29 та 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру в Києві розстріляли близько 34 тисячі людей. Усього за час війни там вбили, за різними оцінками, до 150 тисячі людей. Незважаючи на те, що про Голокост багато розповідають, досі є люди, які не вірять у нього, а в світі продовжує квітнути антисемитизм. Журналістка Альона Савчук розповідає, що потрібно знати про Голокост у Європі та в Україні.
Чому взагалі треба щось знати про Голокост?
Про Голокост — як і про Голодомор, знищення вірмен у Туреччині, тутсі в Руанді, босняків у Сребрениці та будь-який інший геноцид — варто знати і пам’ятати, аби уявляти, на що здатні люди. Історія — це застереження. Розуміння причин, мети й умов Голокосту дасть змогу розпізнати подібні, коли/якщо вони з’являться знову, допомагає аналізувати суспільні й політичні процеси, застерігає не стати засобом в обізнаніших і вміліших руках.
Антисемітизм, расизм, ксенофобія, шовінізм, гомофобія — явища одного рівня, з однаковими проявами й формами. Невідомо, кого завтра зарахують до «ворогів народу» в нетолерантному суспільстві.
Звідки взялася назва «Голокост»?
«Голокост» походить із давньогрецької, у перекладі — «всеспалення». Слово позначало геноцид вірмен в Османській імперії 1915 року. Проте у 1940-х єврейський письменник Елі Візель почав вживати його за цією асоціацією і щодо дій німецьких нацистів під час Другої світової. З легкої руки Візеля «Голокост» прижився у всьому світі саме як злочин проти євреїв. Самі ж євреї політику системного знищення свого народу називають «Шоа», у перекладі з івриту — «катастрофа».
Слово «голокост» має два значення. У вузькому розумінні — це переслідування і масове вбивство євреїв нацистами і колаборантами в Європі у 1933–1945 роках. В широкому — винищення невгодних Третьому рейху етнічних і соціальних груп.
Хто вигадав Голокост і навіщо?
Німецькі націоналісти толерували антисемітські ідеї, нехай і в м’якшій формі, задовго до НСДАП, Гітлера та Другої світової. На початку 20 століття вся Європа обговорювала працю англійського антропосоціолога Г’юстона Стюарта Чемберлена «Основи 19 століття». У ній арійці зображені творцями і рушіями прогресу, а євреї — паразитарним народом, руйнівниками цивілізації. Згодом Йозеф Геббельс назве Чемберлена «батьком нашого духу», а його концепції знайдуть продовження у гітлерівській Mein Kampf.
Після програної Першої світової, серед хаосу й економічного спаду, в Німеччині посилилися націоналістичні, мілітаристські, а з ними й антисемітські ідеї. У програмному документі «25 пунктів» гітлерівської партії відкрито проголошувалася нетерпимість: «Жоден єврей не може належати до німецького народу». Євреї були зручними винуватцями воєнної поразки, стагнації, відсутності робочих місць, усіх реальних та вигаданих принижень Німеччини.
Здобувши владу, Адольф Гітлер планомірно погіршував становище євреїв. Спершу нацисти робили все, аби вони емігрували: позбавили громадянства, чиновницьких посад, заборонили мати стосунки і брати шлюб з арійцями. Спочатку на вуличних акціях спалювали книжки євреїв (зокрема Ейнштейна і Фройда), згодом — їхні будинки і синагоги. Євреям не можна було вчитися у школах й університетах, лікуватися у медичних закладах. Досить швидко у них відібрали майно та будь-яку можливість заробітку, крім рабської фізичної праці. Створювалися гетто та концентраційні табори.
Кульмінацією антисемітської політики Рейху стало «остаточне вирішення єврейського питання»: масові розстріли і табори смерті.
А як нацисти вирішували, кого вважати євреєм?
Нюрнберзькі расові закони 1935 року визначили, хто є для Рейху євреєм, а також ввели терміни «неарієць» та «мішлінг» («напівкровка»). Євреєм вважався той, у кого було щонайменше троє єврейських дідусів чи бабусь, «напівкровкою» — хто мав у третьому поколінні одного або двох євреїв. Нацисти прирівнювали «напівкровок» до євреїв у тому разі, коли ті свідомо зробили крок у бік єврейства: сповідували юдаїзм або побралися з євреєм чи єврейкою.
Із чого все почалося?
Провісником Голокосту стали листопадові події 1938 року, що увійшли в історію під назвою «кришталева ніч», або «ніч розбитих вітрин». Це був перший в Німеччині масштабний єврейський погром, керований Третім рейхом. У ніч з 9 на 10 листопада нацисти з різних земель, здебільшого молодіжні гітлерівські загони (гітлерюгенд), нападали на євреїв, сотні їхніх храмів, домівок та магазинів були знищені, спалені й сплюндровані.
У ту ніч загинув 91 єврей, сотні були поранені, тисячі — арештовані й відправлені у концтабори Бухенвальд, Дахау та Заксенгаузен. 267 синагог нацисти спалили або розгромили, опісля більшість із них зрівняли з землею.
Ця дата стала символічним початком Голокосту. 9 листопада у всьому світі відзначають як Міжнародний день проти фашизму та антисемітизму.
Скільки людей загинуло під час Голокосту?
Точна кількість жертв невідома. Загальноприйнята цифра — 6 мільйонів убитих, названа Адольфом Айхманом і закріплена рішеннями Нюрнберзького трибуналу. Головне джерело статистики — порівняльні дані до- і післявоєнного переписів населення та нацистські документи. Поіменно вдалося ідентифікувати близько 4 мільйонів жертв.
Рейх винищував єврейські громади «під корінь», тож не було кому занотувати імена загиблих. А після війни ті, хто вижив, сподівалися зустріти своїх рідних, тому не заносили їх до списку вбитих.
А в Україні?
На українській території загинуло близько 1,5–1,6 мільйонів євреїв, на той час це близько 70 % усього єврейського населення. Найбільш досліджене, а отже, найвідоміше місце страти в Україні — урочище Бабин Яр на тодішній околиці Києва. Історики оцінюють кількість убитих там у 70–120 тисяч за 1941–1943 роки. Серед них, окрім євреїв, були роми, українські націоналісти, військовополонені, партизани і підпільники, пацієнти психіатричної лікарні.
Кульмінацією трагедії Бабиного Яру стало 29–30 вересня 1941 року. Тільки за два дні нацисти розстріляли в урочищі 33771 людини. Це одне з наймасовіших убивств під час Другої світової війни. Всього з Бабиного Яру врятувалося не більш ніж 20 людей.
І все-таки, невже немає переліку жертв нацистів в архівах Рейху?
Під кінець Другої світової нацисти, усвідомлюючи, що поразка — питання часу, поспіхом замітали сліди свого злочину, знищували документи, навіть вивозили з таборів смерті уже поховані останки. А вціліла під час наступу коаліції документація відразу ж засекречувалася на довгі роки, її частина й досі недоступна для широкого загалу.
До прикладу, у найбільшому нацистському таборі Аушвіц-Біркенау в Освенцимі, за сучасними оцінками, вбито від 1,1 до 1,6 мільйона людей, більшість жертв — євреї. Увесь архів документів табору смерті відразу після його звільнення захопили радянські війська, вивезли в СРСР і засекретили. Аби хоча б опосередковано порахувати загиблих, історики вивчали списки депортованих та прибулих потягами в Освенцим.
Хто ще постраждав, окрім євреїв?
Німецькі нацисти переслідували людей за їхню національність, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, фізичні й генетичні особливості. Деякі групи вони вважали неповноцінними або шкідливими для режиму. Наприклад, адептів релігійної організації «Свідки Єгови» відправляли у концтабори, тому що вони були політично нейтральними, відмовлялися служити в армії та вступати у нацистські структури. Від нацистів потерпали роми, геї, люди з інвалідністю, психічними розладами, безнадійно хворі, радянські військовополонені, політичні опоненти.
Чому євреї не втекли з Європи ще до війни?
Річ у тім, що їм просто не було куди тікати. У 1938 році Франклін Рузвельт скликав Міжнародну конференцію у справах біженців, яка з тріском провалилася: з 32 країн лише Домініканська республіка запропонувала допомогу єврейським біженцям із Німеччини й Австрії. Іншим завадили економічна недоцільність та ксенофобські настрої громадян.
Із початком війни небажаних євреїв у Рейху стало ще більше (за рахунок окупованих польських земель), а можливостей легально емігрувати значно менше. І навіть повідомлення про масові розстріли євреїв нацистами не стали приводом для інших країн переглянути свої міграційні правила.
Приміром, нейтральна Швейцарія вже з середини 30-х дозволяла біженцям із Німеччини й Австрії перетинати кордон виключно для транзиту. Саме на її прохання нацисти штампували паспорти тих, хто виїжджав, позначкою «J» («jude» — єврей). У 1942 році керівництво держави вирішило: «Особи, які намагаються дістати статус біженця виключно на підставі своєї расової приналежності, наприклад, євреї, політичними біженцями не вважаються». Багатьох німецьких, австрійських та французьких євреїв депортували або видали нацистам.
Тоді чому вони не захищалися?
Насправді це не так. Спочатку антисемітська політика Рейху була несистемною і притлумлювала відчуття небезпеки, люди не розуміли, що далі буде гірше. Згодом, у кінці 1938-го, євреям заборонили носити будь-яку зброю. Тоді як добре підготовлені й озброєні нацистські загони чисельно переважали їх у рази.
Проте євреї відбивалися у багатьох випадках, навіть коли ситуація була безвихідною. У гетто виникали збройні підпілля, обережно готувалися акції спротиву. Люди не хотіли помирати без бою, відчайдушно сподівалися прорватися до партизан у навколишніх лісах, горах, болотах. Найвідоміше повстання — у Варшавському гетто восени 1943 року, тоді євреї відбивалися від нацистів протягом кількох тижнів. Після його придушення гетто спалили і зрівняли з землею. Були й інші повстання, серед найбільших — Білостоцьке, Ченстоховське, Краківське. Всього — кілька десятків, у деяких випадках нацистам доводилося вводити танки, артилерію, авіацію.
У Голокості винні лише нацисти? Чи допомагали їм українці? А євреям українці допомагали?
«Остаточне вирішення єврейського питання» було б неможливе без участі місцевого населення, проте вимагало незначної його допомоги. Наприклад, у Бабиному Яру виключно нацисти розстріляли людей, проте саме кияни розповідали євреям про збори, поширювали чутки про переселення, місцеві поліцаї допомагали збирати їх в одному місці.
Німці рекрутували колаборантів з окупованої України у цивільну адміністрацію та поліцію, ті відповідали за «підтримку порядку», арешти та страти. Скільки серед них було виражених антисемітів, а скільки ненависників більшовицького режиму чи просто наляканих і покірних опортуністів — не відомо. Часто поліція була єдиною альтернативою примусовим роботам у Рейху.
Колаборація з гітлерівським режимом — це не виключно українська історія. Скрізь на окупованих територіях нацисти знаходили достатню кількість пособників на місцях, що співпрацювали з Рейхом на різних рівнях.
Водночас понад 2,5 тисячі українців визнані Праведниками народів світу (більше має лише Польща, Нідерланди і Франція). Так називають людей, які в часи Другої світової війни рятували євреїв від смерті в окупованій нацистами Європі.
Як були покарані винні за Голокост?
Найвідоміші процеси над керівниками нацистської Німеччини відбувалися на Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі. Там засудили до смертної кари, серед інших, керівника Рейхстагу Германа Герінга й очільника МЗС Рейху Йоахіма фон Ріббентропа, до довічного ув’язнення — заступника фюрера у НСДАП Рудольфа Гесса. Були й такі, кого трибунал виправдав, як-от нацистського пропагандиста й високопосадовця у міністерстві Геббельса Ганса Фріче, проте згодом їх ув’язнили рішенням інших судів.
Чимало нацистських злочинців так і не були покарані. Доля одних і дотепер не прояснена: до прикладу, різні очевидці стверджували, що «особистий секретар фюрера» Мартін Борман то загинув під час спроби прорватися через радянські загони, то покінчив життя самогубством, проковтнувши ампулу з ціанистим калієм, чи то переховувався в італійському монастирі або спокійно жив в Аргентині. Інші повернулися до звичайного життя і своїх професій. Пошуки воєнних злочинців тривають і досі.
Невже хтось справді вірить, що Голокосту не було?
Так, цих людей називають ревізіоністами Голокосту. Вони вірять чи пропагують, що геноцид євреїв або не був спланований нацистським режимом, або не проводився у тих формах і масштабах, які підтверджені історичними свідченнями й офіційно визнані світом. Наприклад, що євреї зникли з місць компактного проживання не через винищення, а внаслідок еміграції і депортації, що жертв газових камер і крематоріїв не могло бути «аж стільки», бо така «продуктивність» технічно неможлива, що оскільки не знайдені документи й накази про вбивства євреїв, отже, їх не існувало, і далі в такому дусі.
Погляди ревізіоністів здебільшого антисемітські, неонацистські й конспірологічні. Вони вважають, що євреї вигадали або перебільшили Голокост, щоб вимагати компенсації від Німеччини та її союзників і виправдати створення Ізраїлю, а інші країни приховували «справжні» факти, аби підкріпити позицію євреїв. Критика свідків Голокосту — один із найсильніших інструментів в арсеналі ревізіоністів, бо розповіді вцілілих і справді у багато чому неточні, перебільшені чи суперечливі.
Чому й досі існує антисемітизм, після настільки масштабного злочину проти євреїв?
А чому й сьогодні є расизм, сексизм, гомофобія? Це зрозумілий страх людини перед інакшим, бажання дістати прості відповіді на складні питання, знайти винного у своїх проблемах.
Покоління безпосередніх учасників і жертв Голокосту вже практично відійшло, для сучасників це історія з книжок і бабусиних розповідей. Пам’ять про минуле розмивається, зокрема завдяки роботі ревізіоністів, саме слово «голокост» девальвується, його — як і «геноцид» — полюбляють використовувати у переносному значенні, коли йдеться про проблеми з екологією, правами людини і навіть тарифами.
Зростання рівня підтримки популістів у Європі й США створює благодатне підґрунтя для антисемітських настроїв та й взагалі для поширення ненависті усіх форм і видів.
