Читаєте зараз
«Мордор нас не відпустить»: воєнний щоденник лікарів з Бучі — однієї з найгарячіших точок України

«Мордор нас не відпустить»: воєнний щоденник лікарів з Бучі — однієї з найгарячіших точок України

Nadiya Shvadchak
Буча під обстрілами: як лікарі рятували поранених і самих себе

Без води, опалення й світла у місті головний лікар Ірпінської лікарні разом зі своїми колегами понад два тижні рятували цивільних і військових із важкими пораненнями. Медики бачили смерть і народження, чули безупинну канонаду і як російський полонений просить таблетку, яка б повернула його додому. Коли окупанти запропонували головному лікарю співпрацю, він разом з командою зібрав документи, обладнання на десять мільйонів і евакуювався з Бучі. За ним виїхала колона із 200 авто з цивільними. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак реконструює хронологію подій за допомогою розповідей головного лікаря Антона Довгопола та медиків Ірпінської лікарні у Бучі та Ворзелі.


Антон Довгопол, головний лікар Ірпінської лікарні (її підрозділи працюють в Ірпені, Ворзелі та Бучі)

Буча під обстрілами: як лікарі рятували поранених і самих себе

24 лютого. Їду на Бучу в стаціонар і беру його під своє керівництво. На час мого приїзду там 70 медпрацівників. Коли всім стає зрозуміло, що директор з ними, їх стає 150.

Під обстріли ми завозимо в Бучу і Ворзель запаси води та генератори. Надходять перші поранені: пожежники і випадкові жертви бомбардувань. 

Ймовірно, ми можемо бути відрізані від постачання, тому починаємо накопичувати харчі та ліки. Домовляємося з гімназією — для нас починають готувати шкільні кухарі. 

Через поліцію доставляємо в лікарню резерви крові. 

Лариса Олексіївна, головна медсестра

Нам тривожно, всім хочеться вивезти своїх дітей. 

До нас приїжджають колишні співробітники, які не працювали у нас вже декілька років. Працюють цілодобово, не виходячи з лікарні.

Антон Довгопол, головний лікар 

Знову поранені. У військового шпиталю проблема з забезпеченням кров’ю. Кажу: без проблем, приїжджайте, беріть.

Ми не знаємо, коли зайдуть росіяни, тому дані про наших військових шифруємо в іншому журналі. 

Нам потрібне обладнання, щоб самостійно забезпечувати себе кров’ю. Разом з моїм водієм на швидкій робимо вилазку на Київ. Беремо запаси харчів і крові. Буча під обстрілами, доставляти їжу з гімназії стає небезпечно. Розгортаємо польову кухню.

Лариса Олексіївна, головна медсестра

Готувати ми виходимо рано-вранці, десь о шостій, поки не почалися обстріли. Кухня — між основним та інфекційним відділеннями — відносно безпечне місце.

На здачу крові стоять черги з місцевих. 

Антон Довгопол, головний лікар 

Відправляємо 18 українських військових у військовий шпиталь Ірпеня. Літають снаряди, стріляє важка артилерія. Підстанція екстреної медичної допомоги, яка не має підвалу, переїжджає до нас. 

Зникає світло, вода, не працює каналізація. Відновлюють. Роблю ще одну вилазку на Київ, привожу харчі. 

У нас близько 110 пацієнтів (50 хворих на ковід, які потребують кисню). Лікарня вміщує 270.

Лариса Олексіївна, головна медсестра

Ми губимося в датах. Можемо на пару годин вибитися з сил і закрити очі, а тут знову вибух, знову стрілянина. Пацієнти сплять на ліжках, а персонал — хто де: на матраці, диванчику, стільчику. Відпочили і працювати-працювати-працювати. Багато з нас не знають, де наші рідні, чи вони живі. Але — ні про що не думати. Всі ми потрібні тут і зараз.

До лікарні надходять не тільки військові, але цілі родини, діти. Це складно витримати.

Владислав Горбовець, судинний хірург

Буча під обстрілами: як лікарі рятували поранених і самих себе

Люди живуть в коридорах і підвалах лікарні. Хтось приходить по допомогу і вже не може повернутися додому, бо дому більше немає. 

Я приїхав до Бучі, бо тут немає судинного хірурга — їхати сюди було логічно. Проблема в тому, що з ушкодженнями судин поранених до нас просто не довозять, бо в цивільний транспорт стріляють. Пацієнтів з ушкодженими судинами доставляють через дві-чотири доби. І це вже гангрени кінцівок. В тому числі й у дітей. Таких двоє. 

Відділення травматології завалене вщент. 

Лікарі працюють і живуть в лікарні. 

Інна Щоголєва, головна лікарка пологового будинку (Ворзель)

Буча під обстрілами: як лікарі рятували поранених і самих себе

Ми одягаємо бронежилети і йдемо в операційну. Там п’ять вікон. Уявляєте? Вікна заклеєні скотчем. Їдуть танки, крутять дулами. Ми тільки прооперували потерпілого, він ще на операційному столі, а ми всі лежимо на підлозі. Жінка народжує в коридорі. В родзалі страшно, бо все під склом. 

Орки стоять на вулицях біля лікарні і молотять зранку до ночі без перестанку. Спимо всі в коридорі на матрацах. І жінки з новонародженими, аякже.

По телевізору дивимось — за Гостомель, Бучу і Ірпінь щось кажуть. Про нас — нічого. Думаю, Боже, про нас ніхто не знає.

Антон Довгопол, головний лікар 

Російські війська проходять повз лікарню. Вони в Бучі. У нас четверо їхніх військових. Один помирає. Трьох забирають до Києва. Вони дають пресконференцію.

Микола Крестянов, хірург

Один з їхніх запитав, чи маю я таблетку, щоб він її випив і опинився вдома. 

Він не розумів, що тут робить. 

Канонада не вщухає. Лікарі працюють і під вибухи, і під здригання стелі. Які підвали? Підвал у нас невеличкий. Чим він допоможе? Вікна заклеєні, працюємо в операційних. Буває, задіяні 6-7 одразу.

Про загрозу життю я думаю в останню чергу. Боятися нічого не треба. Хто має бути повішеним, того не застрелять. Щоб мати щасливе життя, маємо вийти з цього випробування. Іншого виходу немає. Мордор нас не відпустить. 

Антон Довгопол, головний лікар 

До нас прийшли. Шукають військових, ТрО, поліцію. Кажу, що всіх евакуювали. Вони ідентифікують персонал. Перевіряють дані. Йдуть. 

В Бучі катастрофа. Люди тікають. Їх розстрілюють. На вулицях багато поранених і вбитих. Досі немає жодного поховання, бо в районі кладовища снайпери. Умови нестерпні. Немає світла, працюємо на генераторах. Немає води. 

Йдемо на пожежну станцію. Там російський блокпост. Ми в білих халатах. 

Я думаю про своїх дітей: хто їх буде годувати. Про дружину: куди вона поїде. І про людей, які будуть в лікарні без води.

«Что вам здесь нужно?».

«У нас немає води. Я знаю, що тут є пожежні машини, наповнені водою. Можна їх взяти?».

Вони дозволяють. Стару машину не можу завести. Іншу вдається. Вчуся їздити на КРАЗі. Доставляю 5 тонн води. 

Каналізація не працює. Ми будуємо у дворі лікарні два вуличні туалети. Люди, які переховуються у підвалах, медпрацівники, волонтери — беруть молотки, дошки, цвяхи і лопати. 

Інструменти для операцій дезінфікуємо польовим методом часів Другої світової. 

Інна Комісарова, гінеколог

В Бучі російські танки. З якогось підвалу до нас приходить вагітна жінка. У неї плановий кесарів розтин. Ми селимо її в окрему палату. 

Микола Крестянов, хірург

Буча під обстрілами: як лікарі рятували поранених і самих себе

Ми не можемо везти її в пологовий у Ворзель, бо там ворожі блокпости. Робимо кесарів. Для мене це вперше. Народжується хлопчик. Женя. Кричить гарненько. Є смерть і є життя. 

Життя продовжується.

Антон Довгопол, головний лікар 

Пологовий повідомляє, що в них закінчуються продукти. Завантажую швидку і їду. На повороті у Ворзель на нас ціляться два дула. Котимося з піднятими руками. Пропускають. 

Інна Щоголєва, головна лікарка пологового будинку (Ворзель)

Бачу, їдуть два танки. А за ними наш лікарняний бус. Антон Михайлович. Весь тремтить. Орки з автоматами стають по всій території пологового. 

Антон каже, розвантажуйте швидше. Я шепочу: поранених заберете? А він: скільки влізе — стільки заберу. 

Ми дівчинку дали і ще двох хлопців. Антон Михайлович потім смс-ку написав, що приїхали. 

А ми думали — все, вже не повернеться.

Антон Довгопол, головний лікар 

Я бачив розстріляні машини з дітьми, розкидані іграшки, обгорілі трупи. Я бачив собак, які їдять тіла людей. Ми позбирали тіла тих, хто помер в лікарні, і тих, кого принесли до патанатомічного відділення. Спробували ідентифікувати, вирили братську могилу. Поховали 67 тіл на території церкви.

 

Утримувати лікарні стало неможливо. Приблизно на 14 день почались перші зелені коридори — евакуювали пологовий. У наступні два дні — лікарню в Бучі.

Залишилась частина команди, і до нас знову прийшли росіяни: «Влади нема, місто треба відновлювати, треба співпрацювати, будемо завтра об 11». — «Чи можна виїхати сьогодні, поки є зелений коридор?». — «Зробите так — будуть проблеми».

Але я не хочу співпраці, не хочу, щоб мої діти жили в російському світі. Треба якось вибиратися.

Вирішуємо чекати до 11 наступного дня і діяти за обставинами.

Наступного дня чую, що коридори з Бучі заборонили. Бачу, що двісті машин з цивільними просто чекають у місті. Але я знаю дорогу, якою напередодні Червоний Хрест вивозив людей з лікарні. 

Об 11 починаються бої. Ми беремо обладнання, документи, які ще не забрали росіяни, сідаємо у швидку з українським прапором і виїжджаємо на трасу. За нами рушає колона з 200 авто. 

Дорогою ми зустрічаємо ірпінських пожежників: «Хлопці, я правильно їду?». А маршрут вже змінили! Прошу пожежника: «Стрибай в тачку, покажеш, куди виїжджати». 

Пожежник сідає і веде іншою дорогою. 

Так ми вивозимо обладнання на десять мільйонів, частину документів, і виводимо колону з 200 цивільних авто.

***

Сьогодні мене зупинила поліція: «Чому ви тут? Чому не воюєте?». А я їм показую: «Ось моя машина з кульовими пробоїнами, ось братська могила у 21 столітті, а ось куртка, в якій я ховав людей. Я в ній, бо мені немає чого одягнути, розумієте?».

Я буду воювати. Я влаштую сім’ю і повернуся в іншу лікарню. 

Три тижні тому я мав все.

Сьогодні у мене немає нічого. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій