22 кілометри пішки повз російські блокпости. Журналістка Оксана Семенік розповідає, як тікала з окупованої Бучі

Авторка Заборони Оксана Семенік жила в Бучі, під Києвом, разом зі своїм партнером, фотографом Олександром Попенком, коли Росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Через обстріли, що не припинялися, у них не було можливості виїхати в більш безпечне місце. 15 днів вони просиділи в бомбосховищі неподалік блокпоста російських військових. Останні кілька днів у сховищі практично не було їжі, зникло опалення та мобільний зв’язок, і ніхто не міг допомогти в евакуації. Заборона публікує монолог журналістки.

Я переїхала до Бучі у вересні, а Сашко перебрався до мене в листопаді. Ми жили собі в нашій квартирі, облаштовували її, купували меблі, звозили книжки та речі. А потім настала війна. До нашого будинку прилетіло, причому, походу, кілька разів. У нас знесло балкон, повибивало вікна. Але ми не виходили й не дивилися, що там, бо будь-якої миті могло щось початися.

У перший день [24 лютого] ми ще були вдома й ночували у квартирі. Але в нас поруч Гостомель [де йшли запеклі бої за аеропорт], і все було дуже чутно, літали літаки. Спати ми нормально не могли. Деякі мешканці спускалися до підвалу, але в нас підвали будинків взагалі ніяк не були обладнані: не було ні світла, нічого. Ми вирішили, що це небезпечно: якщо завалиться будинок, то все — і перемістилися до сховища в дитячому садку. Там лише два поверхи і велике сховище, були стільці та місця для сну. Дитячий садок був розташований за будинок від нас, але це за мирних часів вважається поруч, а коли ти біжиш під обстрілами, здається, що це дуже далеко.

Ми [остаточно] втекли з квартири на другий день. Ще першого дня я зібрала тривожну валізку, склала туди всі ліки, які в нас були, теплі речі, документи, прикраси, книжку [письменника Сергія] Жадана «Тамплієри», котячу їжу та їжу, яка була в нас. Кота зібрали: поклали миски, туалет, насипали в туалет пісочок — усе як належить. Ми вирішили ночувати в притулку та повертатися додому, щоби помитися та поїсти. Але незабаром почалися обстріли прямо в нас на районі.

Чому ми одразу не поїхали? У нас у Бучі не було друзів, ми були новими мешканцями, не знали людей. У нас не було ні машини, ні [водійських] прав. Щоби хтось нас вивіз, треба було заїхати до нас до Бучі, а цього ніхто не збирався робити. Здебільшого люди казали: ви можете кудись виїхати, а ми вас заберемо.

Був день, коли нам сказали, що Бучу відбили та вивісили український прапор. Це було 4 березня чи близько того. А насправді в нас була дупа і вже заїжджала російська техніка. Тоді почалася найжорсткіша жесть. Бої йшли прямо на районі: було чути автоматне стрекотання, заїжджала колона танків прямо через наші вулиці. Потім [окупанти] почали хєрачати по житлових будинках, розбили водонапірну вежу. Зникла вода та світло. Росіяни почали ходити по хатах, питати, хто де, ламанули «Фору» та ще якісь магазини. Вони ходили районом як у себе вдома. Ми три дні не виходили з притулку, сиділи без світла й нікому не відчиняли двері. Тоді ще був зв’язок, і люди, які залишалися в будинках і не спускалися в притулок, передавали тим, хто сидів із нами, що відбувається. Пересилали фотки, як окупанти сидять на лавочці, курять та п’ють пивко.

Запарювали вівсянку, доки було світло

З нами в підвалі було близько тридцяти людей, чимало дітей. Ми спали на старому матраці, який притягли з дому, та ковдрі. Спали в одязі та накривалися флісовими покривалами — це все, що в нас було. Під голову підкладали рюкзаки, а потім нам хтось навіть подушку дав.

З їжі в нас у підвалі були батончики «Баунті», «Снікерс», печиво. Ми запарювали вівсянку, доки була електрика. Коли світло вирубилось, їли хліб, бутерброди, солодощі — усе, що ми взяли із собою. Їжі було небагато, але якщо їсти зовсім трохи, можна було протриматися ще тиждень. Ми їли двічі на день, і то не завжди, тому що від нервів не хотілося їсти й постійно нудило.

Води ми мали достатньо. Ми першого ж дня набрали в бутлі води з-під крана. Вона була не питна, але це вже було неважливо. А коли вже була окупація і [російські військові] звалили з житлових будинків і зробили десь базу, то деякі люди почали ходити в приватний сектор і набирати воду в колодязях або свердловинах.

Коли ще був зв’язок, ми постійно моніторили новини. Нічого не могли більше робити. Коли зв’язок почав пропадати, але ще було світло, я читала «Тореадори з Васюківки» [Всеволода Нестайка], мене це дуже підтримувало морально, бо вони кумедні. Сашко намагався фоткати побут підвалу. Коли пропало і світло, ну що ти зробиш? Нічого. Лежиш, спиш. Граєш із дітьми. Гладиш кішку. Думаєш про те, як скоро ти виберешся. Слухали радіо «НВ» — виявилося, що воно ловить на телефон, хоча зв’язок не працював, і це прямо рятувало наш стан.

Плани на майбутнє

На третій день ми із Сашком вирішили одружитися. У нас того дня якраз була можливість поїхати, але ми не змогли. Сіли в підвалі, незрозуміло було, що буде далі. Зовсім поряд стріляли. Я запитала Сашка: що ми робитимемо далі? Він відповів: ну що, сім’ю створюватимемо. Я говорю: ну скажи вже нормально, як треба. На мені було кільце, яке мені на 18 років подарувала моя хрещена. Я кажу: ось, тримай це кільце й одягни мені його на безіменний палець. Згодом ми почали планувати весілля. Ми вирішили, що хочемо розписатися в день незалежності в центральному РАГСі, і запросимо людей, які переживали за нас і запитували, як ми. Тільки зі свідками поки що не вирішили.

В останні дні жодного зв’язку із зовнішнім світом у нас не було. Іноді пробивався зв’язок, приходили повідомлення, але відкрити їх було неможливо. Хтось писав: йдіть пішки до Ірпеня — а в тебе на паралельній вулиці російські блокпости стоять. Що ти зробиш — скажеш їм «випустіть мене, будь ласка»? У підвалі був лише районний депутат, який мав зв’язок із місцевою владою. Вони нас заспокоювали, типу, ми про вас пам’ятаємо, і таке інше. Але ми були не в центрі, звідки евакуювали людей, ми були надто далеко.

Інформації було дуже мало. Ти не розумієш, чи ти в окупації, чи це тільки в тебе на районі. Якісь новини пробивалися, але тобі від них [ні гаряче, ні холодно]. Ми розуміли, що ВСУ не може розповідати про все, що вони контролюють, але це напружувало, бо ти не розумієш, куди тікати.

Миттєве рішення

Якоїсь миті ми встали вранці, докурили останню сигарету, побачили, що люди збираються йти пішки — і пішли з ними. Це було миттєве рішення, просто грюкнуло — і все. Такий був діалог у нас: «Куди ми йдемо?» — «Та похуй». Отже, йдемо. Пов’язали на руки білі пов’язки, щоби знали, що ми мирні, і пішли.

Перше, що ми побачили, — це будинок, де згоріло кілька квартир. Пішли в бік Ірпеня, а там російський блокпост завернув нас назад, сказали, щоби йшли в інший бік. І ми пішли в бік Житомирської траси: через Стоянку, Дмитрівку, Капітанівку. Дійшли пішки до Гореничів. Ми не знали, куди йти, ми просто йшли. Хтось сказав: треба вийти до Житомирської траси. Ми не знали, що попереду: окуповано, не окуповано. Росіяни на блокпостах питали: а куди ви йдете? Ми відповідали, що просто йдемо з Бучі.

Похід завдовжки 22 кілометри

У нас була колона людей на двісті. Поступово машини, які їхали повз, забирали жінок, дітей, старих людей. Але зупинялися не всі. Багато машин їхали напівпорожні або заставлені речами, і не брали нікого. Це дуже злило. А потім ми йшли Житомирською трасою, і ніхто не зупинявся. А ти ледве йдеш, ще й із рюкзаками та кішкою в руках. Так ми пройшли 22 кілометри. У Гореничах нас забрала машиною Аня [Цигіма, журналістка].

Поки ми йшли, не було страху. Насрати на ці автомати, на цих росіян — що вони будуть питати, перевіряти. Прилетить тобі, поки ти йдеш пішки, чи не прилетить. Щось десь бахає, горить. Може, ти ночуватимеш у лісі, може, підеш у Київ пішки — похєр. Уже неможливо було сидіти там. Ти розумієш: або ти вийдеш зараз, або невідомо коли вийдеш.

Зараз ми в безпеці. Складно звикнути, що ми в нормальному місці, а не в підвалі. Здається, що ми зараз прокинемося, а це все було сном, і ми знову там.