Нещодавно Забороні виповнилося 5 років. До цієї дати її засновники Катерина Сергацкова і Роман Степанович розповіли, як змінилося медіа

Рік повномасштабної війни змінив усіх українців, і команда Заборони не виняток. Кожен наш працівник розумів важливість своєї роботи тут і зараз — саме це допомогло нам виконувати її якісно й оперативно. До пʼятиріччя Заборони ми поговорили із засновниками видання Катериною Сергацковою та Романом Степановичем про журналістику під час війни, нові виклики й плани.

Згадай перші місяці повномасштабної війни. Як Заборона переживала цей час і як удалося не втратити в кількості та якості матеріалів?

Роман: Перші три місяці були дуже складними загалом для українського медіаполя, зокрема для Заборони. У команді було вдосталь проблем, і не тільки з фінансуванням — важко було емоційно. Спрацювала наша витримка: ми вже переживали пандемію, проходили певні труднощі у виданні, тож у нас була сімейна єдність. Ми просто підтримували одне одного. 

Команда згуртувалася як ніколи до цього. Інколи працювали 24/7, усі були на зв’язку чи то о 23-й, чи то о 3-й годині ночі. Я думаю, відповідь на запитання, чому в нас усе вийшло, чому ми пройшли цей етап не так важко, як деякі колеги по цеху, — у команді. З іншого боку — в аудиторії, яка дуже нас підтримала. 

Найбільшим викликом спочатку була паніка. Хтось залишив команду, навіть деякі партнери були не готові до такого. Але ми впоралися. 

Що вирізняє Заборону серед інших медіа? 

Роман: Тон, яким говорить Заборона, відрізняється від інших медіа. Інколи це викликає супротив у нової аудиторії. Команда Заборони й те, чим вона надихається, — поза межами пострадянського медійного простору. Ми намагаємося доносити цей тон до нашої аудиторії.

Також ми часто порушуємо теми, на які не звертають уваги великі медіа. Вони підхоплюють те, що на поверхні: швидкі новини, прості відповіді «так» чи «ні». Заборона працює з довгими форматами. Дуже багато матеріалів, які не називаються розслідуваннями, мають у собі елементи жанру. Це глибока аналітика та репортаж. Я не можу сказати, що ми єдині на нашому ринку серед незалежних медіа в Україні. У нас є колеги, яких я не бачив і ніколи не хочу бачити як наших конкурентів — радше як партнерів, з якими ми даємо читачам незалежну й найкращу журналістику. 

Заборона приділяє багато уваги візуальному наповненню — коміксам, ілюстраціям. Чому це важливо?

Катерина: Ми живемо у світі, в якому дедалі більше людей віддають перевагу зоровому сприйняттю інформації. Майже всі американські та європейські ЗМІ роблять ставку на візуал, це для них важливо. Заборона орієнтується на найкращі медіа. Нам важливо не просто створювати тексти й відео про щось — треба робити це краще за всіх, щоб люди запам’ятали картинку, щоб вона закарбувалася. Тому ми робимо акцент на візуальний контент. 

Комікси — це спосіб розповісти складну історію так, щоб людина могла її уявити. Оскільки Заборона постійно порушує непрості теми, цей жанр допомагає розповісти про них через картинки, які не травмують, а дозволяють відчути історію. 

У перші дні повномасштабної війни Заборона відмовилася від російськомовної версії сайту. Як це вплинуло на видання?

Катерина: Ми втратили майже 50% трафіку і досі не повернулися до колишніх цифр. Ми розуміємо, що це не тільки про те, що нас не читають росіяни (насправді серед нашої аудиторії їх було не так багато). Передусім це українці, які споживають контент українською, але йдуть на інші ресурси, де досі є російськомовна версія. 

Звісно, для медіа вигідно мати якомога більше мовних версій. Але я бачу в Україні дуже великий потенціал у тому, щоби переходити на інші мови. Мені здається, тепер дуже важливе завдання для медіа — бути солідарнішими одне з одним, відмовитися від російської версії так, щоб це було корисно Україні. Більшість російськомовної аудиторії — це українці, які просто не хочуть переходити на українську через лінь або звичку. Проте ми маємо позбуватися такого ставлення, ставати кращими. 

Нам кажуть, що росіяни хочуть читати про війну в Україні, тому для них потрібна російськомовна версія. Проте ми знаємо, що це не так: вони використовують інші джерела інформації та не читатимуть «Українську правду», яку вважають «бендерівським медіа». Це ілюзія, що росіянам необхідні українські джерела. Нам треба йти й розвиватися в інший бік, вивчати польську, румунську. У нас багато різних сусідів, крім росіян із білорусами. 

У планах Заборони — англомовна версія. Навіщо вона потрібна й чим буде наповнюватися? 

Катерина: Тільки в кількох українських медіа була англомовна версія до вторгнення. Це погано. Раніше повноцінним англомовним медіа в Україні був Kyiv Post, потім — Kyiv Independent. Я знаю країну, де фактично є одне англомовне медіа, — КНР. І там публікують інформацію, яку затвердила партія.

У світі є дуже багато людей, які хотіли б дізнаватися новини про Україну з першоджерел, тобто від локальних медіа. На це є запит. Людям набридло читати новини про інші країни через призму корпорацій на кшталт The New York Times. Картинка, яку дають величезні міжнародні медіа про різні країни, — розмита, політкоректна та занадто рафінована. Крізь призму місцевих ми значно краще можемо розповісти, що в нас відбувається. Звісно, є люди, які скажуть, що українці заангажовані: у їхній країні триває війна, вони занадто емоційно в це заглиблені, тому не можуть адекватно оцінювати ситуацію. Але це неправда. Так вважають люди, які не пробували говорити з місцевими журналістами чи їх читати, давати слово людині, яка перебуває всередині ситуації. Це трохи імперське або постколоніальне мислення, від якого треба відмовлятися. 

Роман: Англомовна версія не буде просто перекладом усього, що ми робимо на Забороні. Вона презентуватиме окремий, редагований нейтів-спікерами контент. Ми хочемо зробити Україну досяжною та зрозумілою для англомовного читача у Великій Британії, США чи Європі. Наш сайт читають через перекладач.  І це не тимчасово переміщені українці, а люди, які хочуть краще дізнатися, що відбувається в Україні. 

Торік Заборона отримала кілька європейських нагород. Розкажіть про це.

Роман: Заборона й раніше отримувала нагороди. Однак те, що ми здобули за цей рік, — особливо важливо, тому що всі працювали понаднормово й на межі своїх можливостей. Іноді без світла та інтернету, під обстрілами. Й інколи хочеться, щоб це розуміли не тільки ми, хочеться уваги та підтримки. Коли ми усвідомлюємо, що люди з премії Free Media Awards [німецько-норвезька премія, якою нагороджують журналістів Східної Європи] читають Заборону через гугл-перекладач, — це неоціненно. І це не тому, що ми стали жертвою і люди хочуть просто якось підтримати команду. Ні, це насправді визнання. Війна допомогла не тільки українським медіа, а багатьом сферам нашого життя стати помітними, стати реальними гравцями поза Україною. 

Катерина: Нагороди — це класно, але чи визначають вони якось Заборону? Мені здається, що ні. Це просто приємно. Я завжди ставлю собі запитання: «Якби не було вторгнення, чи звернули б на нас увагу різні міжнародні фонди, чи відзначили б українське медіа?». Я скептично до цього ставлюся.

Коли Заборона задумувалася п’ять років тому, чи мало це видання виглядати в цій точці так, як виглядає зараз?

Катерина: Коли в нас з’явилася ідея Заборони, це був задум про драйв. Про історії, від яких не можеш відірватися. Дуже хотілося робити їх в Україні для української аудиторії. Ми почали з історій, де потрібно довго копати, вивчати, їздити всією країною в пошуках. Так само робимо й тепер. Звісно, нині ми більше розповідаємо про війну та все, що стосується вторгнення, але той запал є досі. Класно, що з’являються журналісти, яких це також драйвить. Не в кожного є така любов до сильних історій. 

Заборона поступово стає все кращою і кращою. Ми йдемо до того, щоб робити більше класних історій. Щоб усе більше журналістів та редакторів це відчували й уміли так працювати. 

Колись мене спитали: про що писатиме Заборона, якщо в Україні все буде чудово з правами людини, не буде війни? Так ось, я впевнена, що буде про що говорити ще довго, на щастя чи на жаль. У нас цікавий регіон.

Роман: У 2020–2021-му ми будували серйозну стратегію розвитку на три роки й дуже успішно до неї рухалися, та війна багато чого перекреслила. Заборона досягла дуже класних результатів за п’ять років, як мені здається. Коли ми починали, взагалі ні в кого не було такої візії, як зараз у нас. Спочатку ми хотіли створити сайт блогового типу, де буде виходити один-два матеріали на тиждень або розслідування раз на місяць. Це мав бути великий формат. Тепер Заборона — це стрічка новин, колонки, тексти, інтерактивні формати, відеовідділ. Тоді, п’ять років тому, ми про таке не думали.

Хто фінансує Заборону?

Катерина: Заборону фінансують переважно європейські донори, патрони й приватні донатори. Часто стикаюся з абсолютною недовірою людей, що власники Заборони, кінцеві бенефіціари — це я і Рома. За нами не стоїть політик, олігарх, Кремль чи Сорос, хоча його фонд частково фінансує Заборону. Фактично, це ми вдвох і наша команда. Усі рішення ухвалюємо разом. Це дуже класне відчуття не залежати ні від чого, крім законодавства. Жоден донор ніколи не втручався в редакційну політику. Це заборонена для них територія. 

Роман: Я точно можу сказати, що в нас ні разу не траплялося такого, щоб донори казали, що нам треба робити й на що звернути увагу. У нас дуже чітка політика щодо невтручання — вона відкрита і є на сайті. Один з наших головних донорів — це NED (The National Endowment for Democracy), який функціонує за підтримки уряду США. Тому коли нам закидають, що ми рупор НАТО, відповідаємо: ні, Альянс нас не фінансує. І ми не рупор Америки: вона є нашим донором, але ми ніколи не були рупором США.

Над чим ще працює Заборона, крім інформаційного напряму?

Роман: У Заборони є афілійований Фонд 2402 — він займається підтримкою безпеки журналістів в Україні. Ніхто з нас не бачив себе як гуманітарних працівників. Проте, коли почалася повномасштабна війна, багато українських журналістів не мали касок чи бронежилетів. У перші дні вторгнення мені й Каті телефонували та писали знайомі журналісти із запитаннями, де їх узяти. Там, де можна було орендувати, засобів захисту не стало в перші години 24 лютого. 

Іноземні журналісти, які до цього приїжджали в Україну, залишили в мене вдома бронежилети й каски, щоб не везти назад у США чи Британію. Їх було сім чи вісім. Я просто сказав їм: «Чуваки, ви не тут, а людям потрібні бронежилети. Думаю, що ви зможете їх дістати, або я якось поверну за них гроші». Вони відповіли: «Не треба нічого, просто віддавай». І ми віддали ці комплекти першим журналістам, які написали. 

Попит був величезний, і ми зрозуміли, що це потрібно якось продовжувати. Ми стали комунікувати з нашими донорами та тими, хто колись нас фінансував. І багато з них знали, де взяти гроші, але проблематично було знайти сам захист. Європа на початку повномасштабної війни була просто порожня: не було ніяких бронежилетів чи касок, тому що все вигрібалося під потреби ЗСУ та тероборони. Ми знайшли постачальників, партнерів, нам допомогли з доправленням.

Катерина: Ми запустили Фонд 2402, тому що в нас був досвід роботи на фронті. Ми усвідомлювали, наскільки небезпечно працювати в умовах війни. Ми розуміли, що в більшості журналістів у нашій країні немає захисного спорядження. Ти не знаєш цих людей, ніколи не чув про них, про колег із різних видань і різних регіонів, але ти відчуваєш, що їм це дуже потрібно просто зараз. Таких людей було тисячі.

Минув рік, і ми бачимо, що навчили сотні журналістів таких банальних речей, як оцінка ризиків. Це те, що реально може врятувати життя чи здоров’я під час відрядження або роботи на фронтлайні. Ми роздали журналістам сотні аптечок, бронежилетів та касок. 

Якою буде Заборона впродовж найближчого року? 

Катерина: Заборона завжди писатиме про права людини. Це те, з чого вона почалася; те, що ми безперечно триматимемо у фокусі. Ми обов’язково розповідатимемо про сучасну культуру — це неодмінна складова і ДНК видання. 

Знання у сфері мистецтва й культури допомагають розуміти людину, процеси, які відбуваються в суспільстві, порівнювати їх. Це те, на чому тримається нормальний розвиток країни. Якщо говорити про мрії, я б хотіла, щоб на Забороні було вдесятеро більше історій про культуру й мистецтво, та це складно. Ми живемо в Україні, у нас не так багато журналістів, але колись це стане можливо.