'

Обличчя війни. Як змінилося життя жінок, які стали символами України після 24 лютого

Anastasiia Opryshchenko
Як сьогодні живуть «київська мадонна» та рятувальниця собак з Ірпеня. Репортаж Заборони до півріччя війни

До півріччя повномасштабного вторгнення Росії в Україну Заборона поспілкувалася з людьми, які випадково стали обличчями сучасної війни. Хтось ховався від бомбардування в метро, хтось — рятував від окупантів тих, хто потребує допомоги найбільше. Обидві героїні матеріалу потрапили в обʼєктив іноземних фотографів і перетворилися на своєрідні символи війни за існування України. Журналістка Анастасія Оприщенко поговорила з ними про початок вторгнення і те, як змінилося їхнє життя за останні шість місяців.


Анастасія Тиха, 22 роки

Фото, на якому українка з гордо піднятою головою керує великою групою тварин, більшість з яких — на візках, вже стало відомим майже на весь світ. Головна героїня фото — 22-річна Анастасія Тиха, волонтерка та ветеринарка з незакінченою через військові дії освітою.

Близько 6 років разом з чоловіком Артуром Лі вона займається перетримкою та доглядом за фізично та психічно хворими тваринами. Серед них є зооагресори, агресори на людей, агресори з будь-якими іншими розладами особистості, цуценята, собаки похилого віку та з інвалідністю. 

У той день, 6 березня, під час евакуації з охопленого війною Ірпеня Анастасія з Артуром вивезли 16 собак, пʼять котів, хамелеона, черепаху, аксолотлів, тритонів та павука-птахоїда.

«Насправді я на тому фото тоді була така зла — ви не уявляєте, — зізнається вона в розмові з Забороною. — Боже, ви б почули, як я кричала собакам триматися разом, як я їх підганяла і збирала до купи. Там такі триповерхові мати стояли, що, певно, весь Ірпінь чув».

На іноземних журналістів Анастасія натрапила вже біля мосту. Каже, медійники буквально не давали їй пройти, що суттєво ускладнювало і без того непросту евакуацію.

«Я з великими складнощами вивела всіх тварин, загубила по дорозі чотирьох собак і була розлючена через всю ситуацію, а тоді тим більше. Я думала, [журналісти] по обличчю зрозуміють, що я їм не рада, але, як виявилося, ні», — згадує Анастасія.

Тварин, а особливо собак, дівчина любить з дитинства. Батьки Анастасії мали розплідник, де офіційно розводили бульмастифів. Однак її чоловік спочатку взагалі не хотів заводити ні собаку, ні кота. Та потім сам запропонував займатися перетримкою для тварин.

«Він просто побачив, що мені це подобається, що я сумую за собаками. Я побачила оголошення, що потрібна допомога з доглядом за собакою, яка не може самостійно ходити. Так я познайомилася з головою фонду «Плюшка» Сніжаною Бугрик. Мені було 17, коли Сніжана довірила мені догляд за першою собакою-інвалідом. І як тільки вона побачила, що я справляюся, почала давати мені найскладніші випадки. В принципі, тепер все, що хворе, йде до нас», — сміється Анастасія.

Евакуація

Анастасія Тиха зізнається: ніколи не читає новин і не почала робити це навіть після 24 лютого. Тож те, що Росія напала на Україну, дівчина зрозуміла вже після вибухів у Борисполі та дзвінка від мами. Того ж дня Анастасія й Артур зняли готівку, купили побільше їжі для тварин і два наступні тижні провели в орендованому будинку в Ірпені, майже не виходячи за межі двору. Та коли в місті зникли зв’язок, світло та тепло, а з села Стоянка на Ірпінь поїхала колона російських танків, молоді люди вирішили виїжджати. 

«Ми розуміли: тварин не залишимо. Але зв’язку не було. А у мене зобов’язання перед волонтерами, які залишили нам тварин на перетримку. І я йшла глибоко в ліс по трасі, ловила сигнал і писала Сніжані, що ми живі. Це зараз здається таким смішним, що я писала першій не мамі, а волонтерам», — згадує Анастасія.

В день, коли в Ірпені зникло водопостачання, Сніжана Бугрик зателефонувала Анастасії та Артуру, аби сказати, що знайшла для них житло у Києві. Дівчина запакувала всіх тварин у банки й переноски, одягла на собак нашийники. Артур штовхав перед собою візок з магазину — там лежали речі та переноски з котами. 

«Перші 20 метрів було пекло — собаки хотіли додому і розходилися в різні боки. Одразу загубили найдикішого. Я навіть зламала палець. Дзвонила Сніжані й казала: мені все це не треба, я повертаюся. Але Сніжана давала мені стусана під зад і говорила вивозити хоча б хворих та старих», — пригадує Анастасія Тиха.

З Ірпеня того дня евакуювалося лише три людини. Випадковий перехожий на ім’я Валентин допоміг довезти котів до мосту на Романівку, де їх всіх зустріли фотографи й тероборона. Останнім дівчина дуже вдячна: каже, хлопці з ТрО допомогли перенести речі та всіх тварин через міст.

«Там вже й мосту не було, три палиці якісь стирчали. А я висоти боюся. Думала, зараз помру, але ж у мене собака на руках — значить, не сьогодні, — говорить Тиха. — Нас посадили в машину і спочатку розмістили у Сніжани, а потім у людей, які дозволили пожити у них вдома».

Розмістившись у Києві, пара спробувала повернутися в Ірпінь, аби забрати звідти загублених тварин, зокрема й собаку Анастасії, 9-місячного бігля Зевса. Але як тільки волонтери вийшли з Ірпеня, в місті почалися активні бойові дії — звідти постійно везли поранених і загиблих. Назад нікого не пропускали. Анастасія пʼять днів поспіль їздила на блокпост і благала пропустити її до міста. 

«На мене дивилися як на позбавлену розуму. Чоловік, звичайно, на мене теж як на дуру дивився, але йшов кожен раз зі мною. Там був не тільки мій собака, а й інші, і ми не могли їх так лишити, — розповідає дівчина. — Я дві години вмовляла цього військового пустити мене. В нього вже тремтіли руки, сказав: «Не чіпай мене — йди». Ми пройшли, дорогою взяли корм, продуктів людям завезли».

Так подружжя їздило в Ірпінь кілька разів, поки не знайшли майже всіх своїх собак і всіх чужих, яких кинули у місті. Багато тварин йшли за ними без повідця. За місяць волонтери самотужки, без машини, вивели 50 собак. 

Як змінилося життя?

Фото, зняте під час евакуації, каже Анастасія, допомогло їм з чоловіком і тваринами вижити перші два місяці повномасштабного вторгнення. З подружжям в перші дні після публікації знимку в соцмережах зв’язався представник «Монобанка», що використав фото з Анастасією для обкладинок банківських карток, та подарував гроші. На ці кошти пара та вже 40 врятованих собак жили два місяці у Києві до звільнення Ірпеня.

Фотографія також допомогла знайти сім’ї собакам на фото.

«У мене деякі по 4 роки сиділи і ні дзвіночку по них не було, а після фото їх забрали до Європи. Вони всі інваліди і всі в сім’ях, уявляєте», — з гордістю говорить Анастасія.

Зараз волонтери продовжують свою справу, але вже в інших масштабах. В Київській області, де раніше було багато місць для перетримки тварин, наразі залишилися одиниці. Притулки теж переповненні. Анастасія з Артуром приймають тварин з гарячих точок — Миколаєва, Маріуполя, Харкова, — й іноді навіть не знають, хто до них їде. У волонтерів, окрім того, є черга з собак, які чекають на вільне місце у перетримці. Такі тварини мешкають у клініках на стаціонарі. Загалом Анастасія та Артур доглядають за 60 собаками, з яких пʼятеро належать подружжю.

«Також у нас 25 котів, два з них мої. Два аксолотлі, два тритони, хамелеон, черепаха, павук-птахоїд і гекон, якого я нещодавно собі подарувала. Чоловік, звичайно, не був готовий до такої кількості тварин, але ми справляємось. Начебто, — сміється Анастасія Тиха. — Коли приходять [гості], одразу йдуть дивитися мій зоопарк і всі мої тераріуми. Тільки пташки мені ще не вистачає. Я мрію про ворона, чесно кажучи, але то вже коли ми матимемо власний будинок». 

Забезпечувати тварин допомагають донати від підписників в соцмережах та інші волонтери. Хоча загалом подружжя намагається розв’язувати питання своїми силами. Тільки якщо їм потрібна велика сума — наприклад, на вольєри, — її збирають через Інстаграм.

Зараз дівчина не планує на майбутнє нічого особливого. Але мріє більше ніколи не чути сирен, і щоб околиці Ірпеня нарешті закінчили розміновувати.

«Мене не лякає жити в Ірпені знову, — каже Анастасія. — Але трохи страшно, як я буду вивозити з міста вже 60 собак. Підозрюю, мені буде потрібна фура».

Допомогти подружжю волонтерів можна через особисту сторінку Анастасії в Інстаграмі. 

Тетяна Блізняк, 27 років

Тетяну Блізняк та її двомісячну доньку Марічку сфотографував угорський журналіст видання Teleks Андраш Фьольдеш. Жінка годувала дитину на платформі київського метро, де укривалася від бомб. Фотограф опублікував знимок з Тетяною у своєму Інстаграмі і той швидко розійшовся соцмережами та ЗМІ, а сама жінка стала уособленням незламності всіх українських матерів. Згодом кадр побачила ілюстраторка з Дніпра Марина Соломенникова, яка намалювала з нього картину, що пізніше навіть стала іконою в храмі італійського Неаполя.

Тетяна в розмові з Забороною зізнається, що не хотіла такої популярності, і тим більше не вважає це фото священним символом. Втім, зауважує: якщо воно допомагає людям боротися і підтримує їх, то жінка тільки рада. 

За професією Тетяна художниця-реставраторка, однак ніколи за спеціальністю не працювала. До народження доньки жінка працювала у художній студії, де вчила дітей малювати.

«Але це ніби з колишнього життя», — каже вона тепер.

День вторгнення

Як і чимало українців, подружжя Сметюхових не вірило у вторгнення. У новинах називали різні дати, ситуація змінювалась швидко. Навіть після того, як всі посольства залишили Київ, Тетяна була впевнена: війни у 21 столітті бути не може. Але вже вранці 24-го сім’я почала готуватися до евакуації. 

«Була тотальна розгубленість. Ми й не готували нічого — ні валізки, ні документи не збирали. Все зробили за ранок: купили квитки на потяг [на 26 лютого], зібрали речі, — розповідає жінка. — А потім мама чоловіка відмовилася їхати з міста. Тож ми з чоловіком взяли дитину та собаку і того ж вечора пішли ночувати у метро. Потяг на пʼяту ранку, треба було якось потрапити на нього. А на дворі комендантська година».

На потяг подружжя так і не потрапило — тієї ночі на вулицях Києва вже точилися бої. 

Метро повністю зачинили, поки небезпека не минула. І тільки вдень родина вийшла у місто, щоб евакуаційним потягом дістатися до Львова. У Червонограді на Львівщині — рідному місті Тетяни — родина прожила майже до літа. Пізніше чоловік Тетяни повернувся додому, а жінка з донькою кілька разів приїздили до нього у гості. 

«Зараз ми у Києві, але перед Днем Незалежності поїдемо з донькою назад. Ніхто не знає, що може статися. Та, чесно кажучи, вже дуже хочеться залишитися в Києві надовго», — зізнається Тетяна. 

Як змінилося життя?

Блізняк розповідає: глобальних змін не сталося. Найголовніше — Марічці вже виповнилося вісім місяців. Жінка усміхнено розповідає, що донька росте здоровою та щасливою.

«У неї зараз шалена швидкість, навіть не віриться, що ми з цим комочком лежали у метро. Я дуже тішуся простим речам — як діти ростуть, як вони здобувають хоч і маленькі, але важливі вміння. Це відволікає, підіймає настрій і бойовий дух, — говорить Тетяна. — Навіть коли виникають складнощі у повсякденному житті, як і у всіх, мабуть, [ми маємо] зараз проблеми з роботою, ціни дуже підросли, намагаємося з цих ситуацій викручуватися та віримо у краще».

Крім того, жінка вирішила використати свою популярність та створила благодійний фонд допомоги дітям, які втратили батьків. Гроші збирають, зокрема, через продаж футболок з патріотичними зображеннями, у тому числі і з «мадонною» київського метро. Ідей багато, та через відсутність виробництв і гарного принту у Червонограді Тетяна не знає, коли зможе реалізувати свої задуми.

«Хотілося б, аби моя допомога була в рази більша, аби вона була значущою, але наразі як є», — каже жінка.

Перед вторгненням подружжя Сметюхових мало чимало планів на цей рік — відсвяткувати річницю шлюбу в Італії, влаштувати сімейний відпочинок. Та наразі мріють хоча б спокійно та радісно відсвяткувати день народження дочки у грудні. Що буде далі — Тетяна загадувати не хоче.

«Чекаємо на нові марки до Дня Незалежності — там будемо і ми з Марічкою. Взагалі я колекціоную всі марки, що випускала Укрпошта від початку вторгнення. Як дочка виросте, все передам їй. А ця марка до Дня Незалежності для нас дуже особлива. Можливо, повішу її на стіну, — говорить жінка. — Відколи 24 лютого трапилося, я всім нам бажаю омріяної перемоги якомога швидше. Бажаю здійснення всіх задуманих планів, бажаю сил і терпіння. Ми обов’язково вистоїмо і переможемо. Все в наших руках».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій