«Моя хата отам, де червоний дах визирає з-під води». З напівзатопленого Херсона людей евакуюють під свист російських снарядів. Репортаж Заборони

У ніч на 6 червня Росія розбомбила греблю Каховської ГЕС. Унаслідок цього в Херсонській області під водою опинилося щонайменше 20 населених пунктів. Евакуація людей з підконтрольної Україні території триває вже четверту добу. Журналістка Заборони Поліна Вернигор побувала в Херсоні та побачила, як живе місто, мешканці якого думали, що гірше вже не буде.

Місто на лінії фронту

Новина про підрив Каховської ГЕС привернула увагу всіх світових ЗМІ, і вранці 6 червня квитків на поїзд Київ — Херсон уже не було. Наступного ранку потяг прибув у пункт призначення переповнений — здебільшого місцевими, які їхали забирати родичів або рятувати майно, та журналістами, серед яких була і Заборона. 

Херсонський вокзал зустрів спокоєм. 

Уже за кілька хвилин після прибуття від натовпу, який вийшов з вагонів, майже нікого не залишилося. На площі перед головним входом нудьгували таксисти й бродили поодинокі люди в бронежилетах із написом PRESS. Якщо заплющити очі, так і не скажеш, що це прифронтове місто. 

Та з розплющеними очима відразу помічаєш понівечені снарядами будівлі й сліди від уламків на асфальті. У яку точку міста не потрапити — усюди відчувається війна. Правобережжя Херсона звільнили від російської окупації 11 листопада. Відтоді місто регулярно обстрілюють ракетами та снарядами — іноді десятки разів на день. 

Велика вода

Потоп, який спричинило руйнування росіянами греблі Каховської ГЕС, містяни називають між собою «велика вода». Про це розмовляють на зупинках громадського транспорту, у магазинах та на вулицях. 

«Ми думали, гірше вже бути не може. Ніколи не кажи “ніколи”», — зітхає місцева жителька. Вона прийшла подивитися, як за ніч піднявся рівень води поблизу річкового вокзалу. Говорити з журналістами вона не хоче, тільки стоїть біля води й час від часу хитає головою. 

Таких, як ця жінка, тут зібралося кількадесят людей. Здебільшого це або вже евакуйовані, які чекають, поки волонтери знайдуть і привезуть їхніх домашніх тварин, або мешканці будинків, до яких вода може підійти вже дуже скоро. 

Вулиця Воронцовська зʼєднує два райони міста: Корабельний та Суворовський. Вона спускається вниз до Дніпра й закінчується Одеською площею, за якою розташований річморвокзал. Після руйнування греблі Каховської ГЕС потік води майже відразу наскочив на сам порт і поступово помчав угору.

«А мені здається чи вода ще піднялася?» — звертається до мене чоловік років 60 в майці з зображенням листка коноплі.

Мені теж так здається. За пів години роботи на Воронцовській вулиці води додалося ще сантиметрів на пʼять. 

Вхід через дах

За кілька метрів від води у двоповерховому будинку живуть Вадим і його сусіди. 

«Через вікно залазимо на другий поверх у хату переночувати, — розповідає він Забороні. — А зараз вода підходить, я вже на стрьомі збираю речі. Якщо ще підійматиметься, треба буде виїжджати. Я був тут о восьмій ранку, і порівняно з тим вода значно пішла наверх».

У його домі, крім сусідів, живуть черепаха, щур і кішка з кошенятами. Вадим дивується моєму запитанню, чи забиратиме тварин із собою: «Ну звісно, а куди ж їх подіти?»

Чоловік демонструє, як забирається всередину дому: спочатку треба застрибнути на дах магазину, потім перейти на інший дах, а там відкрите вікно — це і є вхід у квартиру. 

«Бачиш, тут ніде вікон нема, бо всі повибивало вибухами», — говорить чоловік, показуючи на фасад будинку. У вікні майорить другий чоловік у білій бавовняній шапочці — це Олег, сусід Вадима.

«Обстріли не припиняються. Учора, коли люди почали евакуюватися, чотири прильоти з одного боку і хвилин за 30 — три прильоти з іншого. Це все в районі кварталу-півтора», — коментує Забороні Олег і запрошує всередину. Хоче показати їжака, який сидить у внутрішньому дворі. 

На даху магазину валяється розбите скло, під ногами тріщить шифер — цікаво, наскільки він міцний? У квартирі пахне сирістю. На підлозі посеред першої кімнати — кішка з кошенятами. Щойно бачить Вадима, підбігає до нього.

«Ну от дивіться, яка вона хороша. Як же її залишити?» — говорить чоловік, проходячи повз кімнати до дверей.

На виході розташований відкритий балкон, а з нього — сходи вниз у двір. З балкона добре видно рівень підтоплення сусідніх будинків. Двоповерховий дім стоїть у воді десь на півтора метра. Будинок Вадима затоплений по другу сходинку.

Біля сходів на острівці суші, забившись у куток, сидить маленький їжак. Вадим з Олегом намагаються його доглядати: перед їжаком лежить купка каші.

«Він не хоче їсти, бо наляканий», — пояснює Олег.

Їжака Вадим теж планує забрати з собою, якщо доведеться евакуйовуватися. В Одесі на нього з тваринами вже чекає товариш, який пообіцяв поселити їх у себе й допомогти з роботою.

Рятуйте найцінніше

На Воронцовську продовжують прибувати човни з людьми та тваринами. Чотирилапих тут перевозять у спеціальних переносках, які надали волонтери із зоозахисних організацій. Трохи далі від води стоїть евакуаційний автобус, а біля нього кілька кліток і боксів з кішками та собаками — здебільшого це безпритульні тварини, яких рятувальники виловили з води.

Дві чорні безпородні собаки бігають по суші між людьми. Здається, їх тут уже всі знають: місцеві пестять їх по черзі за вушком, рятувальники не проганяють, коли ті заходять у воду, а волонтери час від часу пригощають ласощами.

Рятувальний човен приплив до суші з жінкою років 45. Вона тримає в руках пакунки з речами, та як тільки її нога ступає на утворений берег — одразу кидається до песиків і починає їх обіймати. Називати імʼя вона не хоче, але без камер зізнається, що і не уявляла, що ці собаки живі. 

Виявляється, цуцики жили на вулиці, але часто заходили до пані по їжу й пестощі. Як саме собакам вдалося вижити та потрапити на сушу, ніхто з присутніх не знає. 

«Може, волонтери підібрали, а може, й самі допливли», — розмірковує щойно врятована жінка.

Її будинок затопило наполовину. Куди далі поїде, ще не знає, але точно впевнена, що забере з собою собак. 

«Якого хріна тут русскій мір?»

Найбільша точка евакуації в Херсоні розташована на Корабельній площі — саме її вдень 8 червня росіяни обстріляли з артилерії. Напередодні туди прибувала більшість евакуаційних човнів, зокрема з острівної частини міста. На острів дістатися непросто: потрібен човен із мотором як мінімум у 50 кінських сил, оскільки слабші не втримають рятувальників перед сильною течією. 

Вода наполовину оточила острівець посеред площі. З нього відкривається вигляд на річку та острівну частину міста. Щоправда, тепер важко розрізнити, де саме закінчується річка й починається острів — усе у воді. 

Помічаю чоловіка в брудних джинсах та бавовняній сорочці, який нервово курить і вглядається в горизонт. Він бачить мене і сам підходить поговорити.

«Ти ж не місцева?» — питає, вглядаючись у великий білий напис PRESS на моєму бронежилеті.

Спочатку спілкуємося про життя — звичайна розмова двох незнайомців. Та за кілька хвилин чоловік, який назвався Вʼячеславом, різко перескакує на тему номер один. 

«Моя хата отам. Червоний дах ще трохи видно, бачиш?» — показує він пальцем на горизонт. Я не бачу червоного даху. 

«Коли моя донька була немовлям, біля неї впав кусок стелі — хата була старою. Я тоді так розізлився, що почав розносити будинок. Відтоді, з 1999 року, все робив своїми руками там, ремонтував. А тут ці падли взяли і все зруйнували. Якого хріна тут цей русскій мір, кому він потрібен, скажи?» — говорить Вʼячеслав, зажмурюючи очі, щоб не заплакати.

6 червня близько пʼятої ранку Вʼячеславу подзвонив сусід і повідомив, що Каховської ГЕС більше немає. На той час води біля будинку було небагато — тільки город притопило. Проте рівень води зростав щосекунди. За кілька годин, коли води набралося по шию, Вʼячеслав вирішив іти з хати.

«Я пішов по дорозі, а течія пре і штовхає. Ніс рюкзак з документами над головою. Тричі ледь не втонув. Вибрався, пішов у лікарню, там нагодували й дали переночувати», — говорить він. 

Наразі чоловіку йти нікуди. Виїжджати з Херсона він не хоче, але й залишитися ніде: «Буду десь на лавці ночувати».

Розповідаю йому про волонтерів, які вивозять евакуйованих в інші регіони. Вʼячеслав спочатку відмахується й каже, що в нього немає грошей, але коли вже збираюся йти з того місця, перепитує, де знайти евакуаційний автобус.

Будинки у воді

У західній частині міста затопило кілька кварталів та приватний сектор. Тут в одному із подвірʼїв від ранку 8 червня працює Товариство Червоного Хреста України. Девʼятиповерховий будинок, розташований у кінці вулиці Миколи Куліша, стоїть у воді — перший поверх повністю затопило. Човнам із рятувальниками треба потрапити за будинок, щоби по черзі забрати звідти мешканців верхніх поверхів.

Один з човнів припливає з подружжям пенсійного віку. Щойно рятувальники допомагають їм зійти на берег, до них підбігає жінка років 40 і питає, чи потрібна їм якась допомога з житлом та продуктами. Пара відмовляється і пояснює: поживуть у квартирі родички, яку та залишила їм доглядати.

Жінку звати Люда, їй 79 років. Вони з чоловіком жили в цій багатоповерхівці на пʼятому поверсі. 

«Увечері 6 червня ми побачили, що по канаві йде вода. За ніч встаємо — вже й будинок у воді. Нам сусіди з першого поверху залишили ключі від квартири. Я зайшла перевірити, а там води вже по коліно десь», — розповідає Людмила.

У будинку залишилося кілька сімей на верхніх поверхах — чекають спаду води. Люда за евакуацію не переживала, бо перед нею рятувальники вивезли її сусіда, який не встає з ліжка після інсульту. 

«Човен підігнали на рівень піддашка, що над підʼїздом. Ми з сусідами підсунули під вікно в підʼїзді табурети та холодильники, щоби можна було піднятися й вилізти. Ми отак вийшли, сіли на піддашок, і звідти нас волонтери спустили в човен», — каже жінка.

У нашу з Людмилою розмову втручається інша жінка. Звати Анна, їй 77 років.

«Вони хочуть знищити всіх українців. Геноцид хочуть улаштувати. Щоб вони ні добра, ні пуття — нічого не знали! — говорить Анна. — Мій син жив у Зимнику [розташований неподалік приватний сектор]. Там усе затопило. Першого дня, коли води вже було по пояс, син допомагав сусідці виносити кіз».

Коли вода продовжила наступати, її син узяв собаку, зібрав собі трохи поїсти й пішов вище, у бік кладовища. Та вийшло так, що пагорб опинився посеред води. Чоловік набрав дров та розпалив багаття — так і переночував. На ранок по нього приїхали рятувальники, яких викликала Анна.

Жінка щохвилини зривається на плач — то від туги за новенькою хатою сина з майже новими меблями, то від радості, що сина вдалося врятувати.

«Вони спеціально обстрілюють евакуацію»

Повертаємося на Воронцовську перевірити, як за добу змінився рівень води. До берега підпливає надувний човен із волонтерами, що тримають у руках чорну кішку. Не встигають вони вийти з човна, як вулицю починають крити з «Градів». Над головою свистять снаряди — судячи з напрямку, їх відправили із затопленого села Олешки, яке росіяни окупували в перший день повномасштабної війни.

Рятувальники й поліція виганяють натовп журналістів і волонтерів з точки евакуації та наказують ховатися. Ми знаходимо вхід у підвал двоповерхівки неподалік і юрмою залітаємо туди.

Снаряди розриваються з різних боків. Іноді настає затишшя, і ми по черзі виглядаємо з-за дверей, сподіваючись продовжити роботу. Та як тільки хтось виходить на вулицю, свист снарядів знову зависає в повітрі та закінчується гучними вибухами.

«Це ж вони спеціально бʼють по евакуаційних точках», — каже хтось з колег. Його тезу підхоплюють інші, паралельно копаючись у телефоні: «О, вже відомо про трьох поранених на Корабельній», «Влучили у багатоповерхівку», «Там же купа людей».

Обстріл триває щонайменше годину. У перервах між вибухами деякі журналісти стрибають по машинах та їдуть якомога далі. Дехто чекає відбою повітряної тривоги й тільки тоді виходить з укриття. 

Я прямую назад, до води. Людей майже не лишилося — тільки волонтери, які вантажать свої човни на причепи та забираються геть. Тепер з цієї частини вулиці можна тільки виїхати — заїзд для будь-яких автівок заборонений щонайменше на кілька годин.