Пліснява «совка». Як молода фотографка Анастасія Дехтярук осмислює минуле та теперішнє у проєкті «Моє життя в білій рамці»

у «Рівні цензури»

У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. В них показано історії, що не суголосні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт молодої фотографки з Житомирщини Анастасії Дехтярук «Моє життя в білій рамці». Зіставляючи свої дитячі спогади та фотографії зі страшними реаліями сьогодення, Анастасія розмірковує про історичну пам’ять, процес зрадянщення українців та вплив цих процесів на майбутні покоління.


Анастасії Дехтярук 21 рік, вона родом із міста Малин Житомирської області, в якому живе і зараз. Із самого дитинства вона пам’ятає себе з камерою: їй весь час хотілося знімати відео, але точно не фотографувати. Вона вигадувала різні сюжети, фільмувала їх і викладала на YouTube, через що у школі дівчину цькували та принижували. Якось класна керівниця сказала Дехтярук, що в її відео немає сенсу. «Це було дуже неприємно, але в мене ніколи не було думки покидати цю справу, тому вже в 12 років я прийшла до мами ввечері і сказала, що хочу бути режисеркою», — згадує Анастасія. Мама від цієї ідеї була не в захваті і весь час відмовляла її. Після одинадцятого класу дівчина готувалась їхати до Києва здавати творчий конкурс на режисуру і запитала у мами, чи та підтримає її, якщо вступити не вдасться. Мама відповіла: «Я буду тільки рада, якщо ти не вступиш».

Вступити на режисуру Анастасії так і не вдалось, і хоч мати хотіла, щоб дівчина йшла на перекладачку, Дехтярук поступила на журналістику. «Думала, що журналісти теж щось знімають. Але це виявилось помилкою», — згадує фотографка. За чотири роки навчання їй так і не вдалося знайти себе у журналістиці. А на третьому курсі вона вирішила зробити декілька чорно-білих вуличних світлин свого міста. Результат їй настільки сподобався, що дівчина вирішила продовжувати фотографувати. У той період Анастасія здебільшого займалась вуличною фотографією та знімала автопортрети. Як пояснює авторка, саме ці напрями дозволяли їй зафіксувати реальність та використовувати власне тіло як частину фотоісторії.

Пік уже свідомої фотографічної діяльності авторки припав на час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. У 2022 році вона почала навчання у Миколаївській школі концептуальної та мистецької фотографії MYPH. Після початку війни Анастасія не могла не трансформувати свої переживання у фотографію — так зародився її проєкт «Моє життя в білій рамці».

У цій роботі крізь призму власних дитячих спогадів вона візуалізує, як Росія вже століттями руйнує життя українців. У проєкті авторка використовує свої дитячі світлини, тим самим показуючи сліди зрадянщення, які, як пліснява, проявляються у побуті вже незалежного життя українців початку 2000-х років. Фотографка розмірковує про цей шлейф Радянського Союзу і російського колоніального минулого, який тягнеться крізь роки незалежності України і від якого багато хто не може звільнитися навіть із початком великої війни. «Хоч я народилася вже у незалежній Україні, умови нашого життя виглядали дуже сумно. На світлинах моментального друку зображені розбомблений міст, немирне небо, зафарбовані дорожні знаки, і глядач автоматично зі зруйнованого минулого переноситься у наше зруйноване сьогодення», — пояснює Анастасія. Ця тема хвилювала Дехтярук ще до початку війни, але з повномасштабним вторгненням вона стала ще актуальнішою.

Анастасія не полишає своєї мрії стати режисеркою і зняти власний фільм. З віком вона почала реалістичніше оцінювати власні сили та ресурси, яких поки що недостатньо для реалізації цієї мрії. Їй подобається, що концептуальна фотографія дозволяє висловлювати свої думки та ідеї так само непрямолінійно і абстрактно, як у художньому кіно. «На цьому етапі мої проєкти — це маленькі історії, які з часом перетворяться на дещо більше», — зазначає фотографка.

«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.