У листопаді 2020 року було запущено Білоруську АЕС. Островець — у недавньому минулому невелике селище на кордоні з Литвою — стало атомною столицею Білорусі. Тепер тут є лікарня, готель і навіть коктейль-бар. В атомників було чотири варіанти для майданчика під станцію. Найперспективнішими вважали Краснополянську і Кукшиновську в Могильовській області. Але вишукувальні роботи показали, що ґрунт там не зовсім підходить для атомної електростанції. У підсумку будівництво почалося під Островцем. А села навколо Краснополянського та Кукшиновського майданчиків, які сьогодні могли б розквітнути, вмирають. «Єврорадіо» з’їздило в ці села, подивилося, на що вони перетворилися, і поговорило з місцевими про нездійсненну мрію і життя на пенсії. Заборона публікує цей матеріал.
Щоб дістатися до Красної Поляни, треба два кілометри йти пішки через ліс, усіяний пролісками. Після дощів машиною тут не проїдеш. Поруч з нашими на дорозі — сліди лосів. Співають птахи, гримить грім — гроза минає повз.
Перед селом у лісі — іржавий дорожній знак, свідчення минулого життя.
«Керівництво трьох районів — Славгородського, Чауського і Биховського [Краснополянський майданчик розташований на стику цих районів, за 60 км від Росії] — лобіювало будівництво. Всім хотілося, щоб хоч щось змінилося, — розповідає Людмила, яку ми підвозимо по дорозі. Вона приїхала сюди до родичів. — Мої батьки тут недалеко жили. Боялися радіації, шкідливих викидів. Тому що грамотна людина знає, що таке АЕС, що таке атом, і кидатися в нього не буде. Буде двома руками відхрещуватися від цього».
До війни Красна Поляна називалася Орєхове Селище. Фашисти пів села спалили. У 2006-му, коли сюди приїхали геологи й вели роботи з вивчення ґрунтів, в Красній Поляні жило двадцять дві людини. А зараз тут тиша.
Грязівець
Те саме поле, де мала височіти АЕС, поросло соснами. Будинки зруйнувалися. Чотири з тих, що збереглися, стали дачами. У будні тут зовсім нікого немає.
«Не быў багаты — стаў гарбаты»
«Хто там у кого питав? Сказали, що будуватимуть станцію, — і все! — згадують далекий 2006 рік мешканки села Грязівець, що за чотири кілометри від Красної Поляни. — Ну знаєте, якби, може, щось побудували, може б, і залишалася молодь. Якби там була робота, чому б і ні?»
Після Чорнобильської катастрофи Грязівець потрапив у зону радіаційного забруднення. Село йшло на відселення. Але через малу кількість жителів було вирішено не переселяти.
З дороги Грязівець здається великим доглянутим місцем. Але варто в’їхати — раз у раз зустрічаєш порожні будинки. Зараз тут живе 30 осіб, з них 15 — пенсіонери.
Роботи для молодших грязівців немає. Ферма закрита: нещодавно завалився дах. Схожа ситуація з роботою і в сусідніх невеликих селах.
«Одна виїхала, одна вдома, пацани всі вдома. Чекають літа, може, щось влітку запропонують. Гриби, ягоди. Якби цю ферму підняли трошки, то, може, і люди підтягнулися б. А так що? — продовжують наші співрозмовниці. — Он у нас молодий чоловік без роботи, до пенсії три роки залишилося — ні батьків, нікого. Сам. Василівна занесла, до мене прийде, до сусідки — хто чим може, годуємо. А що — один, їсти хочеться. Але говоримо: «Раз тобі дадуть, два дадуть, а потім що? Тобі ще три роки до пенсії, хто тебе забезпечуватиме? Зараз у кожного: буханку хліба купи — майже два рублі [80 центів], а кращу купиш — то й три».
Раніше Грязівець був перспективним селом, кажуть місцеві. Ферма «гуділа» — брала перші місця за надоями.
«Ферма зруйнувалася, і завідувачка так само. Сидимо ось тут і палицями підпираємо, — розповідає про свою долю одна з наших співрозмовниць. Вона і є та сама завідувачка. — Все здоров’я посадили на роботі, а тепер живи як хочеш. Хто зараз дивиться на те, що ти посадила здоров’я? Ось цукровий діабет, хоч би приїхав хто і запитав: може, тобі привезти що або треба ліки? Та нащо ти їм!»
«Не быў багаты — стаў гарбаты», — підбадьорює завідувачку подруга.
«Колгоспникам, селам — все!»
Клубу, медпункту, контори і магазину тут теж немає. З визначних пам’яток — фундамент церкви. Наші співрозмовниці чекають літа, коли у відпустку і на вихідні приїжджають діти й онуки, — хоч якась радість.
«Нікуди не їздимо, нікуди не ходимо, тихенько сидимо, — всміхаються пенсіонерки. — У нас тут можна взагалі за день нікого не побачити. І так минає життя. А взимку взагалі. Вийдеш — одні собачі сліди. І сніги величезні. Загинув би на дорозі — лежав би не знаю скільки. Добре, що автокрамниці приїжджають. Збори зробимо — і назад до хати».
На прощання мешканки Грязівця кидають невтішне:
«Коротше, колгоспникам, селам — все! Якщо раніше після війни за всім цим дивилися, цінували ці колгоспи, то тепер уже хто тут що цінує. Живи, вмирай — як хочеш».
Кукшиново
Кукшиново зустрічає нас снігом. І покинутою довгою вулицею, що веде від центральної вулиці вліво. Все як і в Красній Поляні: занедбані, зруйновані або порожні, на замках, будинки. Будинок у глухому куті виявляється житловим: у вікнах ми помічаємо розсаду і гумові радянські іграшки. На порозі — ніж, встромлений у колоду. Тут живе Наталія — але сьогодні її немає вдома.
Навпроти зупинки автобуса (так, тут ходить рейсовий автобус) — жовтий геодезичний стовпчик «Охороняється державою» — пам’ять про вишукувальні роботи, які тут активно вели у 2007 році.
Тоді село наповнили геологи, геофізики і топографи. Досліджували ґрунт — робили розмітки, бурили свердловини, підривали вибухівку.
Місцеві сприйняли новину про будівництво атомної станції з ентузіазмом, згадують пенсіонери Михайло й Лариса: тільки пара людей були проти. Більшість сподівалася на нову роботу і нове житло: Кукшиново і сусідній Гривець йшли під знесення, а жителі як компенсацію мали отримати квартири.
«Тут же як ринули! Ой-ой-ой! Сільрада тільки й прописувала всіх. Прописувалися в хати ці. Батьки, наприклад, померли, вони оформляли будинки на себе, входили в спадок. Навіть з Литви одна приїжджала, щоб Паші [братові] нічого, а самій заволодіти всім. А в підсумку будинки закопали — і все», — розповідають, перебиваючи одне одного, Михайло й Лариса. Крім них, тут живе ще три пенсіонери.
«Воно і без радіації здохнеш»
Михайло вважає, що атомна станція Білорусі потрібна. Мовляв, з нею не треба «бути комусь винною за електроенергію». Радіації чоловік не боїться:
— А чого боятися? Воно і без радіації здохнеш. Скільки людей загинуло зараз он з вірусом цим. У Чорнобилі не так гинули люди, як зараз.
— А екологія? — запитуємо.
— Ай! Люди живуть і не думають про цю екологію.
У Кукшинові теж тиша. Рідко проїде машина. За деревами ховається порожня будівля ферми. Ще недавно в неї був господар: тримав гусей, а на полі поруч вирощував гречку. Але фермера, кажуть співрозмовники, посадили у в’язницю. Будівля і поле пустують.
«А що мені нудьгувати? Я ж на пенсії — 73 роки! — відповідає Михайло на запитання, чи не нудно жити в самоті. — Ми звикли. А що? Куди подінешся? Своє ж не кинеш. Вона тут народилася, я через ліс народився, в Зубрах, дітей нажили. Втекли від нас. Залишились удвох. Якби платили в селі добре — з міста в село б їхали. А як не платять нічого, а треба по 24 години працювати — хто тут буде сидіти!»
Сам Михайло 22 роки пропрацював шофером у колгоспі, потім пішов на асфальтний завод у сусідньому селі Зубри: там працювати було простіше.
«За Брежнєва ми пожили, а тепер усе тисне, і тисне, і тисне. Тоді ціна на продукти була одна. А зараз пішов у магазин — ціни інші. Он бензин знову на копійку подорожчав. Мучать цими копійками», — журиться пенсіонер.
«Політика неправильна»
А ось Олексій, житель сусіднього села Гривець, каже, що зараз жити стало у 20 разів краще, ніж колись.
«Чому зараз не жити? У хату принесуть пенсію, балон. Під’їде автокрамниця просто до хати — бери що хочеш. Що замовиш — привезуть. У мене кури є, хоч я і один дід живу, все у мене є. І парники стоять, і помідори саджу! Працювати треба, дівчатка! Хто не працює — у того нічого ніколи не було, а пити, гуляти, як ті бігають, — я не люблю це».
Гривець
У Гривці живуть дві людини — Олексій і його сусідка, колишня вчителька, яка пішла на пенсію і переїхала в село. Сам Олексій повернувся в Білорусь 1986 року з Казахстану: захворіла дружина, і лікарі порадили їй змінити клімат. Але це не допомогло.
«А чим мені займатися? Я живу, мені один чорт. У мене пенсія хороша — 580 рублів [228 доларів]. 41 рік стажу. Я працював змінним майстром на заводі і на комплексі працював. Ось чому пенсія велика. Хіба я тут заробив би пенсію! — змінює риторику Олексій. — Що в колгоспі, коли все життя колгосп на дотаціях? Коли не дають йому розкрутитися. Дали кредит, він щось зробив, і тут же забрали гроші. Політика неправильна. Треба знайти грамотних фахівців. Так само не можна робити — весь час в борг жити». На думку Олексія, село вмирає, бо молодь не хоче працювати.
«Уявіть: працювати в колгоспі і жити в місті. Тоді ж ніхто не знав ні інтернету, ні телефонів, люди знали тільки роботу. Пішов вивчився — і знову в колгосп працювати. А зараз же ніхто. Молодь зовсім інша стала. Вона дивиться, тільки щоб добре поїсти й одягнутися, і все». АЕС в Кукшинові врятувала б ситуацію з безробіттям у регіоні, впевнений Олексій. Та й боятися, вважає, було нічого:
«Який страх? Зараз атомні станції будують не так, як раніше, — сяк-так, як в Україні тій. Зараз захист дуже хороший. Я сам електрик. Я знаю, що це таке. Зараз усе краще стало».
А ось близькість з Росією (всього 30 км) на життя місцевих жителів не особливо впливає. У всякому разі, не так, як впливає наявність кордону на життя мешканців сіл в околицях Гродна і Бреста.
«До Росії їздять алкаші, які працювати не хочуть. Привезуть гроші і проп’ють, а потім валяються п’яні», — як відрізає пенсіонер.
Через 15 років від Кукшинова, Гривця, Грязівця і Красної Поляни в кращому разі залишаться дачі й геодезичні стовпчики. У гіршому — села закопають: 29 квітня Олександр Лукашенко наказав продати або знести безгоспні будинки, «а землю рекультивувати і залучити в сільгоспобіг».
За підтримки «Медиаcети»
