Читаєте зараз
«Якщо орки залишаться назавжди, я повішуся. Якщо прийдуть українці, то повісишся ти». Заборона поспілкувалася з чоловіком із Балаклії, який укладав парі з проросійськими сусідами — і не програв

«Якщо орки залишаться назавжди, я повішуся. Якщо прийдуть українці, то повісишся ти». Заборона поспілкувалася з чоловіком із Балаклії, який укладав парі з проросійськими сусідами — і не програв

Polina Vernyhor

Олег провів у Балаклії все своє 61-річне життя. Зараз декілька сусідів винні йому алкоголь, застілля і навіть повішення — під час окупації він укладав парі, що Україна поверне Харківщину. За проукраїнську позицію (і за те, що називав окупантів «пацанами») його тричі били, пограбували, намагалися вижити з домівки й майже забрали «на підвал». Поліна Вернигор поспілкувалася з Олегом і розповідає його історію.


Парі на шибеницю і могорич

Балаклію вже окупували та активно бомбили. Люди роздавали курей, везли безплатний хліб — харчі в магазинах розкупили першого ж дня. Аптеки не працювали. На базарі певний час були продукти — возили все російське з Куп’янська. Хтось купляв. Я брав тільки м’ясо й сироватку: з м’яса варив борщ, а сироватку пив як воду. Правда, шлунок підірвав — забагато кальцію. Хліб також купував, потім навчився пекти сам.

Людей у нас дуже багато таких, що вірили росіянам. Бувало, йду вулицею, десь приліт — і чую, як хтось із бабусь перехожих каже: «От стріляють ЗСУ». Я кажу: «Які ЗСУ? Що ви розповідаєте? Стріляють самі по собі, воно ж чути, що виходи й прильоти — 2-3 секунди».

Я завжди виступав за Україну. Мені ще знайомі казали: «Не кричи про це отак». Відповідав, що не кричу, а говорю правду. Зі мною дехто сперечався. Якось сусід почав говорити, що при Росії краще житимемо. Я йому доводив, що Україна все одно переможе. Сказав: «Давай так: якщо прийдуть орки й залишаться назавжди, то я повішуся. Якщо прийдуть українці, то повісишся ти». Тепер, коли бачу його, мило пропоную виконати свою частину угоди, але він чогось не хоче. 

На ринку якось зустрів Сашка Ткаченка, свого давнього знайомого, який раніше був поліцейським. Він мені також сказав: «Могорич із тебе. Ти ж бачиш, Росія вже тут». Я відповів: «Почекай ще, Саня. Не поспішай. Подивимося, як воно буде і хто кому виставлятиметься». Але в якийсь момент він покинув місто. Виїхав через «Хенкель» [завод на околиці Балаклії, біля якого росіяни влаштували блокпост]. Там не усіх випускали — мабуть, когось здав, тому що не просто так його випустили. 

«Стріляйте»

22 квітня до мене прийшли друзі. Ми сиділи на подвірʼї та говорили про політику. Поруч біля мого двору стояла «десятка» з відкритим вікном. У ній сидів її власник — Гена Болдуй, живе неподалік. Десь у середині нульових він працював заступником керівника міліції. Я його побачив, уже коли той відʼїжджав. А через годину до мене прийшло шестеро людей з автоматами.

Коли відчинив хвіртку, наставили на мене зброю, вимагали показати документи. Я їм віддав паспорт. Якимось дивом вони його не порвали, але усілякі довідки, що були складені за обкладинкою, порозліталися по цілому подвірʼю. Пішли обшукувати будинок, кричали, що мене здали, що мій син — поліцейський. Я сказав, що він таки поліцейський, але працює в податковій поліції, не воює. Спитали, де він зараз, я відповів, що в Києві, — і дістав по ребрах автоматом. 

Я їх називав «пацани», тому що вони були донецькі чи луганські. Вони говорили так, як я балакаю, — суржиком. Я кажу: «Пацани, що ви робите?» А вони: «Які ми тобі пацани?» Я їм: «А як мені вас називати?» Вони: «Товариші військові». Я кажу: «Ну, взагалі-то товариші військові не воюють із цивільними». І тут же мені ззаду прилетіло: у спину, по нирках. Удари, удари, удари… Потім болю вже не було. Вони вивели мене до гаражів, почали затвором пересмикувати, погрожували розстріляти. 

Я кажу: «Ну розстрілюйте, якщо вам легше стане». Один говорить жартома: «Давай йому коліно прострілимо». Я відповідаю: «Стріляйте в коліно, воно й так у мене не ходить — артроз».

Потім спитали, що у мене є в домі, що забрати собі. Я сказав, щоб самі йшли шукати. Ходили всюди, навіть на горище залізли. Потім один крикнув командиру, що знайшов гроші. Я сильно їх і не ховав.

Там було десь вісім з половиною тисяч доларів — напередодні повномасштабної війни машину продав.

Потім полізли в гараж, де стояла моя автівка. У бардачку лежав стартовий пістолет. За нього отримав ще — знову побили. Потім знайшли бінокль — і знову побили. Їм, здавалося, взагалі все одно, за що товкти. Щось не так сказав, не так подивився — вони прикладом. 

Потім наказали відчинити машину. Я зробив так, щоб вона не заводилася. Коли вони це зрозуміли, додали мені ще. По тому, як   завели авто, один із них каже: «Будемо його на підвал брати?» А командир йому: «Нащо він там потрібен? Гроші в нього вже забрали». 

Мені пощастило

У Балаклії була комендатура. Але я не вірив, що в моїй ситуації хтось щось вирішуватиме. У мене не було й думки, щоб іти й жалітися комусь із їхніх на їхніх же — я тільки нещодавно написав у нашій поліції заяву. 

Потім до мене ще приходили, коли відбулася ротація. Приїжджали двічі, але я їм казав: «Уже були ваші — й усе, що можна, вже забрали». Вони розверталися і йшли. Якось приходили дивитися хату: хотіли вигнати мене, щоб заселитися самим. Ну, слава богу, вона їм, напевно, не сподобалася. 

Загалом, мені дуже пощастило, що мене не захотіли забирати в катівню. Мій товариш Анатолій Гарагатий — фотограф із села Савинці, що недалеко від Балаклії. Він мав сторінку на фейсбуці зі своїми світлинами. Коли росіяни окупували Балаклійський район, Толя фотографував їхні колони, розповідав, які вони потворні люди. 

Окупанти знайшли його і забрали «на підвал». Тримали сто днів, морили голодом, катували током. Усіх місцевих, хто ставив лайки під цими дописами, теж забирали — але їх відпустили якось раніше. А Анатолія змусили на камеру сказати, що Бандера — ворог України. Він сказав, бо хотілося жити й подивитися, як їх звідси поженуть. 

Свобода

8 вересня Балаклію визволили від окупації. У мене досі мурахи по шкірі. Я знав, що наші наступають, — мені син телефоном казав. Потім сам бачив, як росіяни збиралися й тікали. 

Того дня десь по обіді я вийшов зі свого двору, неподалік побачив натовп. І серед нього такі здорові двометрові хлопці. Видно, що якийсь елітний підрозділ. Я їм сказав: «Слава Україні!», і все — сльози на очах. Дихається набагато легше.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій