Як нейронауки допомагають пережити втрату близьких. Великий нейрогайд Заборони

Nastia Travkina

Біль від утрати близького — ціна, яку ми платимо за кохання та прив’язаність. Попри універсальність цього досвіду, ми все ще мало розуміємо, як він влаштований, а отже, не знаємо, як його проживати та як допомогти тим, хто перебуває у скорботі зараз. У воєнний час проблема втрати ускладнюється: масштаб горя зростає, а тероризм країни-агресора порушує процес адаптації. Наукова журналістка Настя Травкіна розповідає, як нейрофізіологія вивчає втрату і горювання, а ще — як наука допомагає прожити цей досвід.


Як правило, від того, хто втратив близьку людину, чекають періоду жалоби, а потім — що він залишить минуле в минулому й почне «жити далі». При цьому часто спираються на концепцію стадій прийняття неминучого Елізабет Кюблер-Росс (заперечення, гнів, пошук компромісу, відчай та прийняття), яку вона розробила для термінально хворих, що примиряються з неминучістю власної швидкої смерті.

Переживання втрати часто сприймається як процес: а) виключно психологічний; б) лінійний і стадіальний; в) з чітким фіналом. Нейробіологи, що досліджують процес горювання, вважають, що всі три пункти помилкові: скорбота змінює роботу всього нашого організму, процес горювання дуже варіюється залежно від внутрішніх і зовнішніх чинників, а почуття втрати може не залишати нас усе життя (і взагалі залишати не має).

Симптоми скорботи

Деякі загальні патерни переживання втрати все ж таки існують. Гострим переживанням горя вважаються симптоми, які людина відчуває впродовж перших шести місяців після втрати коханого. Зазвичай вони найінтенсивніші: туга, смуток, відчуття нелокалізованого болю, постійні думки та спогади про минуле, висока стомлюваність, низька концентрація.

Часто в цей час порушена робота процесів парасимпатичної системи, таких як дихання, апетит і сон. «Стадії» ж Кюблер-Росс вважаються дескриптивними (описовими), а не прескриптивними (регулятивними): їх можна спостерігати по черзі, всі разом чи частково — але вони не відображають жодного «нормального порядку» горювання.

Зазвичай протягом 6–12 місяців ці симптоми поступово втрачають гостроту: біль стає більш приглушеним, емоції — не такими гострими, повертається здатність чітко мислити й ухвалювати рішення. Але всі люди різні, і тривалість гострого переживання горя в усіх також різна. Переживання горя активує в мозку розподілену нейронну мережу: працюють ділянки, що відповідають за оброблення емоцій, абстрактне мислення та епізодичні спогади, за оброблення зображень облич та інших візуальних образів і навіть за вегетативне регулювання таких базових функцій як дихання, серцебиття, апетит та сон. Власне, така складність і пояснює високу різноманітність варіантів проживання горя.

Якщо гострі симптоми скорботи не вщухають через рік після втрати й це призводить до порушення адаптації людини до життя (вона не може працювати, ізолюється від суспільства та друзів і не здатна дати раду щоденним справам), то можна підозрювати розлад подовженого горювання (РПГ) — діагноз, занесений до американської типології ментальних розладів DSM-V, також відомий як ускладнене горе, травматичне горе чи стійкий комплексний розлад тяжкої втрати.

Важливо, що розлад діагностують не за фактом наявності скорботи через рік після втрати, а за фактом дезадаптації до життя на тлі втрати. Такий діагноз ставлять менше як 10% людей. Клінічна психологиня та психіаторка Мері Френсіс О’Коннор розробила анкету, яка допоможе визначити ступінь скорботної дезадаптації (за посиланням є версії не тільки для тих, хто зіткнувся зі смертю, але й для тих, хто пережив розставання з коханими або покинув батьківщину).

Короткий курс нейробіології прив’язаності

Всупереч тому, що горе зазвичай описують у психологічних термінах, є серйозні докази фізіологічності цього переживання, тобто його сильного впливу на стан тіла. Розуміння нейробіології скорботи неможливе без розуміння фізіології прив’язаності — адже саме прив’язаність порушується загибеллю близької людини.

Людина, як і інші вищі примати, соціальна тварина: ми виживаємо в щільних соціальних групах. Прив’язаність особин одна до одної — запорука виживання, а наше тіло — справжній завод із виробництва взаємної близькості. Щоб уявити, як у мозку формується близькість, важливо не так розбиратися в назвах його відділів і нейротрансмітерів, що ним курсують, як зрозуміти два фундаментальні принципи його роботи.

Перший: основне завдання мозку як органа — побудова прогнозів, ухвалення рішень на їхній основі та отримання бажаного результату (в іншому разі — урахування помилки та корекція наступних прогнозів).

Другий: основна властивість мозку — нейропластичність, тобто здатність навчатися. Мозок учиться буквально на своїх помилках, зіставляючи прогнози з отриманими результатами та коригуючи себе, якщо результат розходиться з очікуванням.

Щоб будувати прогнози про процеси у власному тілі й у навколишньому просторі, а також про поведінку різних об’єктів, мозок формує нейронні мережі, що моделюють тіло, простір та об’єкти. Нейробіологи називають такі проєкції нейронними мапами дійсності. Коли ви уявляєте свою подругу і безпомилково пророкуєте її реакцію на ваші слова, у вашому мозку активна нейронна мережа, яка інтегрує розкиданий по різних ділянках мозку досвід і моделює на його основі поведінку подруги.

Що важливіший для виживання реальний об’єкт і що більше місце він займає в нашому житті, то об’ємнішою й докладнішою є його нейронна мапа в нашому мозку. Ось нейронна мапа для моєї власної ноги, а ось поряд із нею мій найкращий друг у таких подробицях, що іноді, здається, я можу поговорити з ним і почути мудру та смішну пораду, навіть не набираючи його телефоном.

У цьому контексті нейропсихологи говорять про те, що близька людина навіть стає частиною нашого «я»: це підтверджує біологія. Досвід стосунків дає нам унікальне почуття пов’язаності з іншим: поняття «партнер», «брат», «мати» або «найкращий друг» завжди передбачає другу людину та особливий зв’язок. Тому, коли ця людина зникає, ми раптово стикаємося з геть незнайомим образом свого «я». Коли люди кажуть, ніби відчувають, що втратили частину себе, їхній мозок погоджується.

Психологиня й дослідниця когнітивної нейробіології та емоцій Ліза Фельдман-Баррет запровадила поняття «тілесного бюджету» — зібраних мозком даних про доступні нам ресурси для підтримки функціонування тіла. До «бюджету» входять як прості речі на кшталт доступності їжі, води та сну, так і такі складні речі, як доступність когось для підвищення самооцінки, почуття безпеки, скидання напруги чи підвищення комфорту й близькості. На її думку, у проєктивних мапах мозок не просто моделює близьких нам людей, а й розраховує на них як на джерело ресурсів для підтримки функціональності тіла і психіки.

Відповідно до нейробіології прив’язаності, ми потребуємо наших близьких так само, як їжі, води та безпеки. Саме тому їхня втрата переживається не лише як особиста трагедія, а й як екзистенційна загроза — загроза нашому існуванню. Виходить, не лише ми самі розраховуємо на наших друзів та близьких: це робить і наше тіло. Мало того: ми вираховуємо, де вони, й постійно намагаємося передбачити, як нам возз’єднатися з ними в разі необхідності.

Втрата — це порушення трьох вимірів прив’язаності

Думки про близьких активують у мозку нижню тім’яну часточку, яка відповідає за оброблення відстаней між об’єктами в трьох вимірах: емоційної близькості (безпеки, важливості), фізичної близькості (як під час визначення відстані між фізичними об’єктами) і часової близькості (як під час визначення часових інтервалів між звуками).

Смерть близької людини порушує звичні виміри прив’язаності. Запитання «де ти?» і «коли я тебе побачу?» залишаться без відповіді. Ми не можемо знайти втрачену людину ніде й не зможемо зустрітися з нею ніколи, тоді як емоційний вимір близькості нікуди не зникає. Клінічний психолог Янік Бодез називає втрату неврологічно обумовленим відчуттям «присутності відсутності близької людини» — ніби ми говоримо про фігуру, близьку до примари, що водночас присутня віртуально та відсутня фізично.

Парадокс полягає в тому, що, знаючи про те, що померлий більше не існує в часі та просторі, ми відчуваємо, що він «завжди з нами». Часто ми говоримо «в моєму серці», але насправді людина існує у вигляді проєктивної мапи в нашому мозку, як і раніше. Люди, які горюють, часто переживають відчуття постійної присутності померлого, можуть ніби чути його голос чи кроки у звичному місці й у звичний час. Попри знання про те, що вранці в ліжку місце партнера, якого не стало, буде порожнім, досвід тисяч і десятків тисяч днів свідчитиме про протилежне: ми будемо звично повертатися в його бік і щодня заново з болем відкривати для себе його тепер-не-існування в просторі та часі нашого життя.

Все це дає змогу говорити про реальність феномена фантомного болю щодо померлого за аналогією з фантомним болем в місці втраченої кінцівки, неврологічну основу і практичне лікування якого описав індійський невролог Вілаянур Рамачандран. Проблема одна: мозок не встигає адаптувати нейронну мапу до нового стану тіла й болісно шукає кінцівку, від якої чомусь перестали проходити сигнали. Своєю чергою, у разі втрати близького ми втрачаємо не частину фізичного, а частину нейронного «я». Навіть більше, фМРТ показує, що в мозку розлучених з коханими людей активні больові центри, що робить «біль утрати» не поетичною метафорою, а реальним фізичним відчуттям.

Скорбота як мотивація

Якщо степових полівок, які є моногамними та обирають пару раз і назавжди, розлучити в лабораторії, то вони докладуть величезних зусиль, щоб возз’єднатися — навіть якщо для цього треба пройти по підлозі, що б’ється струмом (удари струмом — те, чого в більшості випадків тварини уникають). Ця поведінка відображається в їхньому мозку наявністю в прилеглому ядрі (центрі системи заохочення) великої кількості рецепторів гормону окситоцину, що регулює прив’язаність: їхній організм отримує фізіологічне підкріплення поведінки, спрямованої на близькість.

Дослідники вважають, що такий самий дофаміново-окситоциновий механізм лежить в основі жаги возз’єднання людини, а, точніше, її мозку, з близьким, який більше не доступний у часі та просторі. Скорбота активізує зони мозку, відповідальні за бажання та жагу, тому зараз вчені пропонують розуміти скорботу насамперед не як смуток, а як мотивацію возз’єднатися з коханим, яку неможливо реалізувати.

Сум і біль — лише результат неможливості вгамувати жагу близькості. Але в переживанні горя є місце і зовсім іншому спектру емоцій: пригніченість, смуток і туга сусідують з такими мотиваційними станами як злість і гнів, нав’язливі думки та спогади, прагнення помститися чи досягти справедливості. Як написала дослідниця нейробіології скорботи Мері Френсіс О’Коннор, прив’язаність — як зведений револьвер, а розлука натискає на спусковий гачок.

Прив’язаність кодує близьку людину як щось постійне, а розлуку — як тимчасовий стан, який можна подолати. Таке прагнення до возз’єднання з близьким може мати адаптивне значення — тобто бути вигідним еволюційно як поведінка, що сприяє виживанню. Вчені припускають, що особини, які наполегливо шукали повернення близькості, могли залишатися на місці й чекати на повернення того, хто про них піклується, або, навпаки, слідувати за своїм сексуальним партнером, ефективніше домагатися парування та/або успішніше зберігати своє потомство.

Раніше, у 1980-х роках, стрес від втрати вважався результатом усвідомлення смерті близького та важких роздумів про неї (тобто когнітивним явищем): «Я розумію, що важлива частина мене відсутня, і тому відчуваю стрес». Тепер вчені схиляються до того, що стрес — це первинна реакція тіла на саму недоступність близької людини: «Мені дуже погано — я відчуваю, що важлива частина мене відсутня». Тому спроби «не думати про це» у сподіванні, що від відсутності думок стрес зменшиться, є помилковими.

Горювання як процес навчання

Згідно з нейробіологією скорботи, після втрати близького нейронні мапи втрачають свою адекватність дійсності. Значить, завдання мозку в процесі горювання — перебудувати ці мапи так, щоб вони відповідали новій реальності.

Перебудова нейронних мап — це і є процес навчання. Якщо прогнозоване мозком возз’єднання виявляється помилковим, звичної дофаміново-окситоцинової винагороди за прив’язаність не відбувається. Помилка передбачення виникатиме знову і знову доти, доки мозок не оновить свої нейронні мапи, доки вони не відповідатимуть знанню про те, що близького більше немає.

Будь-яке навчання вимагає досвіду, у якому мозок може скоригувати свої прогнози. Особливо важливий для перебудови мап близькості досвід, який був звичним із тим, хто пішов, а тепер можливий тільки без нього. Він же, на жаль, і найболючіший: найважче стикатися саме з ситуаціями, в яких порожнеча на місці близькості особливо промовиста — вони викликають найсильніші фантомні болі.

З одного боку, помилки прогнозів сприяють навчанню. Чим сильніший дисонанс між тим, що ми очікуємо (побачити близького у звичному для нього місці), і тим, що ми отримуємо (його крісло порожнє), тим активніше працює нейрохімія пластичності і тим швидше й ефективніше ми навчаємося жити в новій реальності та інтегрувати її у свій мозок.

З іншого боку, сильний стрес знижує здатність мозку до навчання, порушує самоконтроль, концентрацію та пам’ять. Тому загальні практики, спрямовані на зниження стресу (робота з диханням, варіабельністю серцевого ритму, техніки глибокої релаксації), опосередковано полегшують переживання скорботи і знижують ймовірність розвитку симптомів розладу горювання.

Мозку складно зрозуміти концепцію не-існування когось, хто довго та/або часто був поруч, адже він спирається не на абстрактні логічні знання, а на досвід. А досвід — це результат сотень і тисяч годин стосунків, які відображені в нейронній мапі, — і вона наявна незалежно від смерті. Таким чином, стан скорботи вводить наше тіло та психіку у конфлікт між знанням про смерть та відчуттям того, що важлива людина завжди поруч, коли вона нам потрібна.

Тому з погляду нейробіології завдання горювання — провести ремапування нейронної мережі наших відносин із тим, хто пішов. Це означає — усвідомити три проєкції близькості (емоційну, просторову та часову) та розвести емоційну близькість із просторовою та часовою недоступністю. Тобто перепрошити автоматичні звички, які сформувалися в умовах просторової та часової доступності близького; оновити уявлення про своє «я» та його ресурси, щоб включити в нього відсутність важливої людини. Також необхідно розвивати та зміцнювати інші зв’язки та прив’язаності, які допоможуть реалізовувати наші потреби з тими людьми, які нам доступні (мова не про те, щоб «замінити померлого кимось», а про те, щоб продовжувати піклуватися про себе як про соціальну тварину). Для кожного з цих завдань потрібні нові нейронні зв’язки в мозку: як і будь-який матеріальний процес, навчання мозку потребує часу, досвіду та зворотного зв’язку.

Що значить «жити далі» для мозку?

Скорбота — це, мабуть, найважче переживання у житті. Проте це нормальна реакція на втрату. Дослідниця нейробіології скорботи О’Коннор вважає, що нам взагалі варто відмовитися від патологізації (і медикалізації) горювання та не намагатися «вилікувати» себе й інших від скорботи. Натомість вона пропонує дивитися на скорботу як на частину життя — через призму науки про мозок. Дослідники дотримуються думки, що завдання горювання полягає в тому, щоб навчитися жити із втратою того, кого ми завжди потребували, а не в тому, щоб втратити нашу прив’язаність до близького, який пішов. Жити далі означає навчитися жити з відчуттям цієї втрати, а не забути про неї.

Саме тому бажання силоміць відволікти людину від її скорботи, наполегливі спроби розвеселити її та заклики «триматися молодцем» або швидше «жити далі» після втрати так, начебто нічого не трапилося, не лише неетичні, а й контрпродуктивні з погляду психофізіології.

Звичайно, важливо допомагати людині, що горює, залишатися в контакті зі світом, давати раду побуту і підтримувати її в роботі. Але не варто боротися з тим, що місце близької людини, що пішла, в її житті не засотується, а продовжує зяяти тужливою порожнечею. Це порожнє місце назавжди залишиться частиною досвіду й особистості людини, що горює. Потрібно це розуміти та приймати так само, як і інші особливості її особистості.

Бути поряд, бути готовим взяти участь у спогадах, розмовах, складанні фотоальбомів чи роботі з творчою спадщиною того, хто пішов, — найкраще, що ми можемо зробити для допомоги в ремапуванні близькості. Особливо якщо ми допоможемо людині, що горює, не йти в румінацію і мислення «що якби» — віртуальну реальність з альтернативним кінцем, де померлий залишився живим (такі практики, навпаки, віддаляють адаптацію мозку до нової реальності).

Якщо вам здається, що людина не справляється із ситуацією горя, слід звернутися до фахівця, який має досвід роботи з горюванням. Пам’ятайте, що загальний напрям роботи такий:

  1. Не применшувати свою прив’язаність і не боротися з нею.
  2. Відводити спеціальний час у дні для своєї прив’язаності до того, хто пішов: спогадів, перегляду фотографій чи їхньої творчості (це може викликати відчуття, що людина поруч — воно абсолютно нормальне).
  3. В той самий час усвідомлювати й проговорювати, що часовий та просторовий вимір цієї близькості вам більше не доступний.
  4. Не намагатися переступити через втрату чи залишити її в минулому, а осмислити її та вписати у своє життя.
  5. Уникати думок «що якби» і зупиняти створення нескінченного світу можливостей в уяві — це призводить лише до безплідного почуття провини.
  6. Створити нову репрезентацію дистанції із близьким: де він тепер? Годиться будь-яка картина світу — хоч релігійна, хоч наукова: він на небі, в землі, в аурі, розчинений на молекули й тому подібне. Головне — створити в мозку нову мапу нескінченно далекого місця перебування близького.
  7. Пам’ятати, що робота з горем завжди важка, але вона може бути продуктивною і призвести до переусвідомлення себе, своїх цінностей та місця у світі.

Процес опрацювання втрати тісно пов’язаний із процесом сепарації — цей термін, напевно, знайомий вам з психології дитячо-батьківських відносин; буквально він означає «відділення». Дійсно, у скорботі мозок поступово працює над відділенням у часі та просторі від іншої особи, яка була дуже близько.

Як і у випадку зі стосунками дітей та батьків, такий процес сепарації може сильно ускладнитися, якщо відносини з померлим характеризувалися залежністю. Згідно з дослідженнями, подружня залежність до втрати прогнозує гостріші симптоми після втрати: відчуття порожнечі або безглуздості життя, гостре почуття втрати власної ідентичності та труднощі з уявленням майбутнього у вдівців. Залежні відносини можуть бути чинником ризику розладу подовженого горювання. Надійним предиктором тяжкості розладу вважається ступінь, у якому самооцінка людини, що пережила втрату, залежала від померлого. Тому немає нічого дивного в тому, що психотерапевти можуть довго опрацьовувати відносини клієнта з близьким, що пішов, адже він живе в нашій голові.

Клінічна психологиня Сюзан Деланей містко сформулювала ставлення сучасних фахівців до втрати: «Смерть закінчує життя — але не наші стосунки з тими, хто пішов».

Замість постскриптуму. Втрата на тлі повномасштабного вторгнення Росії в Україну

Втрата близьких у мирний і благополучний час, якій присвячена більшість досліджень горя, — зовсім не те саме, що втрата під час захисту від агресивного військового вторгнення, яке супроводжується актами терору. За таких обставин втрата частіше з’являється разом із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) і частіше переходить у форму розладу горювання.

Немає об’єктивних критеріїв вимірювання рівня травматичності подій. Травма формується при переживанні двох суб’єктивних відчуттів: жаху та власної безпорадності. Одні й ті самі події в однієї людини призведуть до формування ПТСР, а в іншої — ні. Є, однак, події, які підвищують ризик появи ПТСР: наприклад, переживання сексуального насильства та безпосереднє спостереження за насильницькою смертю. Раптова смерть близького (наприклад, побратима на передовий або члена сім’ї під ракетними обстрілами) набагато ймовірніше призведе до появи симптомів посттравматики, ніж очікувана смерть людини, що довго хворіла (хоча навіть очікувана смерть може шокувати). За деякими даними, перебування на передовій від 200 днів і більше збільшує ймовірність появи ПТСР у військових.

Симптоми ПТСР найчастіше виникають протягом місяця після того, як травматичні події припинилися (наприклад, людина поїхала в евакуацію в безпечне місце з-під інтенсивних бомбардувань або надовго демобілізувалася через серйозне поранення).

Багато думок і реакцій, типових для ПТСР, перетинаються з симптомами РПГ: надмірна дратівливість і агресивність, безсоння й кошмари, обтяжливе почуття провини за смерть близького і болючі думки про незакінчені справи з ним, нав’язливі спогади, труднощі з раніше простими справами, відчуття безглуздості життя та незацікавленість у майбутньому (мова про симптоми, що не слабшають після 6–12 місяців з моменту втрати).

Але ПТСР має особливі ознаки, які можуть проявлятися одночасно зі скорботою — це думки, що повторюються, і спогади про жах події, яка призвела до смерті близького. Вони можуть бути такими яскравими, наче відбуваються знову тут і зараз, або з’являтися в нічних кошмарах, не відокремлених від реальності (у деяких випадках пам’ять про такі нічні епізоди може не залишатися). Для ПТСР також характерна сильна стресова реакція на гучні звуки, яскраве світло та нагадування про травматичну подію. ПТСР загалом позбавляє людину почуття безпеки у світі та призводить до відчуття безсилля та ізоляції, часто штовхаючи її до саморуйнівної поведінки.

ПТСР і розлад подовженого горювання (РПГ) — це уроборос, змій, що кусає себе за хвіст. Хронічний вплив травмуючих чинників підвищує ризик розвитку ПТСР. А наявність ПТСР — надійний предиктор розладу горя. При цьому РПГ пов’язаний з підвищенням рівня гормонів стресу, які ускладнюють опрацювання травми чи втрати з терапевтом. Очевидно, для роботи з обома розладами необхідне безпечне середовище, але більшість людей не може собі цього дозволити — принаймні до перемоги. Працювати з травмою та горем у процесі тривалої та масштабної війни — унікальний виклик.

Робота з ПТСР насамперед спирається на психотерапевтичні методи, як і робота з патологічним горюванням: когнітивно-поведінкова терапія та метод десенсибілізації та опрацювання рухом очей (EMDR) вважаються одними з найефективніших. Фармакологічні методи можуть допомогти боротися з наслідками розладів (наприклад, безсонням або тривожністю), але ускладнять роботу як з горем, так і з травмою, тож їх призначають обережно і лише як підтримку психотерапії.
За наявності описаних симптомів важливо звертатися до професіоналів, які спеціалізуються саме на травмі та скорботі — хоча симптоми горювання частково перетинаються із симптомами депресії (а депресія та скорбота можуть співіснувати через низку причин), нейробіологічно скорбота не є депресією, не завжди нею супроводжується та не реагує на корекцію антидепресантами.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій