Протести у Франції набирають нових обертів через заклики в соцмережах штурмувати та підпалювати будинки. Як алгоритми сприяють бунтам, геноцидам і війні? Колонка Сергія Жданова
Раз на тиждень філософ технологій та автор телеграм-каналу «Чорт ногу сломит» Сергій Жданов пише колонку про те, як технології змінюють реальність. Цього разу у фокусі його уваги — протести у Франції, точніше, як на їхній розвиток впливають алгоритми соцмереж. А ще — як вони вплинули на Арабську весну, геноцид у М’янмі та український спротив російському вторгненню.
Як соцмережі стали застосунком для організації протестів (і, на жаль, геноцидів)?
Президент Франції Еммануель Макрон звинуватив соцмережі в заворушеннях, що сталися в Парижі після вбивства поліцейськими 17-річного темношкірого підлітка. Під час протестів він зібрав представників соцмереж на кшталт TikTok і Snapchat та попросив їх обмежити поширення закликів збиратися й дислокації місць, які планують громити протестувальники.
Французькі заворушення, організовані онлайн, — продовження тенденції, яка зародилася на початку 2010-х з протестних рухів Арабської весни: смартфони й соцмережі, що недавно з’явилися, дозволили тисячам людей координуватися за лічені години й тим самим створювати загрозу політичному режиму. Тоді країнами арабського світу прокотилася серія заколотів, яка призвела до революцій у Єгипті, Тунісі та Ємені, масових протестів в Алжирі, Іраку й Марокко та навіть до громадянських воєн у Ємені й Сирії, які тривають донині.
Ці події дістали назву «соцмережевих революцій» (або ж Twitter-революцій і Facebook-революцій, залежно від того, яка соцмережа слугувала для об’єднання населення в час бунту). Протести на Болотній площі 2011 року в Москві, коли десятки тисяч росіян на чолі з Навальним, Лимоновим та іншими соцмережевими зірками намагалися знести путінський режим, також стали можливими завдяки Facebook, Twitter та LiveJournal.
Один з найгучніших випадків невдалих соцмережевих революцій стався 6 січня 2021 року: сотні трампістів, незгодних із результатами президентських виборів — 2020, захопили Капітолій. Протести організовували та курували онлайн у соцмережах ультраправої спрямованості, а корпорації Google, Apple та Amazon тривалий час не від’єднували протестувальників від своїх сервісів та серверів. Але центральною платформою організації штурму Капітолія була соцмережа Parler, що виникла як альтернатива Facebook та Twitter, де радикальних прихильників Трампа та ультраправих користувачів почали масово банити за рік до виборів президента США у 2020 році.
На Parler зійшлися тисячі американців, вигнаних із мейнстримних соцмереж. Саме там розквітла конспірологічна теорія Q.Anon, згідно з якою світом править банда ліберальних рептилоїдів, сатаністів і педофілів, які захопили уряди всіх країн, і лише Дональд Трамп бореться проти них та рятує світ. Коли Трамп програв вибори Джо Байдену, соцмережі на кшталт Parler подали клич, і юрба q-анонівців, трампістів та радикалів кинулася на штурм Капітолія. Штурм захлинувся, а коли його учасників судили, доказовою базою для прокурорів стали пости та повідомлення в Parler.
Один з найбільш гучних і сумнозвісних випадків впливу соцмереж на архітектуру безпеки — це геноцид народу рохінджа в М’янмі, який розпочався 2016 року та зі змінною інтенсивністю триває донині. Facebook з’явився в М’янмі 2011 року й швидко став народним застосунком: керівництво мережі домовилося з місцевими операторами мобільного зв’язку та дистриб’юторами техніки про те, що всі смартфони в країні продаватимуться із заздалегідь установленим додатком Facebook. У другій половині 2010-х алгоритми Facebook поширювали серед бірманців, корінного населення М’янми, пости з ненавистю до національної меншини рохінджа. У позові 2021 року, який постраждалі рохінджа подали проти Facebook, стверджують, що алгоритми призвели до загибелі тисяч рохінджа та переселення сотень тисяч тих, хто вижив, у табори для біженців у сусідньому Бангладеші, — постраждалі вимагають у Facebook $150 мільярдів компенсації.
Колаж: Катерина Круглик / Заборона
Організовувати масові дії можуть не тільки соцмережі, але теоретично і відеоігри. Як?
Революції, геноциди, перевороти та війни, у яких соцмережі відіграли ключову роль, переконали світ в ефективності технологій. Але не лише соцмережі можуть об’єднувати незнайомців для миттєвої громадської дії — ігри справляються не гірше. Один з найбільш приголомшливих прикладів колективної дії, заснованої на гейміфікації, — це AR-гра Pokemon Go, що вийшла 2016 року. Сотні тисяч людей у всьому світі вийшли на вулиці сотень міст шукати та ловити покемонів — віртуальних персонажів, яких можна було побачити через екрани смартфонів у реальних містах. «Зловивши» покемонів, гравець заробляв внутрішньоігрові окуляри — для цього потрібно було свайпнути смартфон у певний час у певному місці. Гра вийшла в липні, і на початок серпня в неї з’явився 21 мільйон щоденних користувачів — люди по всій планеті виходили на вулицю, щоб блукати містом у пошуках чергового чекпойнту, де можна впіймати покемона. За липень 2016 року в одних лише Facebook та Instagram гру обговорював 231 мільйон осіб, які написали про неї понад мільярд постів і коментарів.
Pokemon Go розробила компанія Niantic, заснована корпорацією Google, чиї онлайн-карти Google Maps лягли в основу механіки гри. Якщо ми абстрагуємося від зовнішнього інтерфейсу гри й забудемо про покемонів, то побачимо таку картину: Google вигадала просту ігрову механіку, завдяки якій змогла мотивувати десятки мільйонів людей з різних країн у певний час приходити в певні місця та робити певні дії.
Ліві мислителі критикували Google за те, що, розміщуючи покемонів з гри у певних бутиках, магазинах та кафе, Google насправді буквально змушувала гравців приходити в торгові точки її рекламних партнерів. Уявіть собі Білла: Білл три години грав у Pokemon Go, ходив Сіетлом і зловив п’ятьох покемонів, а шостий опинився в сусідньому «МакДональдзі». Білл пішов у кафе, зловив шостого покемона й вирішив підкріпитися, тож купив два чизбургери з великою картоплею. Алгоритми Google знали, що після трьох годин ходьби Біллу захочеться їсти, тому шостий покемон опинився саме в кафе, яке проплатило рекламу в Google, а не в магазині дитячого харчування, куди Pokemon Go відправив іншого гравця, який нещодавно став батьком.
З таким самим успіхом ігрові механіки можуть підштовхнути людей на політично значущі дії з наслідками будь-якого масштабу: управляючи гравцями, компанія може організувати мітинг, блокувати урядові будівлі чи заважати поліції та військовим. Політичну загрозу від гри свого часу відчули і в РФ, де православна церква засудила блогера Соколовського, якого Pokemon Go відправила ловити віртуальних звірят до Храму на Крові.
Колаж: Катерина Круглик / Заборона
Як соцмережі та застосунки перетворюються на майданчик опору російській агресії?
Українська війна ще раз продемонструвала владу соціальних мереж і технокорпорацій, що купували пропаганду росіян та пропускали проукраїнську пропаганду як легітимні й варті загальної уваги висловлювання. Соцмережі стали основою для потужного волонтерського руху українців: через поширення постів українці кооперуються, збирають гроші й допомагають солдатам та постраждалим від агресії.
За перші дев’ять місяців роботи президентська ініціатива United24 зібрала майже $300 мільйонів завдяки популярності в соціальних мережах по всьому світу. Українська армія — та й Україна загалом — стали краудсорс-проєктами для всього світу завдяки соцмережам, які допомогли поширити заклики про допомогу.
На окрему увагу заслуговує українська народна кіберармія: тисячі громадян, які об’єднуються в соцмережах, щоб організувати DDoS-атаку на російські сайти чи інші колективні хакерські активності, — так ще ніхто не робив. Інший приклад соцмережевих інновацій України — сервіс «єВорог», у якому мешканців окупованих територій через соцмережі закликають заходити в спеціальний чат-бот та ділитися фотографіями й даними про ворожу техніку.
Творці алгоритмів соціальних мереж на кшталт Facebook і Twitter доволі швидко зрозуміли одну сумну, але робочу закономірність у психіці та поведінці людей: негативні новини й емоції поширюються значно швидше та охочіше, ніж позитивні. Французькі протестувальники, мітингувальники Арабської весни, російські бунтівники, штурмовики Капітолія, бірманські активісти геноциду — усі ці соціальні групи об’єдналися в соцмережах як колективи, які ненавидять інші колективи. У цьому сенсі українське народне соцмережеве волонтерство — доволі унікальний випадок, оскільки тисячі українців об’єднуються не лише довкола ненависті до ворога, а й довкола бажання допомогти, вкластися у відновлення та модернізацію спільної країни.
Людина хоче об’єднуватися з іншими людьми й робити щось разом — ми хочемо відчувати спільність у дії. Технології дають нам унікальну можливість узятися з тисячами незнайомців за руки та поміняти щось у цьому несправедливому світі. Ми об’єднуємося, щоб скидати диктаторів і рятувати людей, щоб навести лад і відновити справедливість. Алгоритми соцмереж визначають, який політичний рух набере сили, а який ні, яку країну світ підтримуватиме під час війни, а яку засудить. Соцмережі та їхні алгоритми об’єднують людей для колективної дії — це факт. З цього факту виростає проблема: яка колективна дія нам насправді потрібна?
