«У вас є десять хвилин, щоб втекти»

Заборона публікує воєнну серію малюнків Євгена Самборського

«У вас є десять хвилин, щоб втекти». Заборона публікує воєнну серію малюнків Євгена Самборського

Художник Євген Самборський народився в Івано-Франківську, працював у Києві і через початок повномасштабного вторгнення Росії переїхав на західну Україну. Він номінант Премії PinchukArtCentre (2018), куратор художньої резиденції в Івано-Франківську (2015) та Міжнародного фестивалю актуального мистецтва Porto Franko (2018).

Якщо ви художник і потребуєте допомоги, ми рекомендуємо вам звернутися в Український мистецький фонд екстреної допомоги, створений ГО Заборона Медіа, ГО «Музей сучасного мистецтва», галереєю The Naked Room і Мистецьким Арсеналом. Незалежні митці, куратори і працівники сфери культури України мають право жити, перебувати в безпеці та продовжувати свою професійну діяльність.


До мене війна прийшла так. 

23 лютого, як зазвичай, я повернувся з майстерні додому близько опівночі. Ми досить довго сиділи на кухні і спілкувалися, серед всього були несмішні жарти про тривожну валізу або думки про те, що б сказав про сьогоднішню ситуацію Мішель Фуко. Коли розійшлись, я витягнув зі стелажа рюкзак, поклав туди деякі речі і ліг читати новини. Почувши перші вибухи, дещо стривожено склав все необхідне і продовжив читати. У фейсбуці почали з’являтися пости про вибухи, які чутно в різних районах Києва. 

Дочекавшись ранку, поїхав у місто Буча до батьків дівчини, оскільки ми думали, що там буде безпечніше. На зупинці була величезна кількість людей і довжелезні черги, було незрозуміло, куди йти. Їхали в маршрутці стоячи і за чотири години прибули до місця призначення. За звичайним розкладом дорога до Бучі триває не більше 30 хвилин. Повсюди на вулицях були черги до аптек та банкоматів.

Вдома ми поснідали і під звуки вибухів з сусіднього Гостомеля я ліг трохи поспати. Після обіду вирушили в укриття, взявши найнеобхідніше, проте залишили вдома кота, аби наступного дня за ним повернутись. Про всяк випадок залишили йому багато води та їжі.

В укритті було близько десяти дітей і сорока дорослих. Це був підвал з двома облаштованими кімнатами і кухнею. Всюди було багато речей, сумки, рюкзаки, ковдри, спальні мішки, каримати. На стіні висів великий телевізор, де транслювалися новини — хтось то підкручував звук, то робив тихіше. Вже було відомо, що в аеропорту Гостомеля за чотири кілометри від нас ведуться бої, а безперервні вибухи було чутно навіть в укритті. Діти бігали, кричали, стукали в гіпсокартонові стіни, і ці звуки змішувались з вибухами, аж поки вони не сіли малювати за стіл.

Ми вийшли на вулицю покурити і на горизонті за кілька кілометрів від нас побачили літак, який випустив дві ракети з червоним полум’ям і повернув в нашу сторону. Ми викинули сигарети і забігли всередину.

Після того як усі повечеряли, почали організовувати місця для спання. Повлягалися спати всюди: на дивані, столах, підлозі, сидячи в кріслах. Ми вляглись на дерев’яних вузьких лавках. Усіх попросили поводитися тихо і вимкнули світло. Ніч протягнулася у тривозі від вибухів та у страху завтрашнього дня. Балансуючи на лавці, ми переверталися з одного боку на інший в пошуках комфортної позиції.

Близько восьмої ранку в приміщенні ввімкнулося світло і якась жінка сказала: «Всі прокидайтеся! Мені подзвонили і сказали, що в місто зайшли російські танки. Їх видно з вікон. У вас є десять хвилин, щоб втекти. Хто хоче, може залишатись. Швидко вирішуйте! У вас є десять хвилин!». Звісно, мене ніколи раніше не будили такими словами. Накрило досить сильне відчуття страху. Люди швидко почали хапати речі, складати ковдри, скручувати каримати, одягати дітей. Була сонна, але толерантна паніка. Всі швидко почали виходити на вулицю. Я вийшов укомплектований своїми речами: рюкзак і сумка на поясі, в руках мав ще велику сумку та каримат дівчини.

Готовий допомогти та дещо розгублений, я не знав, що робити. Думав про те, з якої сторони наближаються війська, чи треба комусь допомагати пакувати речі або краще не заважати, в яку сторону тікати; паралельно непокоївся, що ми без автомобіля та чи буде для нас місце в чиємусь авто. В голові виникали візуалізації танків, що їдуть вулицями, якими я стільки разів ходив. Щось подібне до колажу чи відеомонтажу, де техніка накладена на урбаністичні пейзажі з пам’яті і гусениці танка вгризаються в асфальт.

Люди бігали та запихали речі в автомобілі. За будинками пролунали два гучних вибухи, від яких усі здригнулися і почали рухатись ще швидше. Нам голосно сказали сідати в авто і ми силою запхалися туди. Всередині нас було семеро, ми не могли закрити двері. Коли пролунало ще два вибухи, водій почав їхати, і по дорозі їх все ж вдалося зачинити. У нас не було ідей, куди прямувати далі. Єдине — знали, що рухаємось в сторону заходу. Декілька годин усі їхали з дуже сильним відчуттям страху і майже не говорили. Через якийсь час страх почав перетворюватися на усвідомлення, що, мабуть, недавно ми могли загинути.


Раніше Заборона публікувала підбірку робіт українських художників, створених під час війни.