Читаєте зараз
«Якщо раніше в мене були проблеми із самовизначенням, то після цього вони зникли». Заборона розповідає історії росіян, які мешкають в Україні

«Якщо раніше в мене були проблеми із самовизначенням, то після цього вони зникли». Заборона розповідає історії росіян, які мешкають в Україні

Anastasiya Bereza
«Якщо раніше в мене були проблеми із самовизначенням, то після цього вони зникли». Заборона розповідає історії росіян, які мешкають в Україні

Жителям України в останні місяці тривожно та страшно через загрозу повномасштабної війни з Росією. А як зараз тим, хто є громадянином країни-агресора, має російський паспорт і рідних там? Заборона поговорила із кількома з них.

Ці та інші тривожні питання ми обговорюємо в новому подкасті Заборони «Тривожні питання».


Поліна Лаврова, керівниця видавництва Laurus

Я не політичний, а романтичний емігрант. Я вийшла заміж за киянина та переїхала у 2006 році. А 2011-го я відкрила видавництво Laurus. Тобто я маю цілком сімейну історію, і я приїхала до всіх драматичних подій.

Водночас я залишаюся громадянкою Росії. Я народила тут доньку, і вона громадянка України — це навіть не обговорювалося. Я теж мала право отримати громадянство України досить швидко, бо не лише переїхала сюди і прожила тут якийсь час, а ще і є матір’ю української громадянки. Але подвійне громадянство не дозволене в Україні — так би я, звичайно, з гордістю його отримала, а відмовлятися від російського громадянства, як багато хто зараз робить, я не хочу. Якщо всі люди, які не згодні з політикою сучасної Росії, викинуть свої паспорти, це неправильно, на мою думку. Тому що важливо мати хоч якийсь вплив — хай маленький, хай крихітний — на російську політику людям з іншими поглядами.

Я ніколи цього не приховувала. У мене є посвідка на проживання, я резидентка, я сплачую податки. Єдине, я не можу працювати в державних органах, обиратися та голосувати.

Усе, що зараз відбувається, я відчуваю дуже гостро як трагедію для своєї сім’ї. У мене одна дитина, старший син від першого шлюбу, живе в Росії з російським громадянством, а друга — в Україні з українським. Але взагалі ми, люди, які приїхали сюди з різних причин із Росії, почуваємося тут не дуже спокійно з 2014 року. А останні місяці це зовсім загострилося. Але їхати я не збираюся. Україна вже моя батьківщина, дім, батьківщина моєї дитини і, звичайно, я буду тут і буду допомагати, чим зможу. Думок про те, щоби поїхати кудись зараз, у мене немає — тим більше до Росії. Мені навіть треба було поїхати до Санкт-Петербурга в паперових справах, пов’язаних із родичами, але я поки що відклала це. Зараз, як мені здається, взагалі не час їхати. Потрібно бути тут. Хоча, звісно, ​​це дуже непросто. Люди, які живуть тут з російським громадянством, з російським паспортом або з колишнім російським паспортом, хоч і не є винними, усе одно відчувають якусь провину.

Якщо у 2014–2015 роках українське суспільство дуже навіть вітало людей із Росії, які не підтримують політику російської держави — я у 2015-му навіть увійшла до списку 100 культурних діячів України [попри російське громадянство], — то зараз суспільство дуже втомилося від цієї війни. І хоч у мене українська компанія, ми тут сплачуємо податки та видаємо українську літературу, я відчуваю це на собі.

Мої рідні та близьке оточення в Росії ліберально налаштовані, тому вони переживають та дзвонять зі словами підтримки мені та Україні. Я дуже багато спілкуюся з ними про це, і вони не вірять у те, що повномасштабна війна відбудеться саме тому, що її не приймуть усередині Росії. Вона навіть у масах не викликає патріотичного захоплення. По-перше, звичайно, ніхто не хоче смерті своїх дітей, а по-друге — не хоче вкладати гроші в підтримку військової кампанії, бо все це позначиться на населенні. Моє оточення — це, звісно, не зовсім об’єктивна вибірка, але мені здається, що в Росії повномасштабна війна не підтримується більшістю.

Григорій Фролов, засновник організації «Дім Вільної Росії»

Я дуже добре пам’ятаю, як я кілька років тому був у [моніторинговій] місії на Донбасі. Ми тоді проїхали вздовж усієї лінії розмежування й мені дуже запам’яталося те, як місцеві казали, що рано чи пізно «палахне», що не треба чекати — треба готуватися, бо це очевидно: конфлікт не закінчено, війну не закінчено, і коли ми маємо такий чинник, який називається Володимир Володимирович Путін та його оточення, то дуже важко собі уявити, що ситуація просто стабілізується, заморозиться та перетвориться на риторику.

Усі ці кремлівські хлопці дали нам досить багато часу пожити в спокої, адже загалом після 2014–2015 років було зрозуміло, що рано чи пізно ми опинимося в тій ситуації, яка є зараз.

Щодо нинішнього моменту, я думаю, найнеприємніше — це те, що система нинішньої російської військової політики побудована так, що навколо України тепер є постійні тренувальні табори, які можуть бути використані як постійні бази дислокації досить великої кількості російських військ. Крім того, Олександр Лукашенко став таким собі «кімнатним губернатором», який може допустити перебування на території своєї країни купи російських військ. Це свідчить про те, що ми не просто хвилюємося зараз, сидячи на пороховій бочці, а що період очікування може тривати, наприклад, рік.

Тяжко в нашій ситуації довго дивитися на заряджену рушницю, що висить у кімнаті, й очікувати, що нею ніхто ніколи не скористається.

Я думаю, що зараз архіважливе завдання і для нас як для людей, і для журналістів, і для громадянського суспільства, і для української дипломатії, а також обов’язок західних партнерів України в тому, щоби ця вся небачена акція солідарності та дипломатичного захисту, яка зараз відбувається, тривала і стала новою практикою, а не такою серією публічних подарунків під час ескалації конфлікту.

Я в Україні з 2016 року, і вже тоді було дуже добре зрозуміло, що Україна — не дуже безпечна країна й не є, скажімо так, країною, у якій не буде кризи безпеки найближчим часом. У цьому сенсі я ні про що не жалкую і своєму рішенню та його наслідкам якось сильно не дивуюся.

Юлія Демченкова, журналістка-фрілансерка

Я живу в Україні з 2015 року — приїхала з Москви. А взагалі я з Архангельська, це північ Росії. Переїхала я насамперед з політичних міркувань, але не тільки: я була в Україні у 2013 році, мені дуже сподобалося і я вже тоді думала переїхати.

У 2015 році в мене була загроза арешту й довелося поїхати. Це дуже смішна історія про те, як на кордоні між Росією та Україною, уже після перетину [з боку України], «ешники» [співробітники російського Центру протидії екстремізму] зупинили наш автобус, дві години розглядали мої бюстгальтери в пошуках екстремізму і знайшли книжку з дуже провокаційною назвою «Стоп цензура», де була картинка з перекресленою свастикою. Вони оформили протокол, переписали дані, прописку. Я тоді була заміжня, мій чоловік занервував і сказав: «Завжди мріяв жити в Одесі, збирай речі!», хоч до цього він не поспішав з переїздом.

Коли я переїхала в Україну у 2015 році й бачила всі ці написи [про бомбосховища] зі стрілочками на будинках, мене пробирав жах. Я думала: як же страшно було жити людям, адже це постійна загроза вторгнення й постійна тривога. Я подумала, що ніколи не зможу уявити, як це. Ну от, тепер я уявляю. На моєму будинку оновили напис, що в нас у під’їзді, внизу, є бомбосховище. Тривожно, звісно. Але я приймаю транквілізатори, тож, у принципі, від цього легше.

Мені здається, ще у 2019 році внутрішній конфлікт, коли ти громадянка країни, яка хоче вдертися до країни, де ти живеш, був сильнішим. 2020 року так вийшло, що мені довелося пів року прожити в Росії через пандемію. І якщо раніше у мене були проблеми із самовизначенням, то після цього вони зникли. Я спілкувалася там [у Росії] зі своїми друзями, вони всі абсолютно хороші люди, багато хто дотримується профеміністичних поглядів, але розуміла, що ми дуже по-різному бачимо якісь речі. Зараз я асоціюю себе більше з Україною, ніж із Росією.

Хоча, звичайно, маю російський паспорт і велику дилему — чи брати його із собою, якщо треба буде евакуюватися. Мені здається рівноймовірним, що через це в мене можуть бути проблеми чи, навпаки, мені це якось допоможе. Я не знаю, як виглядає війна, але я уявляю, як зустрічаю якихось хлопців з автоматами — я маю на увазі російських військових — і вони просять мене показати документи. З рівною ймовірністю вони можуть вважати мене своєю чи колаборанткою, яку треба прикінчити.

Я не знаю, куди можна евакуюватись. Окей, я приїду до Європи, скажу: «Я біженка, на нас напала Росія». Вони подивляться мій паспорт і скажуть: «Їдь у свою Росію, там усе нормально». До Росії я, звісно, ​​не повернуся. Як? Я й так хотіла поїхати насамперед тому, що дивно жити в країні, яка веде війну у 21 столітті, віджимаючи чужі території.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору