'
Читаєте зараз
«Мені здавалося, що в моєму телефоні є інформація, яка розвалить Росію». Як це — дізнатися про шизофренію під час військової служби?

«Мені здавалося, що в моєму телефоні є інформація, яка розвалить Росію». Як це — дізнатися про шизофренію під час військової служби?

Polina Vernyhor

За даними ВООЗ, щонайменше чверть українців перебувають у групі ризику розвитку психічних розладів. Зазвичай ідеться про депресію, посттравматичний стресовий чи тривожний розлади. Проте травматичні події війни можуть бути тригером і для більш серйозних станів. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з військовим, якому посеред повномасштабної війни поставили діагноз «шизофренія». Він розповів, як це — відчувати параноїдальні приступи під час чергування у військовій частині, та як відновлюватися, маючи невиліковний ментальний недуг. 


На прохання героя Заборона не вказуватиме його імені та прізвища з міркувань безпеки та через стигматизацію людей з психічними розладами. Редакція ознайомилася з документами героя, що підтверджують його ментальний стан. 

Навіщо я йду на службу?

Кілька років тому померла моя бабуся — вона виховувала мене майже все дитинство. Мама померла, коли мені було 6 років, батько — два роки по тому. Думаю, я звинувачував себе у смерті бабусі, і через це впав у депресивний стан.

Я пішов до психологині, але мені не сподобалося, що вона одразу хотіла впарити контракт на десять сеансів. Це виглядало як виманювання грошей, тому до терапії я більше не повертався. Перед повномасштабною війною у мене сталася депресія — цього разу діагноз поставив психіатр. Мені прописали антидепресанти. Я приймав ліки пару тижнів, а потім зрозумів, що і без них впораюся. Допомагав спорт — це найкращі ліки для мене. Згодом у мене зʼявилася дівчина і життя якось саме налагодилося.

Я їхав у фітнес-центр, коли мені подзвонила подруга і сказала, що почалася війна. Я одразу вирішив іти у військовий комісаріат. Щоб оформитися у військо, треба було пройти медкомісію, зокрема й сеанс у психолога. Психологиня запитала, навіщо я йду на службу. Я відповів, що хочу захищати Батьківщину. Чомусь вона намагалась мене відмовити, казала, що я такий молодий, що це необдуманий крок, що я не розумію, що роблю. Я сказав, що вже ухвалив рішення. 

Читати більше новин в Telegram

Перші пару місяців ми були у Львові на навчаннях. Потім нас перевели на позиції у Харківській області недалеко від кордону [з РФ]. Здебільшого було спокійно, я почав задумуватися, що замало роблю, хотів іти в «Азов» або якусь штурмову бригаду. 

На Харківщині все було монотонним, ми мало спали, майже не милися, копали окопи, облаштовували бліндажі й позиції. На один день нас перевели на позицію, де ми змогли помитися в озері і попрати речі. Ще через два дні мене відправили у роту переносного зенітно-ракетного комплексу — це установка, щоб збивати гвинтокрили та літаки. Три дні ми чергували на базі і на три дні виїжджали на позиції. 

На позиції ми виїжджали по двоє або троє осіб. Чергували змінами: по чотири години вдень і по дві години вночі. Коли була повітряна тривога, ми стояли у бойовому положенні тривалий час, готувалися збивати повітряні цілі. Мені пощастило: за весь час, що я був на позиціях, нас не обстрілювали. Всі інші роти регулярно потрапляли під обстріли, а ми — ні, хоч і були за два кілометри від кордону. 

Області темряви

У листопаді я побачив у новинах, що на мій рідний Львів летять ракети. Мене це сильно налякало. Я дуже переживав, аж потім раптово став сам не свій.

Я боявся, що з близькими у Львові щось станеться, почав говорити з побратимами, що ми маємо щось робити, щоб не допустити розширення фронту. Було враження, ніби я випив чарівну пігулку, як у фільмі «Області темряви». Я став дуже сконцентрованим на тому, що ми робимо, думав про це щосекунди, перестав спати і взагалі робити будь-що, що не стосувалося військової роботи. Мені здавалося, що я геній і маю надзвичайні здібності. Так я почав обговорювати стратегію ведення бою з командуванням. 

Мене накривало дедалі більше. Я вимагав, щоб командири змінили позицію на більш ефективну, щоб ми нарешті почали збивати ворожі гвинтокрили й винищувачі. Я був впевнений, що в моєму телефоні є певна інформація, яка може знищити Росію. Це нібито були документи, які підтверджували, що росіяни керують людьми через Біблію. 

Якось о четвертій ранку я розбудив командира і попросив відвести мене до комбата. Я залетів в його кабінет, почав кричати про таємну інформацію, якою володію. Звичайно, він мені не повірив і наказав повернутися на базу. Я повернувся до себе, але спати все ще не міг. Мені примарилося, що я чую на вулиці кроки і брязкання автоматів — нас оточили. Я розбудив побратимів, але вони нічого не чули, розізлилися, забрали у мене зброю і полягали спати. Тоді я взяв лопату і пішов на двір охороняти співслужбовців.

Я був у розпачі. Мені ніхто не вірив. Уява малювала картинки, як до нас вривається ворог і всіх вбиває. Всі були такі розслаблені, а я був у шаленій манії. Енергія та адреналін ішли потоком.

Злий геній

На ранок я був впевнений у тому, що мозком мого командира керує Спартак Суббота. Колись я дивився відео Субботи і спочатку вважав, що він геній, так само як і я. Я вимагав терміново з ним зустрітися, щоб ми разом вирішили, як виграти війну. Я навіть писав йому в Інстаграмі, та він не відповів. Тоді мій командир сказав, що у нього було російське громадянство, і мене сильно тригернуло. В голові все виглядало так, ніби Суббота працює на росіян, маніпулюючи свідомістю українців, і прямо зараз перетворює мого командира на ворожого шпигуна.

Тоді вже мені викликали лікарів. Прийшов медик, почав мене оглядати. Мені здавалося, що мене прямо зараз пристрелять. Мені сказали, що повезуть до Спартака Субботи, але натомість я опинився у лікарні. Мені постійно обіцяли, що Суббота от-от приїде, що це він винайняв лікарів та санітарів, щоб мене утримували. Кілька разів медперсонал мене навіть звʼязував.

Тижні два мене виводили з цього стану сильними препаратами. Тільки тоді я зрозумів, що перебуваю в психіатричній лікарні у Полтаві. Згодом мені оголосили діагноз: шизофренія параноїдної форми. Пізніше, перед випискою, на військово-лікарській комісії діагноз підтвердили. 

Стан «овочу»

Від потужних ліків у мене почали проявлятися побічні реакції — тривога, поганий сон і неспокійність кінцівок, так званий синдром топтуна. Так я чотири місяці пролежав у полтавській лікарні. 30 грудня мене виписали і наостанок сильно накачали препаратами. Я не міг навіть почистити зуби. 

На той момент я вже знав, що мене списали — я більше не придатний до військової служби. Я приїхав до частини, щоб забрати речі та відправити їх до львівської лікарні. Побратими зауважили, що я погано виглядаю і дуже схуд. Я навіть шнурки зав’язати не міг — мені допомагали хлопці. 

До Львова я приїхав о другій ночі. Мене зустріли друзі і забрали до себе додому. Я бачив по їхніх очах, що вони дуже налякані, бо ніколи мене таким не бачили. Я запитав, чому вони такі сумні. Та вони не змогли відповісти. Коли ми їхали додому, пам’ятаю, як просив незнайому людину розгорнути мені обгортку бургера, бо сам не міг поворушити пальцями. 

Залишок ночі я не спав, чекав на госпіталізацію. Мені хотілося, щоб мені швидше допомогли. О 7 ранку мене забрав родич і ми поїхали у лікарню. Мене накрила паніка і я не розумів, що саме мене непокоїть. В лікарні спершу думали, що я прикидаюся, що не можу сам лягти в ліжко і потребую допомоги, щоб сходити в туалет. Але потім лікарі дізналися назву препарату, яким мене накачували в Полтаві. Мені зробили МРТ і побачили інволютивні зміни в обох півкулях мозку внаслідок лікування у полтавській лікарні. Виявилося, що це якийсь застарілий препарат (назву я не пам’ятаю), яким лікували ще за часів СРСР — зараз його майже ніде не використовують.

Наступні три тижні я провів у стаціонарі у Львові. Мені давали легенькі заспокійливі, зі мною працювала психотерапевтка. Мені дійсно нарешті ставало краще.

Ані мрій, ані почуттів

Досі я періодично вимушений лягати в лікарню. Я майже не відчуваю емоцій. Часом здається, що я отупів, бо мені стало тяжко думати. Я не розумію, чому я не відчуваю нічого, крім тривоги, яка зʼїдає мене з головою. Я змушую себе вставати з ліжка, митися, чистити зуби, прибирати у квартирі. Немає нічого, що приносило б мені задоволення. 

Раніше я багато мріяв: бути тренером, служити в піхоті. Я впевнений, що зараз би вже перейшов у «Азов», якби був здоровий. Наразі ж я розумію, що шизофренія невиліковна. Проти неї немає пігулок, її неможливо прибрати психотерапією. Підтримувальні ліки доведеться пити все життя, щоб приступи манії та психозу не повторювалися. І найстрашніше — що все зупинилося, і що б я не робив, нічого не змінюється на краще.

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій