Хто, як не ми?» Певною мірою це стосується і самих собак, які виконують складну, виснажливу працю.

III

Олег Татаренко — майже карикатурний одесит, одягнений у синьо-білий морфлотівський тільник. Йому трохи за 50, і як корінний одесит він передбачувано дістав позивний «Одеса». Правою рукою він спирається на дерев’яну тростину. Для рукостискання я несвідомо подаю незручну для нього руку і тут же, розуміючи свою дурість, опускаю. Він бере тростину в іншу руку, переносить вагу і, шепочучи «нічого-нічого», протягує долоню у відповідь. Одеса часто дивиться в очі, але говорить зі мною майже пошепки. Мені доводиться нахилятися майже впритул, щоб записати його на диктофон. Наше спілкування трохи нагадує танець — після кожного запитання він робить крок убік, ніби уникаючи контакту, і зупиняється, тільки коли до нього підходять собаки.

Перед цим Катерина дає мені пораду: тварини, як вона каже, «заземлюють» — найкраще починати розмову з військовими з таких легких тем, як собаки. Це допомагає: Одеса розповідає, як до вторгнення готував службових собак у дресувальному центрі «Титан», трохи пізніше — як брав в окопи безпритульних псів. Поступово ми переходимо до самої війни. Олег служить командиром підрозділу 45-ї штурмової бригади, яка бере участь у деокупації Авдіївки та Бахмута. Спогади Олега нечіткі — вони скачуть зигзагом, перемішуючи минуле й майбутнє. У нього три контузії. Остання настільки сильна, що після неї чоловік потрапив у відділ нейрохірургії, де вчився заново ходити. Реабілітація Олега, найімовірніше, не завершиться: як і багатьом товаришам по службі, йому необхідно повернутися на фронт, щоби провести ротацію з іншими бійцями.

Поки ми розмовляємо, до одного із собак підходить чоловік у шортах і футболці. Його права рука ампутована вище ліктя. Він тягнеться до загривка собаки. Одеса бачить це й швидко оживає.

«Чоловіче, ви перед цим руки мили?» — жартує він. Серед військових це дозволено: вони часто жартують про травми одне одного, але болісно сприймуть такий підкол від цивільного. 

Одеса обіймає чоловіка й притягує до себе. Це Андрій «Маг» Марков — теж 45-та штурмова, теж командир підрозділу. Одеса виніс Мага на собі під час тактичного напівоточення. Олег цілує мені руку й передає естафету Магу, але бачачи, як той бентежиться і важко йде на контакт, періодично повертається, щоби вставити в бесіду якусь байку. Марков намагається не дивитися в очі. Розповідає хіба що про те, як бачив під Бахмутом кабана або як до нього в окоп потрапив цап, а решту часу скролить телефон і вдає, що мене не помічає. Він розслабляється, коли гладить мідно-руду шерсть Полі — напевно, це той випадок, коли можна забути про максиму «розговори героя», що вже приїлася журналістам. Зараз достатньо просто спостерігати.

IV

У Полі, Бентлі та Ванди дуже щільний графік. Раз на тиждень вони приїжджають у Центр реабілітації, але це не все: крім служби в поліції, вони надають емоційну підтримку, раз на тиждень відвідують клініку Інституту травматології та ортопедії, клініку при Міністерстві внутрішніх справ, а Ванда ще й бере участь у сеансах із жінками, які пережили сексуальне насильство під час окупації півночі України.

Катерина розповідає, що в Україні безліч професійно натренованих собак і кінологів, які разом із психологами могли б популяризувати каністерапію. Однак тут же виправляється: в Україні немає потрібної інфраструктури — починаючи від автомобілів для кінологів і їхніх улюбленців та закінчуючи кормом і лікуванням для собак, — щоб зробити каністерапію системною та підтримуваною державою процедурою. Попри велику кількість відповідних собак, тварин, які можуть приїжджати до військових постійно, — меншість.

Саме тому Бентлі, Ванда й Поля такі зайняті. Три-чотири відвідування на тиждень — це багато для собак. «Собака — одновекторне створіння, — пояснює Катерина. — Коли собака бере участь у терапії, він стикається з безліччю подразників: шум, велика кількість людей, його гладять з одного боку, з іншого. Але він може фокусуватися тільки на одному завданні, а через велику кількість швидко втомлюється».

Тому собакам необхідно постійно проходити рекреаційні курси масажу, водної гімнастики, а також частіше обстежуватися у ветклініках. Катерина зізнається, що через велику кількість військових і цивільних на реабілітації їм із собаками доводиться чимось жертвувати: Поля, Бентлі та Ванда працюють у три-чотири рази більше, ніж передбачає норма. Я ще раз дивлюся на новенький шеврон Полі — «Хто, як не ми?»

V

Якщо ввести в Google Scholar слово «каністерапія», пошуковик видасть 570 досліджень різними мовами: «Каністерапія для нейровідмінних дітей», «Пет-терапія в роботі з ув’язненими», «Каністерапія для ветеранів війни» або «…для пацієнтів із ментальними розладами». Головне, що об’єднує всі ці напрями, — спроба зробити так, щоб люди могли взаємодіяти з людьми. А оскільки здатність домовлятися — не найсильніша людська якість, тут потрібен посередник — собака.

Увечері після інтерв’ю Катерина надсилає нам «Білу книгу» — чітко протокольований мануал про те, що таке, затискайте пальці, каністерапія, які бувають види взаємодії з тваринами, яким стандартам має відповідати собака, як виглядають методи догляду за тваринами, яка процедура відновлення для кінологів та ще кілька підпунктів.

Щоб прищеплювати людям соціалізацію, каністерапія має бути регламентованою процедурою. І якщо говорити суворо, підкреслює Катерина, те, що ми бачимо зараз, — це сеанс емоційної підтримки, а не каністерапія. Каністерапія — компліментарна процедура до класичних методів психологічної допомоги. Це означає, що під час терапії з тваринами мають бути присутніми не лише кінолог і собаки, а й психолог і, за ідеального сценарію, посередник між ними, який розуміє специфіку як психології, так і кінології — він стежить, щоб жодна дисципліна не перетягнула на себе ковдру, а ще працює сполучною ланкою.

В американсько-британському варіанті каністерапію потрібно протоколювати — наприклад, записувати на відеокамеру. Після цього запис переглянуть усі фахівці, щоб дослідити реакцію пацієнта, його мікроміміку, мову тіла, прогресію або регресію соціальної адаптації. Те саме стосується і собак: кінологи спостерігають, як реагують їхні вихованці. Це ще молода дисципліна, яка тільки вдосконалюється на рівні фідбеку: що отримує від собаки людина і що отримує від людини собака.

Водночас у закладі, де відбувається терапія, має бути спеціальна інфраструктура для переміщення кінолога та собак — цього особливо не вистачає Катерині. Центр реабілітації, де ми перебуваємо, не оснащений спеціальним зонуванням, за яким могли б усамітнитися собаки — наприклад, Катерина та її чотирилапі напарники мають заходити в приміщення через спеціальний коридор, закритий для інших, і точно так само виходити через нього. Це необхідно для того, щоб мінімізувати контакт собак із пацієнтами до і після терапії та максимально зберегти фокус тварини під час самого сеансу. «Часто після сеансу ми виходимо через головний вхід, — каже Катерина. — І хлопці [військові] просять погратися з собакою — я не можу їм відмовити».

Не може вона відмовити і нам. Після інтерв’ю ми записуємо ще й відео. Катерина дає тваринам команду встати, але в перервах між зйомками вони лежать біля її ніг, мабуть, майже повністю виснаживши свою батарейку. Ми знімаємо останні кадри — вони виходять із будівлі та йдуть до озера в лісі, де собаки перестануть бути поліцейськими, терапевтами й мініцентром емоційної підтримки. Там вони плюскатимуться у воді та ненадовго побудуть просто собаками. 

Матеріал створено за підтримки Медіамережі.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій