Українські кінотеатри накрило «Барбенгеймером»: 20 липня в прокаті одночасно стартували нові стрічки Ґрети Ґервіґ і Крістофера Нолана — «Барбі» та «Оппенгеймер» відповідно. Здавалося б, кардинально різні картини, та їхня спорідненість закладена ще 80 років тому: 16 липня 1945-го лялька Барбі дебютувала на американському іграшковому ярмарку й того ж дня на полігоні в Нью-Мексико вперше випробували атомну бомбу авторства Роберта Дж. Оппенгеймера.
У цьому кінодвобої головред Заборони Даниил Леховіцер віддавав перемогу стрічці «Оппенгеймер», а редакторка Марія Педоренко — «Барбі». Втім, аби написати рецензії, вони помінялися місцями. Текст про те, як перехід Нолана від наукової фантастики до байопіку водночас зіграв проти нього та на його користь, читайте тут. У цьому ж матеріалі розповідаємо, як новій роботі Ґрети Ґервіґ удалося стати милою та заразом гострозубою критикою корпорацій.
Барбіленд — проєкт утопічного капіталізму, що працює немов на автопілоті, де гроші, будинок, машина, продукти, стосунки з’являються в розпорядженні самі собою. У цьому психоделічно-рожевому світі живуть ляльки Барбі, які, як на репіті, щодня проживають свій perfect day з пластиковими insta-worthy сніданками, пляжами та вечірками, щоб повторити те саме знову.
Барбіленд — це не просто апофеоз середнього класу, в цьому світі домінує щось на кшталт гормонального капіталізму. Гендерний дослідник Пол Б. Пресіадо блискуче описував це в книзі Testo Junkie, де, поміж іншого, аналізував, як сучасні соціальні моделі й корпорації задають певний емоційно-хімічний стандарт поведінки: усмішки, радість 24/7 та нескінченні потоки окситоцину й дофаміну, ніби мозок — це фабрика з виробництва гормонів. Місто Барбі саме таке: тут немає місця іншому емоційному спектру, крім того, що США, принаймні в рекламі, вигадали в 50-ті — усмішки від затишного будиночка, вічнозеленого газону та набитого холодильника.
Фото: IMDb
Для однієї з Барбі (Марґо Роббі) це закінчується, щойно та починає думати про смерть. Барбі вже не може робити те, що раніше, — вона зламалася. Щоби це зупинити, їй потрібно дістатися світу людей і знайти дівчинку, яка нею грається, та переконати, що життя чудове (містичним чином ляльки пов’язані з людьми, а емоції чи психологічні стани останніх передаються Барбі). У цій подорожі Барбі супроводжує її позбавлений геніталій бойфренд Кен (одна з найбільш кумедних ролей Раяна Ґослінґа) — іграшка другого плану з male depression: Барбі не кохає Кена, а він не знає, що таке бути чоловіком у XXI столітті. Чомусь Кен нагадує Бена Аффлека, який став мемом про чоловічу депресію, коли гендерна роль чоловіка застряла між двома парадоксами: бути чутливим і вразливим чи тримати все всередині й удавати із себе скалу? Чи бути тим і тим одночасно? Фемінізуватися чи бути пластиковим утотожненням ідеї гіпермаскулінності?
Опинившись у Каліфорнії, Барбі дізнається, що реальний світ зовсім не схожий на Барбіленд. Коли в 50-х ляльки Барбі могли відігравати які завгодно ролі — від астронавтки до лікарки, — у реальних американських жінок не завжди були власні банківські рахунки, а сучасні тинейджери вважають, що Барбі відкинула феміністичний рух на декілька десятиліть через нереалістично задані стандарти краси. Кен натомість знаходить усе, чого йому не вистачало в Барбіленді, — повагу, яку, як він вважає, йому дасть патріархат, і чомусь коней.
Реальний світ і вигаданий починають змішуватися, і зупинити це намагається не тільки Барбі, а й Mattel — іграшкова компанія, що випускає Барбі. Тут фільм Ґрети Ґервіґ перетворюється на корпоративно-критичний мініманіфест. «Барбі» прожарює Mattel з її виключно чоловічою радою директорів і думками про гроші та «маленьких дівчаток і їхні мрії», як би дивно це не звучало у 2023 році.
Фото: IMDb Фото: IMDb
Mattel стала одним з продюсерів фільму й, мабуть, вирішила, що самоіронія та критика не завадять сучасному курсу компанії. Треба зізнатися, Ґервіґ удалося зробити водночас милу й гострозубу комерційну рекламу компанії. Але саме тут, у другій половині фільму, криється один з найцікавіших ключів для розуміння критики корпорацій. Теоретик Роберт Пфаллер каже, що така критика призводить до інтерпасивності: фільм виконує за глядача критику капіталізму, гендерного упередження й неетичних корпоративних цінностей, при цьому дозволяючи залишатися пасивним — бо все вже зробив фільм. І, гадається, після релізу продажі ляльок тільки підскочать.
Та це теж частина того, про що ця стрічка. «Барбі» — це кіно про інтерпретації. Цікаво, що порожня всередині лялька набула стільки конотацій: іграшка-об’єктивація чи, як каже героїня Марґо Роббі, модель, яка надихає жінок на емансипацію? Лялька, що пропагує стандарти конвенційної краси, чи метафора, яка натякає, що всі ми красиві попри різні класифікації? Ці дві реальності співіснують у фільмі Ґервіґ, даючи кожній зі сторін слово: винахідниці ляльки Барбі Рут Гендлер (Реа Перлман), яка є прикладом бізнесвумен та вплинула на емансипаційний рух і фешн-сцену; бумерам (Америка Феррера), для якої Барбі стала проєкцією їхніх мрій; зумерам (Аріанна Ґрінблатт), які вважають ляльок антифеміністичними. Принаймні, завдяки Ґервіґ, продукція Mattel стане ще трошки феміністичнішою.
Мабуть, на цьому все. That’s KENough.
