Читаєте зараз
«Генерал нового покоління». Якими були дитинство та юність Валерія Залужного? Репортаж з батьківщини головнокомандувача ЗСУ

«Генерал нового покоління». Якими були дитинство та юність Валерія Залужного? Репортаж з батьківщини головнокомандувача ЗСУ

hromadske
Автор:

55-тисячне місто Звягель на Житомирщині (в минулому — Новоград-Волинський) багато років знали як батьківщину Лесі Українки, а відтепер — і Валерія Залужного. Генерал, чинний головнокомандувач Збройних сил України, він народився у Звягелі 50 років тому в родині офіцера та працівниці місцевого вокзалу і мешкав тут до 19 років. Однак в місті пам’ятають про нього і досі. Журналістка hromadske Наталія Мазіна відвідала Звягель та дізналася, якими були шкільні роки Валерія Залужного, чи любили його дівчата, та чи могли місцеві передбачити, що їхній «Валєрчік» стане генералом. З дозволу редакції Заборона публікує цей матеріал з незначними скороченнями.


1 вересня 1980-го. Маленький хлопчик із великим букетом — семирічний Валерій Залужний — як тоді казали, «вперше переступив поріг школи». Майбутній генерал не рюмсав, тримаючи маму за руку. Це добре пам’ятає і зараз його вчителька молодших класів, 79-річна Тетяна Шатульська. Ми розмовляємо в кабінеті географії звягельської гімназії №9.

Тоді ще звичайнісіньку школу для юного Залужного батьки обрали з-поміж 11 навчальних закладів Звягеля. Здавалося б, їхній вибір міг припасти на елітну школу для дітей військових, де навчання відбувалося російською, адже батько Залужного — офіцер, а сам Звягель, що налічує чимало військових частин, називають містом військових. Та зрештою обрали заклад для дітей робітників і залізничників, розташований в районі, де жила родина Залужних — між машинобудівним заводом і вокзалом.

Сьогодні радянське приміщення гімназії №9 осучаснене наскільки можливо — нові вікна і жалюзі, стенд із 11 героями, які вчилися тут і загинули на війні, фотовиставка з Майдану одного з випускників. Невеличка рухлива жінка з модним ліловим кольором волосся сідає за парту на важкий неодноразово перефарбований стілець.

«Ми жили на одній вулиці, тому Валєра мене знав і йти до школи не боявся. Хоча деякі діти плакали, звісно, — пригадує Шатульська. — Зразу сказав: “Хочу сісти за другу парту посередині”».

Малий Залужний знав уже букви, швидко навчився читати й за технікою читання був «молодець». Тетяна Григорівна називає його рису характеру, яку потім повторять усі наші співрозмовники: «Спокійний». 

«Дуже відповідальний, треба реферат — він не затягує, не забувається. Завжди перший: “Можна я чергуватиму?” А це й дошку витерти, і капці рівненько виставити: вони перевзувалися в класі. Прийдеш до них додому — все по поличках, підручники обгорнуті [у ті часи школярі самі робили обкладинки з паперу, іноді зі шпалер]. Коли я їх випустила, ще роки 2–3 цікавилася у вчителів середньої школи: “Як мої? Дивіться, не зіпсуйте їх”», — Тетяна Григорівна активно жестикулює.

Каже, ще тоді помітила, що з Залужного будуть люди: «Як я пишалася, коли мені зателефонував кілька років тому онук: “Бабусю, вітаю, Залужний — генерал!”»

«Усі доручення виконував із честю, вчився добре, шкідливих звичок не мав»

До класної керівниці Ольги Антоненко їдемо додому. Їй теж 79, і живе вона на околиці, у приватному секторі. Дістатися до школи зараз їй було б важко через хворі ноги.

Дорогу показує Жанна Васянович, однокласниця Залужного і вчителька географії в цій самій гімназії. Вона й тоді була активісткою, і зараз: знає все про всіх, везе із собою альбом із фото, обіймає, цілує вчительку, поправляє їй волосся. Садить ближче до вікна в кімнаті, облаштованій просто: диван, стіл, кілька стільців.

Ольга Юхимівна в пухнастій блакитній кофті «на вихід» чинно складає руки на колінах. Вона погано пам’ятає Залужного в школі — минуло ж понад 30 років. Але, розуміючи, що щось треба розповісти, приготувала характеристику у найкращих традиціях радянської школи. Тихенько читає з аркуша, хвилюючись, щоб усе було правильно.

«Батьки виховали хлопця дуже добре, він допомагав товаришам, усі доручення виконував із честю, у складних ситуаціях був розсудливим, вчився добре, шкідливих звичок не мав. І поведінка була зразкова». Щось конкретне вона згадати не може.

Жанна Васянович виручає: «Валєра був спокійним. Лідерські якості в той час ще не проявилися. Середнячок. Не хуліган і не відмінник. Згадати, як вирізнявся саме він, важко. Якщо пакостили, то всі. Якщо тікати з уроку, то разом. Але якщо в похід із ночівлею, на екскурсію, змагання, то теж усі. Він і у футбол грав, і на лижах з хлопцями літав».

Дивимося чорно-білі фото з 8 і 9 класу: у Залужного відкрите ясне обличчя, густий кучерявий чуб. На одній зі світлин він, довгий і худий, тримає стяг школи на лінійці. Тоді це вважалося честю.

«Це був мій найкращий клас, — підключається Ольга Юхимівна. — Жодних казусів. Якщо і траплялося щось незначне, скажімо, хтось не вивчив урок, я йшла [до учня] додому. А батьки не пропускали збори. У ті часи був міцний зв’язок батьків і школи».

Пенсіонерка каже, що коли її учень став генералом, оголосила про це всім сусідам. Колишня учениця ж на прощання зі сміхом обіцяє наступної зустрічі увімкнути вчительці пісню «Залужний крутить двіж». 

Дівчата прозвали солоденько — «Валєрчик». Відразу приклеїлося

Повертаємося з Жанною до гімназії. Там, у кабінеті директорки, є мапа України з бурштину, подарована генералом на 100-річчя школи. Питаю дорогою, чи подобався юний Залужний дівчатам. 

«Він був рослий, спортивний, високий, кучерявий. Гарно пострижений. Умів пожартувати. Активіст у збиранні брухту й макулатури. Якось нас як переможців відправили до Ленінграда [теперішній Санкт-Петербург, Росія] на кілька днів. Їхали ми в плацкарті, а на полиці під стелею стояли фрукти в ящиках, очевидно, на продаж. І так нам пахли ті абрикоси чи персики, що хлопці таки по них полізли й усім нам дістали. Об’їлися, на ранок животи боліли», — розповідає Васянович. 

Інший однокласник Сергій Степанюк, який зараз живе в столиці, був найкращим шкільним другом Валерія Залужного. Зідзвонюємося з ним: «Ми вчилися в часи піонерів і комсомольців. Життя активне: гуртки, спортивні змагання, олімпіади, художні виступи. Вдома не сиділи. Я був секретарем комсомольської організації та, відповідно, всіх підбивав на якісь ідейні заходи, збори. Але Валєру це не цікавило. Я навіть ображався: “Я ж твій друг, йолки-палки, поможи!” — “Ні, не піду”. А, наприклад, допомоги бабусям, то: “Гаразд”. І йшов дрова заносити, чи у дворі листя вигрібати, чи город копати».

Вже зараз чоловік аналізує поведінку друга: його не вабили грамоти, кубки, нагороди. Він не рвався на сцену чи трибуну. Якщо треба було, наприклад, зіграти Діда Мороза на ранку в першачків, — без питань. Є завдання, він його чесно виконував. Але сам не прагнув публічності. На всіх фото Залужний, навіть на зустрічі однокласників через 20 років, у задньому ряду або за чиїмись спинами. Лише голова видніється.

«Після 9-го класу в нас були військові збори. І перша фотографія Валєри у формі, ще радянській, якраз з того часу. Весь рік ми вивчали військовий вишкіл у школі (у Залужного з цього предмета самі «5»), і це був наче випускний. Два тижні прожили в казармах. А потім ми поїхали до Ленінграда. З хлопців були я і Валєра. Вдень ходили по музеях і палацах, а одного вечора навідалися до дівчат. У карти грали, розмовляли, не зчулися, як збігла біла ніч. Прийшли вчителі будити, а ми ще й не лягали. Хотіли покарати дівчат, але ми з Валєрою взяли вину на себе. Тому на зворотній дорозі нас розділили, хлопців загнали в кінець потяга», — каже Сергій.

На запитання, чи подобався Залужний дівчатам, чоловік відповідає:

«Ну, якщо вони назвали його солоденько “Валєрчик”, то як ви думаєте? Відразу приклеїлося. І досі так кличемо. Я думаю, дівчата ним цікавилися більше, ніж він ними. Він до них ставився як до комсомолу», — сміється.

«Ми маємо імпульсивного президента. А цей, на противагу йому, спокійний»

У машинобудівному технікумі (зараз політехнічний фаховий коледж) Валерій Залужний навчався з 16 до 19 років. Спеціальність звучить так: «технічне обслуговування: ремонт сільськогосподарського обладнання».

Цю освіту викидають з офіційних біографій Головнокомандувача, залишаючи лише військові. І це незаслужено. Бо саме в технікумі, як вважають викладачі, він пройшов юнацьке становлення. Прийшов зі школи з балом 3,9, а закінчив із відзнакою.

В архівах збереглася його особова справа, у якій свідоцтво про 8-річну освіту, вступний диктант з української мови, написаний на трійку, і заліковка з дедалі кращими оцінками.

Броніслав Пекарський, який викладав Залужному технічну механіку, приїхав із Житомира поділитися спогадами. Прямий, привітний і строгий викладач теж приготував записи. Там зазначив, що колишнього учня пам’ятає дуже добре: «Високий, стрункий, спокійний. Він хоч і серйозний, але не похмурий, такий живий. Було приємно спілкуватися, він людина з відчуттям власної гідності. Предмет знав на відмінно». 

Дивимося фото із випускного. Такий само кучерявий чуб, але вже вимальовується вольове підборіддя. Пенсіонер показує пост у Facebook, де Залужний прокоментував у 2019-му фото з ним і колишніми колегами: «Какие замечательные люди». Йому приємно. Каже, що стежить за успіхами свого студента: «Ким може пишатися викладач? Своїми учнями».

Інший викладач, Віктор Ваховський, бачив Залужного щодня, хоч і не викладав у нього.

«Фізично підготовлений, він займався гирьовим спортом. А люди такого ґатунку врівноважені. У нього був високий рівень знань, наполегливість. Такі чогось досягають у житті», — пригадує він. 

Показує курсовий проєкт, розроблений студентом Залужним. Такі роботи зазвичай зберігаються 3–5 років. А цьому 31. Залишили як взірець.

«Доля так намалювала, що ми маємо імпульсивного президента. А цей, на противагу йому, спокійний. Той публічний, людина сцени. А в цього практично не бачимо інтерв’ю. Вони доповнюють один одного. І наша країна від цього лише виграє», — вважає Віктор Ваховський. 

«Никалися, курили на вулиці, коли тікали з пар»

У коледжі завідувачем котельні працює друг і одногрупник Залужного — Олександр Пивовар. Спортивний, конкретний, діловий.

«Людина як людина. Як усі. Єдине, що навчання у Валєри йшло з льоту. Він ніколи нічого не зубрив, не був заучкою. Усю групу тягнув. Коли ми вчотирьох робили дипломний проєкт, ночами не спали, а він там теорію диктував. Молодець, хороша людина», — задоволено сміється.

У 1990-х інколи вимикали опалення і хлопці ходили з пар «тягати залізо» до спортзалу. Після занять їх гукали в компанії «по 100 грамів», але друзі відмахувалися і йшли в гараж до техніки.

«Він високий, 189 сантиметрів, гарний, дівчатам подобався. Одна Іра прямо бігала за ним. Він у ті часи сором’язливий був, хоча на дискотеки ми ходили, так. Та звичайний він, не ідеальний. Ми никалися, курили на вулиці, коли тікали з пар», — каже Олександр.

Класним керівником у групі був Борис Федорович Руденко, по-студентськи — Борфед. Жорсткий, великий чоловік — за спогадами учнів, «не ганчірка, не соплі, а мужик». Служив на півночі й на уроках політінформації розповідав армійські байки. А коли студенти щось витворяли, не жалівся директору, а міг завести котрогось до комірчини й «розказати, як жити на світі». Його поважали, до нього тягнувся Залужний, у якого на той час уже не було батька.

Олександр Пивовар підтверджує, що Валерій усі роки збирався йти вчитися на військового. І його самого теж підбив вступати до Одеського інституту Сухопутних військ. За пів року перед тим вони допомагали ремонтувати «газон» військовим в одній із міських частин.

«Там головним механіком був В’ячеслав Кім. Він Афган пройшов, полковник у відставці. То він постійно повторював, що Валєра буде генералом. Більше нікому такого не казав», — пригадує.

До Одеси поїхали, вступили вдвох, але Олександр невдовзі забрав документи — не його шлях. Тридцять років по тому каже: «Образ Залужного створений на тих рисах, які в нього є. Це не штучна чужа маска».

Уже в дорослому віці однокласники бачать Залужного рідко. Він лише кілька разів приїздив на зустрічі. Але наголошував: усе має бути по-людськи, обов’язково запрошуємо вчителів. Бо без них це не зустріч, а «п’янка». Викликав їм таксі.

На одне зі святкувань, коли зайшов у формі (був тоді підполковником чи полковником), статний, хоч уже й не кучерявий, дівчата ахнули. В однієї вирвалося: «Валєрчик, наш майбутній генерал!» 

«Хоч і виріс він у військовій кар’єрі, але людські якості не змінилися. Уважний, простий. До кожного підійшов: “Як ти?” Танцював. Алкоголь помірно пив, а коли хлопці курили, не виходив з ними», — Жанна Васянович ділиться спостереженнями. 

Додався до вайбер-групи класу і там був активним до початку торішнього вторгнення. Жартував, коментував фото, вітав із днями народження.

Сергій Степанюк уважає, що саме школа заклала основи людських цінностей у кожного: «Валєрчик скинув із себе пута піонерства, комсомольства, коли пішов до технікуму. Це його гальмувало. Там він почав займатися чимось практичним. І пішов далі й далі, своїм шляхом. Те, що на такому високому посту в нього все виходить, у нас не викликає сумнівів. З тих скалок дитячих спогадів виринає впевненість, що наш Валєрчик може робити справу чесно, спокійно, тихо. Він не чекає нагороди, як це й було з грамотами у школі. У березні 2022-го ми з родиною лишилися в Києві. І друзі теж, вони просили їх підбадьорити. Якоїсь миті зрозумів, що усвідомлення того, що саме Валерій Залужний нас захищає, мене врівноважує».

Пивовар та Залужний і зараз дружать. Олександр каже, востаннє зідзвонювалися тижнів зо три тому. На воєнні теми не говорять. Переважно: як здоров’я, матері, діти. До вторгнення Залужний рідко бував у Звягелі — може, раз на пів року, і то на дві години. Але обов’язково з Олександром і третім другом, Євгеном, йшли до Борфеда. Там їх чекали, накривали стіл. Жартували, згадували, могли вина чи шампанського випити, але нічого міцнішого з часів студентства не вживають.

«Вважаю, Валєра заслужив своє звання і посаду грамотністю. У нього чотири вищі освіти й усі з відзнаками. Він довго до цього йшов, хоча й казав, що після 25 років служби залишить усе. Бо набридло. Але хто ж думав, що кацапня попре? І всі його знання, весь досвід зараз знадобилися. Він генерал нового покоління. Сподіваюся, з ним наша армія буде натівською», — говорить Олександр.

У нього син, два зяті та шваґро — офіцери, воюють. І йдучи до церкви, він ставить свічки за здоров’я всіх рідних та знайомих військових. І за Залужного.

«У 1990-ті через під’їзд від нього жили самі наркомани. І він знав, хто, де і чим колеться. Але Бог милував його, що оминув ці компанії. Може, готував до всього цього? — замислюється він. — Хай Господь береже його. Бо як не буде Валєри, то чи будемо всі ми?»

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій