«На девʼятий день викопав тіло. Я ризикнув». Як пенсіонер з Ямполя намагався гідно поховати дружину попри обстріли

30 вересня Збройні сили України звільнили село Ямпіль у Донецькій області. Коли команда Заборони приїхала на Донбас, військові попередили нас про можливі артилерійські бої біля Ямполя, хоче в селі ще залишалися люди. 15 жовтня ми зустріли евакуйованого мешканця села в Лимані — за його свідченнями, в Ямполі не залишилося жодної будівлі, яка б не була так чи інакше пошкоджена. Заборона розповідає історію руйнації його життя, сім’ї та домівки.

Володимиру Петровичу (прізвище чоловіка не називається з міркувань безпеки) 82 роки. Він народився в Карповці поблизу Харкова. Чоловік здобув фах вчителя у Донецькому державному університеті та переїхав разом з дружиною Валентиною у Ямпіль — там йому запропонували посаду директора сільської школи. Паралельно з директорством Володимир Петрович викладав історію та суспільствознавство. 

На питання про початок війни пенсіонер замислився й уточнив, про яку саме війну йдеться. Він пережив Другу світову війну, але зізнається, що українсько-російська війна набагато жахливіша.

«Я не думав, що наші собраття, слов’яни, отак можуть розтіяти цю всю кутєрьму. Донька пропонувала виїхати в безпечне місце, а я подумав, що у мене тут господарство, свій будинок, який ми купляли з дружиною за власні кошти. Не хотілося покидати це все», — згадує чоловік.

Від 2014 року поблизу Ямполя боїв не було. Після повномасштабного вторгнення війна прийшла до села на початку березня. Спочатку мешканці чули вибухи у сусідніх населених пунктах — Лимані та Кремінній. А в середині місяця на Ямпіль впали перші російські ракети.

«30 квітня мій дім розбило. Знесло мою кімнату, двері, вікна, кухню розбомбило. Життя почало ламатися. Ми з дружиною трималися. У нас була літня кухня, де від прильоту трохи обвалився дах. Ми відремонтували його й жили там», — говорить Володимир Петрович.

10 вересня чоловік разом з дружиною відсвяткував її 77-й день народження. На цей момент, згадує він, війна біля села перейшла в активну фазу — Ямпіль сильно обстрілювали, і не залишилося жодної хати, яка б не постраждала від ракет та снарядів. Перебувати на вулиці було небезпечно — всі сиділи по своїх будинках.

Погріб, вибух, яблуня

Через 10 днів після влучання першого снаряду у двір Володимира Петровича прилетів другий — з боку села Закітне, де перебували російські війська. На Ямпіль сипалися міни, начинені гострими болтами. 

Того дня чоловік пішов за будинок займатися городом, а дружина лишилася ховатися в погребі. «Погріб був хороший, з гіпсоблоку. Дружина сиділа на дошках на третій сходинці зверху. Вибух. Стовп диму та пилу піднявся під небо. Я прибігаю, кричу «Валя! Валя!» Дивлюсь — розвернуло той погріб в три метри завглибшки, як наче хто окоп рив. А її проскочив, не помітив. Їй, бідній, відірвало руки, голову, ноги порвані були. Одяг на ній порозривало, вона була вся гола і чорна. Я не міг дивиться — уявіть, ми прожили разом 58 років. В нас три хлопчики й дочка», — згадує чоловік.

Після вибуху Володимир знайшов кількох чоловіків, які допомогли йому поховати дружину. Залишки тіла поклали в рядно і закопали в саду під яблунею. 

«Вона дні три лежала [у щойно викопаній могилі]. Але мене мучило те, що я її нормально не поховав. Кого не спрошу — мені кажуть: не можна, потрібна експертиза. У мене машина з причепом, знайшов труну, оббив її тканиною. На девʼятий день викопав тіло. Я ризикнув. Думав, будуть заважати солдати. Ніхто мене не чіпав. Викопав яму на цвинтарі біля могили сина й поховав дружину там», — каже Володимир Петрович. 

«Мені здавалося, нас пронесе. Не пронесло. Я ніколи не думав, що її вбʼє першу. Бідолашку забрало ні за що. Вона не була злою чи агресивною, але була патріоткою. Вчителька української мови та літератури», — розповідає пенсіонер.

Евакуація

Чоловік не хотів виїжджати з Ямполя. Він доглядав собак та котів — їх довелося залишити на сусідку. Подружжя жодного разу не їздило на курорти: все вкладали у господарство. 

«У мене була хороша пенсія як для вчителя, я шість тисяч отримував, жінка — чотири. Не отримували грошей шість місяців, їхали на запасах. Город у нас хороший був, держали курей, а якось були й поросята. Все було, поки не прийшли. А зараз жити там вже сил не було. Люди тікали з міст у села, а у мене, бачите, навпаки», — пояснює Володимир Петрович.

15 жовтня вранці до будинку чоловіка підʼїхав його колишній учень. Виявилося, що донька Володимира Петровича домовилася про евакуацію батька в Лиман. Все його життя вмістилося у кілька сумок.

«У мене було три шафи одягу. Забрав телефон, колекцію годинників — сини привозили з плавання. Ви знаєте, для мене все було важливе: і обув, і штани, і сорочки. У мене така бібліотека залишилася там. 720 книжок. Накрив плівкою, кріслами придавив», — говорить він.

Усі діти подружжя зараз живуть за кордоном. Сини працюють моряками на закордонних суднах, а донька живе в Чехії. З Ямполя Володимир Петрович їде до Краматорська — там живе його сестра. Туди за ним має приїхати донька.

«Жінки жалко мені. Вона в мене така радикальна була, точна, правильна. 58 років прожить, четверо діток — все, все розсипалось, як і не було. Ні хати, ні жінки, ні дітей — нічого. Ото такі справи», — говорить він.

Матеріал опубліковано ГО “Заборона Медіа” у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.