На початку 2023 року Заборона опублікувала спільний проєкт художниці my_pet_spider та фотографа Гаррі Єфімова, в якому секрети українців під час повномасштабного вторгнення набували візуальної форми через такі ж відверті знімки.
Цього разу про свої переживання Забороні розповіли студенти Львівської національної академії мистецтв. Вісім молодих художників, вісім окремих артпроєктів, в яких досвід пережитої окупації перетинається зі страхами за близьких і надією на майбутнє без війни.
Дарій Федько, 20 років, м. Самбір
Уже перший тиждень війни приніс великий біль і сум у родину моїх сусідів. Це була дуже гарна сім’я. Чоловік — військовий — якраз до [початку повномасштабної] війни пройшов навчання у США та Англії. Їх декількох [його з побратимами], справжніх професіоналів, убили неподалік Києва. Сусідка залишилась з маленьким сином. Скільки сили їй було потрібно, щоб, обіймаючи сина, не плакати, а підтримувати його та вчитися жити далі.
Надія Угорчук, 20 років, м. Надвірна,
проєкт «Мій страх побачити»
«Сприйняття реальності». Страх того, що певний відсоток людей досі живе з викривленим сприйняттям реальності — вони досі не зрозуміли, в яких обставинах ми перебуваємо, і скільки ще будемо так жити. «Код нації». Страх того, що Росія стирає з пам’яті історію, землі та людей. Двоє дівчат малюють крейдою по стіні, але одна з них ніколи не виросте. Кожна людина, яку вбила Росія, могла стати великим художником, науковцем, істориком тощо — великим носієм коду нації. «Портрети сьогодення». Страх більше не побачити знайомих облич або побачити їх не такими, як до повномасштабного вторгнення. Обличчя під прицілом — це військові, які зараз постійно, як ніхто інший, перебувають під прицілом смерті. «Відбиток смерті». Абсолютна більшість людей зараз травмовані наслідками війни. Де б ти не був, фантомний подих смерті завжди переслідуватиме тебе. «Палка з двома кінцями». Страх через те, що міжнародні партнери з посмішками на обличчях обіцяють новий пакет допомоги і водночас таємно продовжують співпрацювати з Росією. «Салюти». Феєричне видовище. Іскри, що мали б приносити дітям та дорослим щастя, сьогодні перетворилися на смерть.
Ольга Губа, 20 років, м. Львів
Перегляд новин нині викликає тривогу та підвищує стрес. Ці емоції ніби стискають тебе в коробку, певний замкнений простір. Та все ж уникати реальності дуже складно, адже ми самі продовжуємо задовольняти цю потребу. В перші дні повномасштабного вторгнення я була змушена виїхати за кордон. Планувала на один тиждень, але він розтягнувся на кілька місяців. Через швидкі збори було відчуття, ніби весь мій Дім, важливі для мене речі, я мушу скласти в одну коробку. Кожна ніч вдома під час повітряних тривог стає безсонною. Місячне світло з вікна потрапляє у кімнату та грає найжахливішими сюжетами. Мій друг пішов добровольцем на фронт першого ж дня повномасштабного вторгнення. Я думаю про нього щоденно і лише можу уявляти, що зараз із ним відбувається. Після нашої останньої зустрічі я усвідомила, наскільки різними стали наші життя. І таким, як раніше, його життя більше ніколи не буде. У серпні 2023 року помер мій товариш. Емоції досі лежать тягарем, та я завжди відчуватиму його обійми і носитиму в собі його творчість. На цій ілюстрації зображений один з його віршів. Тепер кожна поїздка машиною на далеку відстань відчувається дуже небезпечною. Щоразу я видивляюся у вікно, сповнена страху і тривоги.
Богдан Ришко, 20 років, м. Львів
День, коли я проводив батька на фронт. Момент з буденності: я розклав шахову дошку, проте, на жаль, не маю можливості зіграти партію з батьком. Переживання, коли бачу новини про повітряні тривоги та прильоти на територіях, де може перебувати мій тато. Нашивка татової бригади, яку я завжди маю поруч. Нарешті можливість поговорити з батьком. Говоримо про мій та його день. Довгоочікуваний приїзд батька у коротку відпустку.
Марія Нагорнова, 21 рік, м. Керч
У нас з молодшим братом різниця у 8 років. Все своє життя я бачила, як він повільно зростає. Натомість зараз бачити його на фото вже дорослим дуже дивно. В Рижика неймовірно химерний характер. І навіть старість не заважає йому дико гасати квартирою. 31 жовтня йому буде 11 років. Зібрати б усіх моїх небагатьох друзів і насолодитися краєвидами моєї малої батьківщини разом. Будучи чванливою підліткою, я не цінувала час, проведений з бабусею. І звідки в неї завжди стільки енергії? Останні роки мама стала небайдужа до мандрівок. Цікаво, яке містечко країни нам сподобалось б найбільше? Хотілося б побачити їх всі. Що може бути кращим, ніж назвати свою доньку «нациком з промитою башкою»? Стільки пропаганди, як у той день з його гнилого рота, я не чула навіть з блакитних екранів за всю історію окупації Криму. Я зрікаюся тебе, «батько».
Софія Гребенщикова, 20 років, м. Київ
Місто, в якому я виросла, в якому мала друзів і всі спогади дитинства, у яке хотіла втекти, коли було важко, зруйноване. Хотілося б, як коли мала 10 рочків, зібрати Lego в мішок, винести на вулицю і відбудувати все. Втратила спокій: фантомні тривоги супроводжують будь-які звичайні дії — чищення зубів, готування їжі. Постійна паніка, лють і безсилля на тлі новин, які просто не можеш перестати читати. Майже всі рідні люди роз’їхалися світом. Ніколи раніше не подумала б, що мені буде так самотньо без них. Всі мої речі, все життя і спокій вміщаються в одну тривожну валізку. Тепер вона — мій дім, все інше — тимчасове. Так і не встигла звозити хлопця до Києва, щоб познайомити з батьками. Тепер вони дуже далеко і я не знаю, коли ми зможемо побачитися. Відеозустрічі — практично єдиний спосіб зв’язку.
Вероніка Пешко, 20 років, м. Київ
В один момент я відчуваю, що все безнадійне і безсенсовне. Тієї осені я знайшла тільки один вихід вивільнити нестерпне відчуття болю і самотності. Залишився шрам. Страх ніколи більше не побачити батька. І це відчуття, коли він каже телефоном, що став сентиментальним, в тебе течуть сльози, але ти далі спокійним голосом розмовляєш із ним. 8 березня 2022 року. Мій батько йшов пішки 20 кілометрів по сірій зоні, не знаючи, чи живі моя мати з сестрою, — йому сказали, що наше село зрівняли з землею. Дорогою він рвав котиків. Коли доводилось бігти — губив, потім знову збирав. Він вірив. Знав, що то неправда. Сьогодні посеред ночі мене збудив дивний звук. Я думала, над нами літає «мопєд». Наступної ночі я зрозуміла, що це машина забирала сміття. Як шкода… Скоріше за все, я не відвідаю місця, де не встигла побувати. Дуже прикро, що багато людей не бачать проблеми в толеруванні російської мови і російського контенту.
Анна Кімак, 20 років, м. Херсон
Я ніколи не могла подумати, що можу втратити те, що раніше не цінувала, а вважала звичайними речами. Наприклад, моя дача на лівому березі Херсона. Раніше це було місце зустрічі, тихий куточок, маленький рай. Зараз її розкрали, розбомбили і зрештою затопили. Або табір «Крилатий» в селі Красне Скадовського району, з яким в мене повʼязана купа позитивних, радісних, теплих емоцій. Тепер там не почуєш гімн табору чи дитячий сміх — російські окупанти зробили з нього військову базу, територія якої повністю замінована.
Під час окупації Херсона захопили також і навчальні заклади — додатковий ключ для переманювання на свій бік студентів. Але в душі кожного з нас був дикий страх і нерозуміння: що з нами буде, чи зможемо ми довчитися, чи взагалі залишимось живими?
У квітні 2022 року мені довелося залишити місто. Мої друзі та близькі люди теж розʼїхалися — не те що по всій Україні, а по всьому світу. Тепер єдине, що нас пов’язує, — це інтернет.
Я тікала, сподіваючись, що цей кошмарний сон закінчиться максимум за місяць. Поспіхом не встигла попрощатися з моїми улюбленими тваринами — у нас було дві папужки та кролик. Я лишила їх з бабусею, обіцяючи, що скоро повернусь, але згодом їх не стало.
Мене досі мучать сумні думки, що я не змогла взяти улюбленців з собою.
За день до вторгнення раптово
Наснився мені страшний сон,
Як люди в касках з автоматом
Атакували мій Херсон.
Тепер я більше року бачу
Тяжку реальність за вікном,
Як затопило мою дачу,
Та залишився лиш альбом.
Та й вже не зможу я ходити
В улюблений свій універ,
Нема студентів зараз більше,
Порожньо в корпусі тепер.
Усі поїздки обірвались,
Ну, може, потім пощастить.
Але дитячий рідний табір
Вже в окупації стоїть.
Залишила тваринок вдома,
З бабусей трохи поживуть,
Коли повернусь до Херсона,
Разом їх міцно обійму.
Пробачте мені, я не встигла
Папужок рідних обійняти,
Летіть до гарної хмаринки
Лиш можу вам я побажати.
Завжди за друзями сумую,
Нас розкидало далеченько,
Таких, як ви, знайти не можу,
Хочу зустрітись я скоренько.
Залишилось не так багато,
Бо кожний віре в перемогу,
Яскраве буде в нас майбутнє,
Знайшли ми вірну нам дорогу.
