Яким вийшов «Люксембург, Люксембург» — драмеді Антоніо Лукіча про людей «бєз сіли прітяженія». Рецензія Заборони

На українські екрани вийшов «Люксембург, Люксембург» — новий фільм режисера Антоніо Лукіча, на який чекали всі, кому чотири роки тому полюбився його повнометражний дебют «Мої думки тихі». Стрічка про близнюків, готових зірватися з Полтавщини до Європи, щоби зустрітися з батьком, вийшла дуже схожою на попередню роботу Лукіча та заразом більш похмурою та драматичною. Спеціально для Заборони кінокритик та артменеджер мережі «Планета Кіно» Станіслав Тарасенко з незначними спойлерами аналізує «Люксембург, Люксембург» та пояснює, за що Антоніо Лукіч здобув в Україні статус «народного режисера».

Про що фільм?

Місто Лубни на Полтавщині. Наші дні. Брати-близнюки Коля й Вася (Аміл і Раміл Насірови з гурту «Курган & Агрегат») на порозі 30-ліття живуть кардинально різними життями. Водій маршрутки Коля, зухвалий і нерідко агресивний, все ще ділить квартиру з мамою, лікує спину та по вечорах ганяє на авто, лякаючи містян гучним репом з салону. Патрульний поліцейський Вася, стриманий і доброчесний, має маленьку донечку, вічно невдоволену дружину та заможного тестя, який явно нажив своє майно в обхід закону. Таким колись був і батько Колі й Васі — в розпал югославської війни він проміняв рідну Сербію на Лубни і став місцевим мафіозі та неоднозначним прикладом для власних синів. А згодом взагалі залишив родину. Та коли батько опинився на порозі смерті в далекому Люксембурзі, Коля й Вася, не без суперечок, вирішили поїхати за кордон і побачити його, можливо, востаннє.

Чому це взагалі цікаво?

«Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча — можливо, єдиний український незалежний фільм XXI століття, на який по-справжньому очікувала аудиторія. А пояснює подібний феномен відсутність в сучасному українському кінопроцесі «народного автора», фільми якого працювали б не лише на снобську аудиторію [псевдо]інтелектуалів чи незграбно експлуатували патріотичну тематику, але й просто радували глядача, залишалися йому зрозумілими та демонстрували високий драматичний і комедійний рівень.

Саме таким «народним автором» і став Антоніо Лукіч, який 2019 року випустив безумовно народний кінохіт «Мої думки тихі» — зворушливу та особисту авторську трагікомедію-роуд-муві, що зуміла заробити в українському прокаті трохи більше 10 мільйонів гривень (що для українського незалежного кіно вважається неймовірним успіхом).

«Мої думки тихі» сформували масову аудиторію шанувальників, яка справедливо очікувала на продовження банкету. Глядачів дражнили можливим сиквелом стрічки (який два роки тому навіть отримав трейлер), в перерві між повними метрами Лукіч зрежисував для «1+1» серіал «Секс, Інста, ЗНО», та зрештою повернувся на великий екран із цілком новою історією, що заснована на епізодах з життя самого режисера.

Очікування на «Люксембург, Люксембург» підігрівала й участь у проєкті братів Насірових, які за кілька років пройшли шлях від інтернет-мему з лайливими піснями-жартами про любов і село до солдаутів на українських музичних фестивалях, а під час повномасштабної війни ще й до успішних волонтерів (детальніше про це Заборона писала тут). Тож один народний улюбленець зустрів двох інших, і пазл склався.

Що зрештою вийшло?

«Люксембург, Люксембург» — у всьому логічне продовження стрічки «Мої думки тихі». В обох роботах Антоніо Лукіч поєднує хрестоматійну проблему батьків і дітей з десятками інших мікротем, що перетворює ці фільми на намисто несильно повʼязаних між собою коротких метрів. У випадку з новою стрічкою це, наприклад, самодостатні історії про догляд за постраждалою від рук одного з героїв-близнюків бабусею або ж кумедний епізод повернення бракованої іграшки в магазин дитячих товарів.

Рухаючись від одного скетчу до іншого, глядач фільмів Антоніо Лукіча пробирається крізь «джунглі душ» його трагікомічних персонажів — і в цьому полягає ще один фірмовий прийом режисера-сценариста, який рефлексує в кіно коштом численних «маленьких Чаплінів і Кітонів». Фільми Лукіча вкрай інтимні й особисті — і це робить їх унікальними. Глядач миттєво розпізнає щирість, в цьому його не обдуриш.

В обох картинах Лукіч використовує єдину сценарну, режисерську та монтажну техніки, однакові стильові обороти, занурює глядача в одну й ту саму меланхолійно-фарсову атмосферу. Найближчі до них фільми-референси — це «Зламані квіти» (2005) Джима Джармуша та «Кікудзіро» (1999) Такеші Кітано, повільні трагікомедії «мінімальної дії» з привабливими персонажами, які, з одного боку, викликають глядацьке співчуття, а з іншого — постійно потрапляють у незручні ситуації, чим демонструють психологічну надламаність і незрілість.

Саме таким є середовище фільмів Лукіча, який тяжіє до «неконфліктного артхаусу», жанру роуд-муві — так званого «дорожнього кіно», в якому зовнішня подорож героя постає метафорою подорожі внутрішньої. Причому подорож ця часто закінчується повним безглуздям, а то й зовсім нічим — жодних конкретних відповідей і жодного конкретного розуміння ця подорож героям фільму, як і його глядачам, не дає. Вона скоріше змінює персонажів в емоційно-духовному плані, ніж підводить їх до якоїсь логічної розв’язки.

Білл Мюррей у «Зламаних квітах» змушений повернутися додому ні з чим; Такеші Кітано у «Кікудзіро» прощається з товаришем-хлопчиськом, добродушно обзиваючи того «дурнем»; Андрій Лідаговський у «Думках» здивовано розглядає пір’їнку; Раміл Насіров у «Люксембурзі» розламує сухий листочок — все це очевидні ознаки джармушівського, кітанівського та лукічівського кіно. Це сумно-приємні стрічки — тужливі, меланхолійні, ностальгійні, однаково смішні та сльозливі. В них є іронія та абсурдизм, вони розриваються між низькою буфонадою і піднесеним трагізмом.

Також Антоніо Лукіч дотримується традиції діалогового кіно — персонажі його стрічок постійно розмовляють, обговорюють свої почуття, теревенять про все на світі, розважають глядача несподіваними жартами про «клєткі тєла» та «разбітиє карита», що у випадку з «Люксембургом» подаються суржиком з огляду на мову головних акторів. Та скільки б надривного і драматичного не було у фільмах Лукіча (а «Люксембург, Люксембург» вийшов набагато похмурішим і болючішим, ніж «Мої думки тихі»), вони все одно насамперед залишаються традиційними сучасними комедіями. Здебільшого саме за це глядач і любить фільми Лукіча — за бабусь-пільговиків у маршрутках, за Аміла Насірова, який кумедно підстрибує через свій зріст, за перші роли в житті пенсіонерки, за порвану шкарпетку, за святу воду як аргумент в суперечці тощо.

І «Мої думки тихі», і «Люксембург, Люксембург» — це фільми про пошуки Європи всередині Європи, про мандри від залишених Богом місць до райських європейських кущів, сповнених достатку і порядку. І, звичайно ж, утопічний американо-європейський міф про багаті Канади та вільні Люксембурги у фільмах Лукіча зрештою виявляється лише нездійсненною мрією.

Герої лукічівських трагікомедій, важкі люди «бєз сіли прітяженія», не так мріють про переїзд на ситий Захід, скільки намагаються втекти від самих себе, щоби раз і назавжди залишити марні спроби розібратися з корінням та здобути «спокій на місцях». І пір’їнка в «Думках», і листочок у «Люксембурзі» — це метафори, що ілюструють «прітяженіє» героїв до їхніх рідних країв. Це і минуле, і майбутнє, і споріднені зв’язки, і незадоволеність усім на світі, і крах мрії, і нова надія — буквально саме життя персонажів Лукіча, втілене в простих і ясних природних образах-символах.

У підсумку маємо жартівливо-сумну одіссею Васі й Колі — настільки самобутню та близьку українському глядачеві, що її точно не слід пропускати.