В Україні майже немає соціального житла, а замість орендарів держава захищає власників. Тож ті, в кого немає власного житла, мріють його придбати — навіть якщо на це піде пів життя. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з людиною, яка все ж купила квартиру до 30, але вбила своє здоров’я, а також розпитала аналітика центру Cedos Павла Федоріва про те, як має працювати житлова політика та чому її нинішній варіант — приречений.
Своє
Що Насті [не вказуємо прізвище на прохання героїні] треба своя квартира, вона зрозуміла в другому класі. Вона жила з татом і мачухою — стосунки не складалися, особливо в побуті. Мачуха встановила вдома жорсткі правила: не можна вішати на стіну малюнки, навіть у своїй кімнаті, переставляти меблі або будь-яким іншим способом обживати кімнату. «Мені постійно казали: хазяйнувати будеш у своїй квартирі. А це не твоя», — згадує Настя.
Тато був гончарем і повторював: грошей шикувати немає. Якщо хочеш щось більше, ніж базовий мінімум на кшталт їжі та одягу, заробляй. Насті завели окремий зошит — якщо вона допомагала татові в майстерні, туди записували її заробітки. Гроші Настя кидала в скарбничку — копійок по п’ять. Четвертинка чорного хліба, згадує, коштувала п’ятнадцять — і коли в дев’яності грошей не було навіть на їжу, звідти витягали її дріб’язок.
Перші серйозні гроші в неї з’явилися в третьому класі. Це був початок 2000-х і перша золота гривня. Тримаючи її в руках, Настя собі сказала: «Ну все, я збираю, щоб з’їхати». Протягом навчання в школі Настя підпрацьовувала у тата в майстерні, їздила на ярмарки продавати гончарні вироби, плела на фестивалях дітям коси, ніколи не витрачала подаровані на дні народження гроші, і єдине, що дозволяла собі як «слабкість» — це накупити книжок на букіністичному ринку.
На першому курсі Настя відкрила собі картку і поклала туди зароблені в школі кілька тисяч гривень. Вона вчилася на фольклористиці, вже жила в гуртожитку та паралельно працювала на кількох роботах. Потім захворів тато — купа грошей пішло на лікування. Коли він помер, лишилися борги, зокрема кредит на машину, тож довелось докластись і до цього. Мрія про власну квартиру була далі, ніж коли-небудь.
«Коли тато помер, мені в університеті сказали, що як сирота я можу претендувати на якусь соціальну стипендію в 3 тисячі гривень, але для цього треба зібрати мільйон довідок і носити по кабінетах докази, що мої батьки дійсно померли. Це було принизливо», — згадує Настя. Як сирота, каже, вона теоретично могла навіть стати в чергу на житло, але найімовірніше, додає, що до державного вона б не дожила. Тому дівчина влаштувалась ще на кілька робіт. Кілька днів на тиждень працювала в музеї, кожних вихідних влаштовувала майстер-класи з гончарства, проводила екскурсії та хапалася за всі халтурки.
«До картки я ставилася як до свого недоторканного запасу, що б не ставалося. Позичала в друзів по сто гривень, щоб дотягнути до стипендії, їла тільки бутерброди, але звідти ніколи нічого не знімала», — каже дівчина.
Після універститету Настя вступала в аспірантуру. Ще через кілька років на її недоторканній картці було майже 100 тисяч гривень. «І тоді я зрозуміла, що я не вигрібаю і самонаїбнусь з таким життям. У мене ніколи не було відпустки, я писала дисертацію та працювала кожну вільну годину. Я вбивалась насмерть. Я звільнилась з усіх робіт і лишилась лише на аспірантській стипендії в 4 тисячі гривень, з яких ці ж 4 віддавала за квартиру. Навіть не пам’ятаю, за що я жила», — згадує Настя.
Вона пригадує момент, коли з їжі вдома були лише вафлі для торту, і Настя намазувала їх майонезом та заїдала солоними огірками. Всі стипендійні гроші йшли на оренду, а недоторканний запас лежав на картці. «Інколи я дивилась в метро на рекламу про продаж квартири й думала: от було б класно, не треба було б платити за оренду, — каже Настя. — Там були якісь оголошення про квартири в житлових комплексах навіть за 200 тисяч гривень, половина з цієї суми в мене була. Я постійно думала: ну, трошки ще напрягтись — і мрія так близько. А потім долар різко підскочив, почалась революція, і я подумала: ну блять, це ніколи не станеться».
Настя захистила дисертацію, повернула собі кілька робіт, і дозбирала до 13 тисяч доларів. Тим часом її подруга за майже таку суму раніше купила маленьку студію в Ірпені та агітувала зважуватись на квартиру в тому ж комплексі. «Я приїхала на перегляд, і там була ідеальна квартира з ремонтом і меблями, але за тридцять. Тобто за вдвічі більшу суму, ніж у мене була. Я знала про цей ЖК все, навіть скільки треба буде платити за воду. Врешті психанула — якщо зараз не куплю, ніколи не куплю», — каже Настя.
І дійсно купила — однокімнатну в Ірпені. «Коли я вперше зайшла в цю квартиру, то почувалась, як мала дитина, мрія якої нарешті збулась», — каже вона.
Напад
У друзів та родичів Настя стріляла по 500-1000 доларів і записувала в зошит із дедлайнами. Декому треба було повернути за пів року, комусь — за рік чи кілька місяців. «Моє життя перетворилося у суцільний квест з пошуку грошей і їх заробляння всіма можливими способами. Я працювала цілодобово, щоб віддати борги. Я організовувала події, проводила опитування перед виборами, вночі монтувала декорації, писала писанки, крутила іграшки з сіна, різдвяні маски, свічки. Коли заробляла сто доларів, зразу ж їх комусь віддавала або закривала кредитний ліміт на картці, щоб взяти його знову», — говорить вона.
В один із днів Настя не змогла вийти з дому — боліли голова, серце, у вухах дзвеніло: «Здавалося, зараз очі повилітають із зіниць. Мені було дуже боляче і страшно, такого ніколи не було. Хлопець викликав швидку, вони накапали корвалолу та поїхали назад», — каже Настя. Коли це сталося вдруге, лікар швидкої спершу перепитав, чи Насті дійсно 28, а потім натякнув, що досить приймати наркотики. Утретє не приїхали взагалі — порадили по телефону підкласти під ноги пляшку з теплою водою. Коли напад стався знову, Настя втратила свідомість у вбиральні. «Я прийшла до тями на кілька секунд і зрозуміла, що в мене віднімає язик», — згадує дівчина.
Йшов дев’ятий місяць її життя в її власній квартирі, лишалося близько 4 тисячі доларів боргів. Після десятка обстежень лікарі поставили кілька діагнозів, серед яких автоімунне захворювання щитовидки та епілепсія. Одна з причин їхньої появи, пояснили, — спосіб життя, брак сну та здорового харчування. Зараз Настя щодня приймає жменю таблеток — її хвороби поки невиліковні.
«Якби я могла повернутися назад, я б змушувала себе спати й відпочивати. Але намагаюсь про це не думати. Хоча коли чую новини про людей, які померли від епілептичного нападу, не виходить».
Держава
У світі, пояснює аналітик Cedos Павло Федорів, власність вважається дуже дорогою формою володіння: потрібно не лише купити, а також регулярно сплачувати податки, платити за землю та утримання. В Україні ж житлова політика заточена таким чином, що податку на нерухомість і утримання немає, як і відрахувань на капітальні ремонти.
Люди прагнуть якомога швидше купити квартиру, бо щойно ти маєш її у власності — все. Витрати на житло скорочуються до комуналки
Павло Федорів, аналітик Cedos
Те, що люди хочуть придбати власну квартиру, а не знімати орендовану — не свідчить про переваги й недоліки різних форм володіння, каже аналітик. За його словами, це наслідок державної політики — існує занадто багато стимулів на користь приватної власності. «Для чого все життя витрачати більшість свого доходу на оренду та отримувати послуги гіршої якості, якщо можна напозичати в родичів — і жити без плати за оренду, потроху віддаючи борги?» — пояснює Федорів.
У другій половині 20 століття у країнах Європи, наприклад, була політика так званого субсидування пропозиції — уряди докладали зусилля для того, щоб збудувати якомога більше житла. Більшість цього житла здавали в оренду — його ще називали соціальним чи неприбутковим житлом: «Як це працює? Місто бере позику на 50 років, будує житло, туди заселяються люди, платять орендну плату. За цю орендну плату місто повертає кредити, а потім витрачає гроші на утримання цього житла і нове будівництво», — пояснює аналітик. Так працює житлова політика зокрема в Австрії, Німеччині, Нідерландах, Швеції та Швейцарії. У Відні місто володіє третиною житлового фонду.
Політика має формувати ринок таким чином, додає аналітик, щоб люди, які не можуть орендувати чи придбати й утримувати житло, все одно мали змогу орендувати: «Якщо людина не може платити, то очевидно, що їй дадуть субсидію. У Нідерландах, наприклад, гроші не дають на руки, а перезараховують одразу як орендну плату. А в Німеччині навпаки — дають гроші безпосередньо людині, щоб вона могла зняти житло там, де вона хоче, зокрема в приватному секторі».
Відповідно, пояснює Федорів, приватники, тобто окремі власники квартир, теж змушені пропонувати житло такої ж ціни та співмірної якості, оскільки конкурують з державним: «У Відні ти можеш жити за 350 євро і не печалитися чи в приватному секторі, чи в міському. У нас цього всього немає, тому що в 90-х у нас була масова безкоштовна приватизація. У Радянському союзі фактично все це житло було таким неприбутковим орендним. Оплата за нього була субсидована».
Натомість масова безкоштовна приватизація, пояснює Федорів, передала мешканцям у власність житло, яким володіла держава: «Це такий гігантський трансфер багатства. В Україні залишалося близько 400 гуртожитків, але всі вони теж пішли під приватизацію. Відповідно, у нас немає сектору з соціальним житлом. Зараз понад 90% усього житла в приватній власності. Це один із найвищих показників у Європі. Україна діяла як найбагатша країна світу, роздаючи квартири наліво-направо у власність».
Паралельно існувала державна черга людей, які потребували поліпшення житлових умов. На момент здобуття Україною незалежності там було близько 2 мільйонів людей, розповідає аналітик. Зараз місцеві адміністрації теж збирають дані — але єдиного обліку немає, а реєстри подекуди не оновлювалися з 70-х років.
На початку 2000-х, розповідає Федорів, стало зрозуміло, що житло нізвідки не з’явиться — бо його немає за що будувати. У 2005 році прийняли концепцію про соціальне житло. Її логіка була така, що квартирна черга, яка на той момент існувала, мала перетворитися в чергу на соціальне житло, яке не підлягало приватизації, заставі чи викупу. Це був би якраз цей неприбутковий орендний сектор.
«Проте вже скоро стало зрозуміло: люди не в захваті від такої ідеї, бо вони все ще очікують квартиру у власність», — пояснює Федорів. Врешті систему соціального житла так і не створили — у черзі на житло в Києві досі стоять понад 70 тисяч людей, а у власності міста лише близько 180 квартир, додає аналітик.
Попри те, що соціальне житло не створили, у нас все працює так, ніби у всіх є приватна власність. Соціальний захист теж вибудуваний для власників, а не орендарів
Павло Федорів, аналітик Cedos
«Наприклад, якщо людина отримала квартиру в центрі Києва в результаті масової безкоштовної приватизації, але не може платити комуналку, то отримує допомогу від держави. Якщо ж внутрішньо переміщена особа не може платити за оренду, то отримує нічого. Це викривлена логіка».
Програми так званого доступного житла, пояснює Федорів, теж орієнтовані лише на тих, у кого вже є гроші: «Вони фінансують житло у власність для тих, в кого вже є частина — і додають половину суми чи іншу частину. Тобто коли говорять про те, що це допомога ВПО, то йдеться про те, що це допомога ВПО, в яких уже є гроші. Проте держава жодним чином не забезпечує житлом пенсіонерів без доходу, непрацездатних або просто соціально вразливі групи».
В української молоді, додає аналітик, є два вибори: або боротися за адекватну оренду, або помирати на роботах, щоб купити собі квартиру. Перше краще.
