«Важливо, щоб ми не тільки перемогли велику Росію, але й не стали маленькою Росією». Яким був 2022 рік для правозахисників (і які правові проблеми вони виявили)

Polina Vernyhor
Стамбульська конвенція і закон про дезертирство: що чекає Україну 2023 року

Повномасштабне вторгнення не тільки пришвидшило інтеграцію європейських юридично-правових процесів в Україні, але і висвітлило чимало антидемократичних дій влади та Генштабу. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з українськими правозахисниками про те, що змінилося за цей рік, горизонти яких проблем уже окреслено (і що чекає нас наступного року)від неможливості розслідувати всі воєнні злочини до відсутності чіткого ставлення щодо мешканців окупованих територій та ЛГБТК-персон.


Повномасштабне вторгнення запустило розслідування воєнних злочинів з 2014 року (які переважно ігнорувалися)

Українські та міжнародні правозахисні організації документують воєнні злочини ще з 2014-го. Тільки починаючи з 24 лютого цього року прокуратура зібрала дані про майже 40 тисяч випадків порушень міжнародного законодавства в галузі захисту прав людини: катування, фізичне та сексуальне насильство, позбавлення свободи. 

«Найголовніше, що сталося в правозахисті цього року, — тотальна синергія документування воєнних злочинів між людьми, які це можуть робити експертно і професійно, системами прокуратури, поліції, СБУ, які значно менше експертно в це вкладалися і тепер потребують цієї підтримки, — і всім населенням, яке стало жертвами або свідками», — вважає виконавча директорка Центру громадянських свобод Романцова.

На думку менеджерки з адвокації правозахисної організації «Зміна» Альони Луньової, війна дала відчутний поштовх у галузі захисту прав постраждалих від війни.

«Це питання не те щоб замовчувалося, а стояло на паузі, тому що кількість постраждалих була відносно невеликою. Але окупація майже пʼятої частини території України пришвидшила певні процеси. Є прогрес у видаванні документів особам з окупованих територій, що не були документовані паспортами громадян України; є рух уперед в адміністративних процедурах встановлення фактів народження, смерті, укладання і розриву шлюбу на окупованих територіях», — говорить Забороні правозахисниця.

Україна не готова до розслідування такої кількості воєнних злочинів (але працює над цим)

На початку війни у 2014 році правоохоронні органи й судова система не були готові до розслідування воєнних злочинів. Їх розслідували за статтями про навмисне вбивство, незаконний обіг зброї, викрадення людини — за процедурами, яких не застосовують до воєнних конфліктів у міжнародній практиці. На думку виконавчого директора Truth Hounds Романа Авраменка, ситуація змінилася й Україна почала переймати іноземні юридичні практики.

«Тепер є так званий департамент війни Офісу генерального прокурора, — розповідає Забороні Авраменко. — Є навчені прокурори Луганської й Донецької областей, які розуміються на розслідуванні воєнних злочинів. Є слідчі спеціально створених підрозділів поліції та прокуратури в різних країнах світу [які працюють в Україні]. Є багато людей на місцях, які можуть збирати свідчення, відвідувати місця вчинення злочинів, знімати, збирати матеріал. В Україні зараз приблизно 19 тисяч слідчих, але, звісно, не всі вони будуть розслідувати злочини війни». 

За останні вісім років система правосуддя довела свою неефективність: не було ухвалено жодного судового рішення щодо воєнних злочинів — ані в Україні, ані в Міжнародному кримінальному суді. Один з небагатьох позитивних чинників: кількість зібраних доказів вчинення міжнародних злочинів стимулювала розслідування російської агресії на території України в МКС вже після повномасштабного вторгнення.

«Україна — високотехнологізована країна з великим відсотком покриття інтернету, де кожен другий має смартфон із камерою. У більшості активних війн на планеті документація воєнних злочинів не відбувається такими швидкими темпами [як в Україні], — говорить виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова. — Під виглядом реконструкції в окупованому Маріуполі знищують ту частину драмтеатру, де можна провести розслідування, чим стріляли [по будівлі] 16 березня. Пізно: все зафіксовано, є розслідування, експерти все з’ясували. Саме документування — це протистояння технічним намаганням приховати наслідки воєнних злочинів». 

Альона Луньова переконана, що правосуддя може виключати пряме засудження винних в окремих випадках. Зʼясування історичної правди про події російсько-української війни, на її думку, має більше значення, ніж увʼязнення рядових виконувачів наказів. 

«Фактично це з’ясування, що відбулося з постраждалими, — для історії, для жертв, — говорить правозахисниця. — Ідея така: в обмін на пом’якшення покарання чи амністію обвинувачений має розповісти все, що відбувалося з людиною, яка була вбита чи зникла [схожу практику вперше застосували в ПАР після демонтажу апартеїду]».

Водночас Луньова переконана, що встановити всіх причетних — одне з пріоритетних завдань у цьому процесі. Зараз над цим працюють як правозахисні організації, так і журналісти, які розслідують конкретні випадки на основі відкритих джерел даних.

«Чи будуть винні притягнуті до відповідальності? Уявімо, що вони неживі: чи важливо встановити, що це саме ці особи катували, вбивали людей у Бучі? Важливо. Для постраждалих, для членів родин убитих, — говорить Луньова. — Коли йдеться про вчинення масових воєнних злочинів, не всі злочинці сядуть до в’язниці: хтось не доживе до кінця війни, дехто сховається. Але можливо, що і через 50 років їх притягнуть до відповідальності — як нині судять працівників німецьких концтаборів, яким уже по 90 років».

Уже зараз процес документування цих злочинів наближає Україну до історичної правди. Це забере не один і не два роки. Втім, процес такого масштабу здатний змінювати не тільки українську систему правосуддя, але й міжнародну. 

«У майбутньому зафіксувати мир можливо, тільки маючи міжнародну систему правосуддя та превенцій [сучасних] війн. Нинішня система застаріла, вона звикла реагувати на інші форми конфлікту — ті, які були ще в першій половині XX сторіччя. Природа війни змінилася: вона стала гібридною, інформаційно-економічною, — говорить Забороні Олександра Романцова. — Наприклад, нам треба вписати в міжнародне гуманітарне право, як засудити Скабєєву та Соловйова, водночас не порушуючи принцип свободи слова».

На думку Альони Луньової, Міжнародний кримінальний суд розглядатиме, за найоптимістичнішими прогнозами, до 20 найтяжчих проваджень. Решта злочинів ляже на національну правоохоронну систему.

«Великий ризик, що на фінальних стадіях система правосуддя просто захлинеться. Жодна правоохоронна система не може впоратися з таким обсягом кримінальних проваджень, тому наступного року необхідно посилювати національну систему судочинства, національну правоохоронну систему», — наголошує вона.

Один з важливих недоліків українського законодавства станом на грудень 2022 року — відсутність визначення поняття «воєнний злочин». Воєнні злочини та злочини проти людяності — специфічний вид правопорушень. Згідно з Римським статутом, такі злочини не мають строку давності, а покарання за них жорсткіше, ніж за вбивство або викрадення людини. 

Протягом останніх років правозахисники проштовхували кілька законопроєктів, які могли б виправити ситуацію. 20 травня 2021 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 2689, який мав би адаптувати українське законодавство до норм міжнародного кримінального й гуманітарного права щодо переслідування за воєнні злочини (проте президент так і не підписав його). 

У Кримінальному кодексі України вже існує стаття, за якою воєнних злочинців можуть судити зараз. Проте її функціонал доволі обмежений і потребує уточнення.

«Нашій державі необхідно мати Римський статут чи хоча б гармонізоване з міжнародним кримінальним правом законодавство, бо тепер майже всіх, хто вчиняє воєнні злочини, притягують до відповідальності за однією статтею, — говорить Луньова. — Нам необхідні зміни, які дозволять розвести склади злочинів, мати змогу описати їх, щоби будь-який слідчий будь-якого рівня міг прочитати закон і зрозуміти, що, наприклад, депортація є воєнним злочином». 

«Вирішення [проблем із кримінальним правом в Україні] залежить від наполегливості громадянського суспільства переконати людей, які ухвалюють рішення, що це одне з тих питань, які не можна відкладати на потім, що воно має значення і в короткостроковій, і в довгостроковій перспективі», — вважає голова Центру громадянських свобод та одна з лауреатів Нобелівської премії 2022 року Олександра Матвійчук.

Україна спростила ухвалення законів. І ні, це не завжди добре. Ось декілька прикладів

Процес ухвалення законів спростився, що, на думку Альони Луньової, негативно впливає на рівень свобод. 

«Нам не вистачає участі громадянського суспільства в обговоренні законотворчих та законодавчих ініціатив. На початку повномасштабної війни ухвалили декілька законопроєктів, які є не дуже корисними. Наприклад, закон про колабораційну діяльність, мʼяко кажучи, можна було прописати краще, адже від нього залежить свобода багатьох людей. Це відповідальні серйозні закони, які не можна ухвалювати на першому ж читанні в обхід процедури», — вважає правозахисниця.

Ще один, на думку правозахисників, неефективний закон про посилення відповідальності військових за дезертирство Верховна Рада ухвалила 13 грудня. Його розкритикували і правозахисники, і самі військовослужбовці. 

«Посилення відповідальності військовослужбовців у такий спосіб — шлях до можливого перетворення нашої армії на армію РФ. [Головнокомандувач ЗСУ Валерій] Залужний записав відео, де просить президента підписати цей закон, — розповідає Луньова. — В Україні є актори, які не дуже демократичні за своєю природою. Збройні сили та військо — це не демократичні інститути. Ми розуміємо, коли пальма першості в ухваленні рішень належить Генеральному штабу, але мусимо усвідомити, що верховенство права мусить бути навіть у таких випадках».

Проте, вважає вона, реакція суспільства на три законопроєкти, які було ухвалено на останніх засіданнях Верховної Ради (про вибір суддів до Конституційного Суду, про будівництво та про зобов’язання військовослужбовців), і дві петиції щодо їх скасування показують, що суспільство розуміє, де держава переступає межі. 

Права ЛГБТК-персон та національних меншин стали більш обговорюваними. Але цього недостатньо

Цього року багато українців та українок захищають країну на різних фронтах, і ЛГБТК-спільнота — не виняток. Війна зробила ЛГБТК-людей видимішими.

«Багато ЛГБТ-людей, що пішли воювати, почали робити камінгаути. Аудиторія, яка це побачила, зрозуміла: це реальні люди, — таким чином руйнуючи свої стереотипи, — говорить Костянтин Андріїв, правозахисник запорізького фонду «Гендер Зед». — Думаю, наступного року буде нова хвиля камінгаутів захисників та захисниць. Це як ніщо інше показує, що ЛГБТ-люди всюди й нарівні з усіма беруть у руки зброю».

Участь ЛГБТК-спільноти у війні зумовила появу петиції про легалізацію одностатевих шлюбів (вона набрала потрібну кількість голосів) і нормалізацію певних прав та законів, адже ЛГБТК-персони не мають таких самих преференцій, як гетеросексуальні люди (наприклад, партнер чи партнерка не може поховати тіло коханої людини). У відповідь на петицію Володимир Зеленський закликав уряд розробити законопроєкт про узаконення цивільних партнерств — неповноцінної, але альтернативи шлюбу. 

«Серед ЛГБТ-активістів та активісток точаться суперечки, як це розцінювати: крок уперед чи назад? Що краще: одностатеві шлюби чи цивільні партнерства? Але з курсом, який узяв ОП, ми маємо розраховувати в кращому разі на цивільні партнерства і на ще одну сходинку до легалізації одностатевих шлюбів у майбутньому», — вважає Андріїв.

Анна Шаригіна — одна з противниць цивільних партнерств як альтернативи шлюбів. Вона вважає, що замість того, щоб намагатися створити умовний компроміс для міжнародних партнерів, держава мала б надати рівні права і рівний доступ ЛГБТК-спільноті до інституту шлюбу, який уже існує.

«Зараз мало говорять про злочини на ґрунті ненависті, дискримінацію, сексистські висловлювання. Багато людей вважають, що це не на часі. Що тепер не до прав людини, бо треба зосередитися на виживанні. Я не можу з цим погодитися», — говорить Шаригіна.

Важливим кроком до поліпшення прав спільнот і окремих соціальних груп Європейської інтеграції стали ратифікація Стамбульської конвенції й ухвалення Закону про національні меншини та спільноти в Україні. 

«Ратифікація Стамбульської конвенції, на мій погляд, скоріше символ, ніж конкретні норми, — говорить Луньова. — У нас є закон про заборону дискримінації, про відповідальність за домашнє насильство. Проте символічно, що її ратифікували. Щодо конкретних змін, я читала, що зараз розробляють план стосовно закону, нормативно-правових актів та дій, які потрібні для імплементації ратифікованої Стамбульської конвенції».

«Більшість феміністичних організацій говорять про те, що наразі не зроблено жодних кроків до імплементації Стамбульської конвенції, — вважає співзасновниця харківської лесбійської феміністичної організації «Сфера» Анна Шаригіна. — Процес важко просувається, адже чоловіки ухвалюють більшість рішень на місцях, де має імплементуватися Стамбульська конвенція. Тож дуже важко здійснювати вплив, якщо в тебе його немає».

«У нас немає розкоші зупинитися на шляху реформ і демократичної модернізації, зосередитися винятково на обороні саме тому, що ця війна має ціннісний вимір. І це війна не двох країн, а двох систем, — говорить Олександра Матвійчук. — Україна цього року здобула статус кандидата на членство в ЄС і навіть попри війну має демонструвати успіхи у виконанні наданих рекомендацій. Щоб перемогти Росію, нам треба зміцнитися і змінитися, побудувати стійкі демократичні інституції».

Уряд не має плану реінтеграції окупованих територій

У середині літа міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук заявила, що в парламенті говорять про можливість криміналізації отримання російських паспортів на території України. 

Ця звістка викликала шквал емоцій — як у правозахисників, так і в людей, які тікали з окупації та знають на власному досвіді, що паспортизація населення в багатьох випадках примусова. Схожий законопроєкт про кримінальне переслідування таки ухвалили, але відповідальність передбачено тільки для чиновників.

Проте сам факт, що ця дискусія стала можливою на рівні міністерства, дає зрозуміти: чіткої стратегії щодо визначення, в якому юридично-правовому полі перебуватимуть громадяни на деокупованих територіях, немає. 

«Законодавство про криміналізацію колабораційної діяльності виникло 15 березня 2022 року. Весь попередній час для мешканців окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму не було такої відповідальності. Не було вказано [інформації щодо статусу] освітян, працівників органів державної влади будь-якого рівня та посади. Після 15 березня всі вони автоматично стали злочинцями, — говорить Альона Луньова. — Українська правова система просто не здатна впоратися з такою кількістю кримінальних вироків. Це означає, що є потреба пріоритезувати, а інших амністувати — або змінювати закон. Це важливо для реінтеграції регіонів».

Наразі в Україні немає чіткого розуміння, як саме реінтегровувати деокуповані території. Немає законодавства, яке б давало уявлення про те, яким буде цей процес і яке б ураховувало всі нюанси різних регіонів.

«Нам необхідно мати бачення, що буде з документами, виданими на окупованих територіях, та з правом власності, набутим на окупованих територіях, — додає Луньова. — Очевидно, питання реінтеграції Криму в той самий правовий простір значно складніше, ніж окупованої частини Запорізької або Херсонської областей, адже вісім місяців та вісім років окупації — кардинально різні ситуації». 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору