'
Читаєте зараз
«Психологи йдуть з професії, бо просто не витримують емоцій жертв насилля». Засновник сервісу психологічної допомоги Hold You Артем Бітюков — про те, як працюють психологи після 24 лютого

«Психологи йдуть з професії, бо просто не витримують емоцій жертв насилля». Засновник сервісу психологічної допомоги Hold You Артем Бітюков — про те, як працюють психологи після 24 лютого

Katerina Sergatskova

Підтримайте Заборону в цей складний час, щоб ми могли продовжувати інформувати вас і записувати важливі історії.

В Україні доволі низька культура психологічної допомоги, але після 24 лютого запит на консультації та сеанси з профільними спеціалістами значно зріс. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася із засновником психологічного сервісу Hold You Артемом Бітюковим і поговорила з ним про те, чому навіть досвідчені психологи не витримують на сеансах із жертвами війни, чому їм самим потрібна допомога та з якими проблемами найчастіше звертаються українці.

Відеорепортажі Заборони виходять на нашому ютуб-каналі, а також у мережі European Broadcasting Union, що об’єднує 112 суспільних мовників у 55 країнах, і через агенцію Getty Images.

— Розкажіть про Hold You. Як починався проєкт і на що перетворився зараз?

— Hold You — це психологічне консультування та допомога людям незалежно від статі, віку, місця перебування. Можна обрати певного психолога, час, дату й починати терапію — короткострокову або терапію на довгу, залежно від ситуації та запиту клієнта.

Читати більше новин в Telegram

До цього я працював над проєктом, який надавав послуги телефонного зв’язку для певних компаній. Мені хотілося зробити щось таке, що було б корисно для людей, — власний потужний продукт. Сервісів онлайн тоді ще не було. Саме в той час, у свої 39 років, я вперше пішов до психолога — мене поплавило. Доти я не вірив у психологію, вважав, що це шарлатани й розводняк на бабло. Але в один момент зрозумів, що сам не справляюся й потребую допомоги спеціаліста. Витратив багато часу, щоби його знайти. 

Мені прийшла думка: давайте ми це все об’єднаємо — телефонію та психологію. 

Я вирішив піти до адміністрації Ірпеня й попросити про співпрацю — щоби вони допомогли з інформаційною підтримкою [Hold You]. Я був приємно здивований, наскільки команда налаштована на те, щоби відродити й зробити місто ще кращим. Вони нас потужно прорекламували. Завдяки цьому ми зараз будемо співпрацювати з дитячими садочками Ірпеня й Бучі. 

— Як сервіс працював під час вторгнення?

— Ми почали надавати консультації з перших чисел березня. Зібрали всіх психологів, які вже були доступні та могли надавати допомогу. Мабуть, перші 3–4 тижні ми консультували безплатно. Спочатку ніхто не звертався; ми навіть дали рекламу, що наша команда тут і готова допомагати. 

Річ у тому, що в той час наші психологи не були готові надавати допомогу людям, яких дуже сильно стресонуло: у когось хтось загинув, хтось став жертвою насилля. Для такого потрібна спеціальна підготовка. Тоді ніхто цього навіть не розумів. Зі спеціальності пішло декілька людей, бо вони просто не витримали цих інформації, проблем та емоцій. Сказали, що мінімум два роки працювати не будуть, що їм треба прийти до тями. Я почув це від двох людей тільки в нас на проєкті. А скільки таких узагалі?

— Як тоді допомогти психологам? 

— Психологи — це такі самі люди, як і ми з вами. У них ті самі проблеми. До того всього, вони пропускають проблеми інших через себе. Кожен психолог має проходити супервізію — допомогу психолога психологу; спеціаліста, який допомагає не вигоріти або прийти до тями. Ті, хто не стикається з психологією, про це не завжди знають, але це так: у психологів є свої психологи.

— З якими проблемами зазвичай сьогодні приходять люди?

— Як би банально це не звучало, але як приходили з проблемами про стосунки, так воно й залишилося. Проблема залишилася, але джерело, можливо, змінилося — багато хто виїхав. Війна розділила безліч людей — це величезна проблема.

Звернення з труднощами в стосунках частіші, ніж на початку війни. Тоді було більше про тривожність, про паніку, про те, щоби заспокоїтися і взяти себе в руки. Це був початок війни. Пізніше — звернення, що робити далі: люди намагалися знайти нові точки опори, бо старі в них забрали. Раніше всі ми жили як жили: планували життя, ходили на роботу, тусили. У якийсь момент 24-го числа життя просто перекреслили. Ті точки опори, які в нас були, зникли — потрібно шукати нові. 

— Можете розказати, як переживають війну діти?

— Це травма на все життя. Я думаю, що позбутися того ніяк не вийде. Пом’якшити — можливо, так.

Я можу судити по своїх дітях. Ми два дні були під обстрілами. На той момент сину було 11 років, доньці — 14. Мої діти моментально подорослішали. Вони стали дорослими, просто маленького зросту. Вони б могли бавитися, однак розуміли, наскільки серйозна ситуація, — і реагували як дорослі. Ти їм кажеш: «Біжимо» — вони біжать. Кажеш сидіти й не висовуватися — сидять. Вони розуміли, що нам не до того, щоби їх заспокоювати. Вони розуміли ситуацію, відчували її. Стали маленькими дорослими. У дуже багатьох дітей просто вкрали цей час: дитинства в них немає або воно точно не таке як треба.

— Одне з домінантних відчуттів українців — провина того, хто вижив. Є поради, як її позбутися?

— Не ми в цьому винні, немає нашої вини в тому, що хтось вижив, у когось зруйнований будинок, а в когось уцілілий. Це не ми. Нашої вини абсолютно в цьому немає. Прийшли наші вороги — це їхня вина, не наша, тому не треба брати на себе зайву провину. 

— Як ви сприймаєте нескінченний новинний потік інформації про війну? Яка у вас психологічна оборона?

— Фільтри. Арестовичів, Жданових та інших експертів дуже багато, вірити кожному — це хаос. Дуже багато новин, і всі суперечливі, дуже багато пропаганди. Чому вірити — також не розумієш. Ще я розумію, як працюють інтернет-видання. У нас триває війна, паралельно йдуть протидії всередині країни. Кожен використовує це для себе. Я беру для себе те, що мені потрібно, не більше. 

— Що з нами буде, якщо війна затягнеться на певний час? Як психологічно зміниться наше суспільство?

— У мене є сильне порівняння: між людьми, які перебувають тут [у Київській області], які пройшли окупацію або застали ці часи й повернулися назад, і з людьми на заході України. Останніх це не торкнулося прямим чином, крім того, що там піднялися ціни й дефіцит палива. Коли почалися закиди про напад із Білорусі, а потім про ядерну атаку, люди, які повернулися в Ірпінь, казали: «Ми нікуди звідси не їдемо. Не будемо більше тікати, це наша земля. Ми віримо в хлопців, які стоять на кордоні. Ми віримо в ППО, у ЗСУ. Усе буде окей». На Заході трохи інше: «Що робити, що робити? Зараз буде напад зі сторони Білорусі». Це гарна ілюстрація психологічних змін.

— Як ви думаєте, скільки людей звернеться по психологічну допомогу? 

— Запит дуже збільшився. Ми це відчуваємо по нашому онлайн-сервісу. Грошей у рекламу не вкладаємо, дивимося на наш органічний трафік. Люди заходять на сайт, шукають, забивають у пошуку «психолог» і приходять до нас. 

— Думаєте, люди вже розуміють, що це необхідно?

— Вже так. Та кількість стресу, яка випала на долю наших людей, зробила свою роботу. Правду кажучи, у нас в Україні дуже низька культура звернення до психолога. Тепер люди розуміють, що самі не можуть вигребти: їм потрібна допомога. 

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій