Now Reading
Найважче — бачити в очах поранених питання: «За що?» Медики з різних регіонів України розповідають про нові виклики під час війни 

Найважче — бачити в очах поранених питання: «За що?» Медики з різних регіонів України розповідають про нові виклики під час війни 

Війна Росії проти України: як працюють українські медики в умовах війни

Війна Росії проти України триває понад 70 днів. Увесь цей час за життя українців борються не тільки на фронті, але й в тилу. Ми вже писали про харківських супергероїв — рятувальника, волонтера Червоного Хреста та комунальника, які щодня відважно працюють під обстрілами. Також ми розповідали про медика, який рятував людей у Маріуполі під час бомбардувань і облоги міста. Лікарі щодня рятують сотні життів. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з чотирма медиками з різних міст України про їхню роботу в умовах війни.


Михайло Клименко, хірург, Харків

Війна Росії проти України: як працюють українські медики в умовах війни

Я — хірург вищої категорії, кандидат медичних наук та доцент Харківської медичної академії післядипломної освіти. Працюю у лікарні швидкої невідкладної медичної допомоги. Моя спеціалізація — загальна хірургія, зокрема й гнійна. Здебільшого працюю з органами живота та грудної клітки. 

Як і більшість українців, ще 23 лютого я жив своїм звичайним життям: ходив на роботу, виконував складні операції, робив пацієнтам перевʼязки. У вільний час ходив на плавання та грав із товаришем у теніс. 24 лютого десь о 4:30 ранку я прокинувся від вибухів. Одразу подумав, що почалася війна. Зібрав тривожну валізу: документи, якусь їжу та хірургічний костюм. У мене за розкладом стояло чергування, тож поїхав на роботу. 

Ми з колегами склали план, як захистити наших пацієнтів і як тепер добиратися на роботу під обстрілами. Винесли ліжка в коридор, щоб від вулиці захищало дві стіни, і переклали туди тяжких пацієнтів. Потім зробили обхід, перевʼязали кого потрібно, пояснили всім правила евакуації у бомбосховище. 

Того чергування ​​ніч була складна. Майже щогодини в ординаторську телефонував диспетчер — повідомляв про повітряну тривогу. Я ходив і попереджав усіх, просив пацієнтів, які можуть самостійно пересуватися, спускатися у бомбосховище без паніки. Важкі пацієнти, які без допомоги пересуватися не могли, здебільшого не хотіли покидати коридор. Я і весь черговий персонал залишалися з ними. 

Обстріли продовжуються хаотично по всьому місту, зокрема й біля нашої лікарні. Ми укріпили вікна і стіни. Операцію можна проводити лише в певному місці — там необхідна подача кисню, анестезіолог. Якщо тривога застає під час операції, ми нікуди не вивозимо пацієнта і продовжуємо оперувати. До звуків вибухів уже звикли: нас це вже не лякає. 

Повне усвідомлення того, що відбувається, прийшло, коли до приймальні почали надходити пацієнти з глибокими травмами, осколковими пораненнями тощо. Найскладнішим емоційно було чергування 28 лютого. Це день, який важко забути: ворог із «Градів» удень обстріляв житловий спальний масив неподалік нашої лікарні. На той момент люди переважно стояли в черзі по продукти чи воду. 

Тоді за лічені хвилини швидкою привезли приблизно 30–40 важких пацієнтів, оскільки територіально ми були найближче. Кожна операційна була заповнена пацієнтами, викликали всіх хірургів. Наші відділення працювали як один злагоджений механізм. 

Хірурга, в принципі, важко вразити — за понад 11 років практики я бачив усяке, але ця емоційна напруга і життєві історії дійсно чіпляють. 

Якось до нас надійшла пацієнтка Катя з осколковим пораненням попереку й іншими травмами, яка після операції залишилася в нашому відділенні для подальшого лікування. Вона сама лікарка на швидкій. Після завершення зміни, перш ніж іти додому, вирішила набрати води. Поки стояла в черзі, з неба почали летіти снаряди. Вона взялася допомагати людям: відтягла спочатку якусь бабусю, а потім чоловіка у безпечніше місце, розповіла їм, як самостійно зупинити кровотечу. Потім зателефонувала до швидкої: чітко сказала, скільки постраждалих, які в них поранення, скільки людей похилого віку. Уже вдома помітила кров на одязі, а потім і саму рану, якої спершу через викид адреналіну не відчула. Викликала і собі швидку: назвала адресу, відчинила двері й лягла в коридорі в очікуванні медиків. 

Вважаю, що це прояв героїзму — Катя спочатку подбала про решту, а потім уже про себе. Вона досить довго в нас пролежала, ми всі полюбили її як колегу, як геройку. Коли вона виписалася, написала слова подяки мені та іншим колегам. 

Ще одна історія була, коли зателефонував диспетчер і оголосив масове надходження, попросив спустити додаткові каталки для пацієнтів. Я вийшов приймати людей разом з іншим лікарем, а там привезли його близького товариша. Можливо, Катя і врятувала йому життя, бо швидку викликала дуже оперативно. Він дістав два важкі осколкові поранення, довелося ампутувати ногу. Мій колега відчував і злість, і розгубленість — йому було боляче та прикро за друга, який вийшов просто набрати води. Але, дякувати Богу, його товариш вижив, він досі проходить лікування у нашій лікарні з тяжкими травмами.

В очах цих людей, які потрапили під обстріл, читається просто питання: «За що? Чому?». Такого бути не повинно. І це найскладніше в нашій роботі — бачити все це й розуміти, що якби не війна, ці люди жили б спокійно своїм життям. Вони не були б травмовані, не втратили б кінцівок. Це боляче, неприємно та складно сприймати.

Десь за кілька тижнів мене призначили виконувачем обов’язків завідувача відділення переливання крові. У своїх соцмережах я оголосив, що треба поповнити запас донорської крові. На допис відгукнулося чимало людей, багато хто прийшов і дійсно здав кров. Дуже пишаюся нашими громадянами, нашими харків’янами — це сильні та сміливі люди, які готові допомогти у скрутну хвилину. 

Збираємо тільки необхідне, іншим ділимося із нашими захисниками. Намагаємося їм передавати і турнікети, і медикаменти, і джгути — все для того, щоб хлопці могли надати первинну медичну допомогу. Ми неодноразово проводили навчання з тактичної медицини для наших захисників та правоохоронних органів. 

Надихає медична згуртованість — вона була і до війни, але зараз проявилася ще дужче. Пишаюся, що ми залишилися виконувати свої обов’язки. Багато хто живе у лікарні з першого дня війни: адміністрація, завідувачі, молодший медичний персонал. Ми продовжуємо надавати медичну допомогу не тільки пораненим, а й іншим пацієнтам, яким потрібна невідкладна медична хірургічна допомога. Війна війною, але гострі захворювання як були, так і є. 

Іван Громяк, військовий медик, Донеччина

Іван Громяк, військовий медик, Донеччина

Я підписав контракт зі Збройними силами України ще в грудні 2020 року. У зоні проведення операції Об’єднаних сил перебуваю вже десять місяців. Медики батальйонів надають невідкладну допомогу: накладають джгути, зупиняють кровотечу і доставляють поранених на точку-перегруз. Далі ми забираємо поранених, надаємо кваліфіковану допомогу: повністю перемотуємо, підключаємо крапельниці, даємо препарати. Після цього доставляємо до госпіталю. Це один з етапів евакуації поранених. 

Про початок війни ми дізналися трохи раніше — 23 лютого о пів на дванадцяту ночі, коли біля вікна [у нашій частині] впав снаряд. Потім нас почали обстрілювати «Градами». До цього на ділянці, де ми перебували, було тихо.

Коли почало летіти, ми зібралися й побігли до бліндажа. Такі обстріли тривали приблизно два дні, а потім пішов прорив. Нашій бригаді довелося трохи відступити. Усім було страшно — не повірю жодній людині, яка скаже, що не боялася. 

На ділянці, де ми працювали, були села, в яких жили люди. Зараз того села, де ми стояли, уже немає — його повністю зрівняли з землею. Там бої тривали понад місяць. Залишився лише пил.

У нас є кілька екіпажів, які виїжджали на виклики. Вони були розкидані по різних точках. Кому ближче було, ті й виїжджали. Моя активна робота почалася десь на пʼятий день, коли ми трохи відступили і приїхали до іншого місця розташування. 

Перший виклик уже не згадаю — їх було дуже багато. Може бути один виклик з одним пораненим. А може бути таке, що приїхали на 1–2 поранених, а вам привезли 12 — ви ж не залишите їх. Було багато контузій, баротравм і осколкових поранень. 

Росіяни закидали нашу ділянку забороненою зброєю [ідеться, ймовірно, про кластерні бомби]. Це було видно за характером поранень — не такі, як від звичайних мін. Після таких осколків зупинити кровотечу було складно.

Найважче — витримувати біль кожного. Ти маєш підтримувати людей, постійно тримати контакт, щоби вони не знепритомніли. Маєш щось розповідати, розмовляти. Сама медична робота не така важка, як психологічна складова. Ти постійно маєш слухати їх. 

Якось віз пораненого солдата — він на 2–3 роки старший за мене. Їдемо ми з колегою: він і окремо на ношах його ноги. Я розумію, що морально ніяк його вже не підтримаєш, як би не хотів, — він сам бачить ноги й розуміє, що уже втратив їх. 

Я намагаюся не запам’ятовувати всі ці історії, інакше можна зовсім розум втратити. 

Найболіснішим досвідом для мене було, коли відправили на передову. Мене прирядили до начальника медичної служби батальйону. У нього було дві дівчини-медички — їх відправили звідти, бо було дуже важко й більше там не витримували. Йому потрібен був медик. Оскільки у мене вища медична освіта, вирішили відправити мене на допомогу.

Я пожив із хлопцями там три дні, постійно під обстрілами. Бачив, наскільки вони втомлені, брудні, але не зломлені. Там люди сплять максимум 1–3 години, змінюють одне одного, адже постійно тривають бої. За ці три дні нас накривало «Градами» по 15–20 годин на добу. Стріляли з усього, що є: «Гради», танки, урагани, авіація. Усе, що я міг зробити, — це надавати їм допомогу, підтримувати, якось жартувати, щоби вони не падали духом. 

Коли закінчуються ліки, це передається через медичну роту шляхами евакуації. Ці шляхи розроблені начальниками медичної служби, командирами бригад. Певні екіпажі, які вивозять поранених, домовляються про точки перевантаження, доставляють медикаменти. Якщо немає активних бойових дій, то машина з батальйону виїжджає до медичної роти, набирає все необхідне і їде назад. Якщо тривають бойові дії, то зазвичай медична рота підвозить це все до шпиталю.

Лілія Сарахман, сімейна лікарка, Херсон

Лілія Сарахман, сімейна лікарка, Херсон

Я працюю сімейною лікаркою у Херсонській міській клінічній лікарні імені Афанасія та Ольги Тропіних. Уранці 24 лютого ми з сімʼєю прокинулися від вибухів. Наш будинок розташований неподалік від аеропорту «Чорнобаївка», який почали бомбити першим у Херсонській області. Потім у месенджерах побачили інформацію, що почалась війна. Однак вирішили все ж виходити на роботу — війна війною, а хворі пацієнти тебе все одно чекають. 

Проте того дня в амбулаторії майже нікого з пацієнтів не було. У місті почався ажіотаж, всі масово стали знімати готівку в банкоматах, стояли довжелезні черги. 

Перший час працювали переважно віддалено: відповідали на телефонні дзвінки, розмовляли дистанційно з пацієнтами. Уже на другий-третій тиждень війни пацієнти почали приходити до амбулаторії.

Десь до 4 березня я працювала дистанційно, тому що на території міста точилися активні бої. Потім уже всі почали їздити на роботу — я також. Робота була дещо по-іншому налагоджена, тому що Херсон уже перебував під окупацією.

В аптеках з кожним днем ставало дедалі менше медикаментів. Нових постачань не було, а гуманітарних коридорів російські військові не давали. Ми домовлялися з лікарями та волонтерами з європейських країн та із заходу України, щоб вони нам привезли гуманітарну допомогу. Але нічого не виходило. Навіть офіційна влада не могла з ними домовитися, тому майже півтора місяця ми сиділи без ліків. Тільки нещодавно завезли одну вантажівку з гуманітаркою. Але для такого міста, як Херсон, це майже ніщо. 

Одна пацієнтка з села недалеко від Херсона захворіла на пневмонію. Вона була дуже тяжка, ми не змогли знайти відповідних ліків, і, на жаль, вона померла. Ми просто не розуміли, що робити. Спочатку рекомендували пацієнтам зменшувати дозу або приймати ліки через день. 

Інколи навіть вдавалися до народних методів — до фітотерапії, наприклад. Хоча це і не доказова медицина, але в реаліях війни по-іншому просто неможливо було вийти з ситуації. Бувало й таке, що коли приходили пацієнти з високим тиском, ми пропонували внутрішньом’язові ін’єкції — вводили магнезію, щоб хоч трішечки стабілізувати стан. Або, скажімо, коли необхідний антибіотик, першочергово призначають таблетовану форму, бо ін’єкції зазвичай не дають такого ж ефекту. Звичайно, таблетки розкупили в перші дні війни, тому надалі ми пропонували пацієнтам знаходити хоч що-небудь, тому що по-іншому ніяк. 

Дуже багато зараз консультацій і звернень по психологічну підтримку, особливо від людей пенсійного віку. Але настрій у більшості моїх пацієнтів бойовий. Усі чекають на Збройні сили України, щоб звільнити місто. Ніхто не хоче жити в окупації, жити під російськими прапорами. Проблеми у людей здебільшого повʼязані з тривожністю — ніхто не знає, чого очікувати завтра. 

Ще від початку війни крім амбулаторії я працювала у приймальному відділенні стаціонару. Там не вистачало спеціалістів, бо деякі лікарі покинули Херсон, а наша лікарня — опорна в області по коронавірусній інфекції. Коли почалася війна, ми не стали опорною саме по пораненнях цивільних і військових, але наша лікарня була найближчою до лінії фронту. Тобто поранені — передусім цивільні, які змогли вирватися з того пекла, — потрапляли до нашої лікарні.

Чергувала там раз на тиждень. До моїх обовʼязків входив базовий огляд потерпілих: міряла тиск, кисень пульсоксиметром, слухала легені, серце, мацала живіт, щоб розібратися, чи немає, наприклад, внутрішньої кровотечі. Потім пацієнтів передавали вузьким спеціалістам: хірургам, анестезіологам, травматологам тощо.

У перше моє чергування до нас привезли дві машини цивільних. Це були мирні жителі навколишніх сіл поруч із Херсоном, які намагалися виїхати звідти, і їхні машини просто розстріляли. Тоді надійшли жінка з чоловіком, віком десь 50–60 років. Жінка була травмована — осколкове поранення плеча. Ми її оглянули і перенаправили до травматології, де її прооперували. Друга сім’я — молоде подружжя з однорічним хлопчиком. Перше, що впадало в очі, — це одяг дитини, він був весь у крові. Майже по всьому тілу були осколкові поранення, включно з головою. Ми швидко оглянули його і каретою швидкої допомоги доправили до дитячої обласної лікарні — там на хлопчика чекали нейрохірурги. На щастя, обстеження не показали пошкоджень головного мозку, кістки черепа були цілі. Його батьків також урятували.

Бувало, російські військові самостійно привозили цивільних поранених. Серед них була одна жінка років вісімдесяти з відкритою черепно-мозковою травмою. На жаль, її не змогли врятувати.

Ми як лікарі з загарбниками не комунікували. З ними спілкувався або завідувач приймального відділення, або головний лікар. Навіть якщо вони і приходили до нас, щось казали, то перше, що ми їм відповідали, — ми лікарі, ми виконуємо свою роботу. І тому вони нас не чіпали.

Станом на 23 квітня, коли ми ще перебували з сімʼєю в Херсоні, в стаціонарі російських військових не було. Вони розмовляли з головним лікарем, щоб лікарня приготувала для них відділення, яке було б облаштоване суто під їхні потреби. Але у це відділення з їхніх так ніхто і не потрапив. 

Щодня було страшно. Кожна нова доба — нове випробування. Але ми не здавалися, боролися і продовжували допомагати пацієнтам. Насправді це дуже складно — працювати в окупації, коли в тебе нічого немає і ти нічого не можеш з цим вдіяти. 

Ми з сімʼєю вирішили виїжджати вже наприкінці квітня. У нас двоє малолітніх дітей, і обстріли зовсім поруч щоночі. Жити в коридорі дуже важко. Я думала про те, що якби у мене не було дітей або якби діти з початку війни були на підконтрольній Україні території, то я б залишилась.  Їхала з сильною тривогою, що полишаю це місто і своїх пацієнтів.

Володимир Пономарев, рентгенлаборант та фельдшер, Святогірськ

Володимир Пономарев, рентгенлаборант та фельдшер, Святогірськ

Я студент, навчаюсь у Луганському медуніверситеті на 5 курсі. 24 лютого я був у Рубіжному. Мама зателефонувала десь о п’ятій ранку і сказала, що почалася війна. Спершу не розумів, що відбувається. Прокинувся, сів за ноутбук, почав переглядати новини. Десь о шостій годині по Рубіжному двічі вдарили. У мене вдома мало не повилітали шибки.

На той момент я волонтерив у Червоному Хресті, тож нас усіх терміново скликали. Ми все обговорили і вирішили, що план, який ми продумували раніше на випадок війни, не спрацює, тому що більшість наших розʼїхалися. 

У перших числах березня мені зателефонували зі Святогірського госпіталю ветеранів війни та запропонували посаду рентгенлаборанта. Я сам родом зі Святогірська — моя мама приїхала до Рубіжного і забрала мене. Вона потім розповідала, що на блокпостах на неї дивилися як на навіжену: всі їдуть з Луганської області, а вона туди. 

Військовий госпіталь у Святогірську реконструювали у 2010-х роках. Відтоді він працює як реабілітаційний центр — там багато пацієнтів пенсійного віку і загалом все більш-менш спокійно. 

У самому Святогірську теж перший час усе було спокійно, тому що обстрілів не було. Але війна до нас прийшла вночі 13 березня, коли росіяни обстріляли з неба Святогірську лавру. Сама Лавра постраждала, також було зруйновано кілька дитячих турбаз, але, на щастя, вони тоді були не заселені.

Багато хто на початку війни виїжджав зі Святогірська, зокрема й медпрацівники. Але і до війни з лікарями тут було важко. На початку нульових років тут працювало терапевтичне відділення, дві поліклініки й військовий госпіталь. Потім одну поліклініку скоротили, а іншу взагалі закрили. У 2019 році місцева влада закрила терапевтичне відділення №3, щоб зекономити гроші.

Станом на 24 лютого у місті була одна поліклініка і госпіталь, який функціонував як реабілітаційний центр. Так от, у поліклініці залишилася лише одна сімейна лікарка. Начальниця поліклініки — головна лікарка —  просто покинула робоче місце і поїхала з міста. 

У госпіталі вийшли на роботу тільки ті співробітники, які живуть у Святогірську. Є реабілітологи, які їздили зі Слов’янська, але коли почалася війна, доїжджати стало дуже важко. Тому в госпіталі з лікарів лише хірург, невропатолог і терапевт. 

Швидка їздила зі Слов’янська в наближені села і по місту, поки в них було пальне. Ми зібралися з волонтерами та організували медичний штаб. Вони намагаються привозити у місто ліки та розподіляти їх між населенням. Як фельдшер я йду на виклики замість швидкої. Ходжу здебільшого пішки, у комендантську годину дзвоню до тероборони та узгоджую з ними маршрут. Поки лінія фронту була відносно далеко від міста, у комендантську годину вони доправляли мене до хворих і за потреби відвозили їх до Слов’янська або Краматорська. Коли обстріли наблизилися до цих населених пунктів, їздити туди стало небезпечно.

Викликів зараз небагато, і минають вони загалом тихо та спокійно. Найбільш стресовим був виїзд до бомбосховища на бійку з ножами. 

Найважче — працювати з дітьми. Виклик до дітей — завжди стрес. Кожну вільну годину я намагаюся перечитувати всі довідники, думаю, як це все діло лікувати, бо раніше з дітьми ніколи не працював. У дітей патологія відрізняється від дорослих. Поставити діагноз — це ще пів біди, а от якщо дорослому можна дати стандартні дози, то дитині треба їх розрахувати відповідно до її ваги та віку. Але все проходило успішно.

На роботі у рентген-кабінеті спочатку було більш-менш спокійно. Але через місяць стали часто надходити пацієнти з пневмоніями. Думаю, це пов’язано з тим, що люди довго ховалися від обстрілів у сирих підвалах. Тепер ситуація значно покращилася. 

Одного дня мені принесли маленьке білченя. У нас вдома була вже білка. А тут нещодавно знявся вітер і ураган, то цей малюк випав зі свого будиночка — йому було кілька тижнів максимум. Люди, які його знайшли, через знайомих дізналися, що в нас уже живе білка, тому передали малюка нам. Ми його виходили, тепер живе з нами. Тому, виходить, рятуємо не тільки людей, бо звірі ж — наші менші брати.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top