«Щоб не думати про смерть матері, я дивилася горори». Як фільми жахів перетворюються на зону комфорту? Колонка Марії Педоренко

Щомісяця Заборона публікує гайди новинками кіно і серіалів, і, якщо ви уважно їх читаєте, певно, помічали: в них стабільно трапляються горори. Страшні історії — парафія редакторки відділу «Культура» Марії Педоренко. Торік вона зрозуміла, що горори, як не парадоксально, перейшли для неї в категорію comfort movies — стрічок, які дивишся для заспокоєння душі. В редакторській колонці вона пояснює, як горори допомогли їй пережити рік повномасштабної війни та смерть матері.

Лютий 2022 року. З різницею в тиждень кишеньковий диктатор сусідньої держави оголошує війну моїй батьківщині, а лікар ставить смертельний діагноз моїй матері. Всі ці новини застають мене в окупованому Криму (як так сталося, читайте в коміксі Заборони тут, тут і тут).

Що з цією ситуацією роблю я?

Спочатку, звісно, реву. Багато. Потім панікую. Далі — намагаюся знайти в голові хоч одну раціональну думку та беру її в оборот. Треба якось навчитися з цим жити. Заспокійливе не завжди ефективне. Антидепресанти вже і так входять у мій щоденний раціон. Щось міцніше? Ні, деструктиву навколо вдосталь.

Одного дня я, зрештою, забираю в мами пульт від ТБ і урочисто виголошую: «Зара дивитимемось те, що хочу я!»

На екрані зʼявляються дві школярки. Білосніжні блузи, плісировані спіднички, розмови про секс минулого вікенду… У заміському котеджному комплексі, крім підліткових утіх, була ще дивна касета — усього кілька хвилин відео, але емоцій на тиждень уперед. Зокрема й тому, що, коли картинку на екрані змінив білий шум, в котеджі задзвонив телефон, і зі слухавки долетіло: «Сім днів». Сьогодні, до речі, сьомий.

Далі, думаю, ви й самі знаєте: одну з дівчат знайдуть у шафі мертвою зі спотвореним від жаху обличчям, іншу — відправлять до психлікарні. Це завʼязка фільму «Дзвінок» (2001) Гора Вербінскі, і вперше я почула про нього девʼятирічною — в переказі однокласниці на шкільній перерві. Вже наступного дня мій VHS-програвач прокручував касету з «Дзвінком», і хоча однокласниця виклала всі сюжетні повороти, я протягом двох годин не могла поворухнутися від переляку.

Родинна легенда стверджує, що свій перший горор я подивилася ще немовлям. Моя біологічна мама (так, в мене дві мами, вони сестри і вже померли, але це окрема історія) брала мене на руки, вмикала телевізор і під колективне обурення своїх батьків дивилася жахи по нічному ТБ. Вже більш свідомою дитиною, яка ревіла над смертю Муфаси і реготала від «Шоу Бенні Гіла», я побачила обличчя Фредді Крюгера на вагончику кімнати жахів в мій перший похід в луна-парк. За родинною легендою, це закінчилося криком і слізьми.

Тож тоді, 2001-го, «Дзвінок» став першим горором, який я від початку й до кінця подивилася за власним бажанням, щоби потім захоплено переказувати батькам побачене.

«Що це за дурня?» — спитала мама, коли звичайний американський заводчик коней з обличчям Браяна Кокса прийняв ванну з увімкненими електроприладами.

Я тільки всміхнулася, але відповідь була проста: це мій старий знайомий, він робить так кожної зустрічі. З кожним переглядом стрічки він вмирає й оживає в цьому кінематографічному колесі сансари. Стабільність.

За кілька днів після «Дзвінка» я увімкнула «Крик» (1996) Веса Крейвена. Коли звозила маму до онкодиспансеру — «Королевську битву» з Такесі Кітано. Між передачками до лікарні я дивилася всі пʼять частин «Пункту призначення». Поки мама галюцинувала від наркотичних знеболювальних, писала емоційні відгуки на «Ноу» Джордана Піла. А в момент, коли хірург подзвонив сказати, що мама не пережила операцію, на мене з екрана дивилася роззявлена паща білої акули зі «Щелеп» Стівена Спілберга.

Спочатку в ранг моїх comfort movies — фільмів, що дивишся для комфортного буття — потрапили горори, переглянуті вже не раз. Знання сюжетних ходів заспокоювало, а люди з екрана виглядали наче давні друзі, стосунки з якими ти знімав з паузи. Втім, тодішнє повсякдення з хворобою матері та щосекундними новинами про обстріли, смерті й окупацію викручувало емоційну шкалу на максимум. Близькість до кримського моря не втішала, комедії не смішили, а люди навколо говорили тільки про війну та хворобу — я перебувала в постійному напруженні і, як не парадоксально, заспокоювалася тільки тоді, коли втікала до світу ще більшого напруження, яке ніяк не римувалося з повсякденням. 

До горорів, страшно зізнатися, були російські канали. Постійні чвари та бійки в реаліті-ТБ, жбурляння посуду в кулінарних шоу — все це працювало як заспокійливе, але водночас викликало відразу. Чого не скажеш про пошматовані тіла в «Кубі» Вінченцо Наталі чи нескінченні потоки блювоти в «Екзорцисті» Вільяма Фрідкіна.

Ескапізм — важливий захисний механізм психіки, що дозволяє втекти від стресу чи травматичної ситуації хоча б на якийсь час. Однак постійно бігти неможливо і шкідливо — біль, від якого ми хочемо сховатися, наздоганяє та ще сильніше вкорінюється у нашій свідомості. Тож — непрохана порада — якщо нереальний світ затягує все сильніше, бо в реальному перебувати нестерпно, звертайтесь до спеціаліста (як підібрати собі психотерапевта, Заборона писала тут).

Зрештою я так і зробила, але після появи в житті терапевтичних сесій горори з мого повсякдення нікуди не зникли. Натомість парадокс заспокоєння від зовсім не спокійного контенту знайшов пояснення у психофізіології глядачів горору.

Під час перегляду фільмів жахів одні люди відчувають тривогу й страх, інші ж — задоволення. На біохімічному рівні глядацький переляк може викликати викид адреналіну, що тільки посилює почуття та призводить до сплеску енергії.

На психологічному рівні горори працюють одразу на три фронти:

Більше того — наукові дослідження показують, що більше задоволення від горорів отримують люди з низьким рівнем емпатії. Бо високий рівень навпаки викликає більш негативне ставлення до різанини, тортур чи нападів з потойбіччя. Моя ж висока емпатія — завжди була чи то суперсилою, чи то суперпрокляттям, але впала до небаченого раніше рівня від щоденного споживання новин і історій про смерті, знущання та насильство вкупі з непривабливими реаліями онкології.

Лютий 2023 року. Мами немає вже пʼять місяців, повномасштабна війна триває вже рік. А статистика мого акаунту на Leterboxd свідчить, що протягом 2022-го я подивилася 65 горорів і це найпопулярніший жанр для мене. Я й досі непросто переживаю втрату, досі лишаюся безпорадною в побуті (це теж наслідок травми від смерті близької людини), досі не можу співпереживати людям, як і раніше. Лишається незмінною і кількість горорів, які я поглинаю час від часу.

Моралі не буде. Кожен знаходить втіху в чомусь своєму. І моя — на дні глибокого колодязя, звідки періодично зʼявляється стара знайома з нерозчесаним волоссям та вічно мокрою сукнею.