Now Reading
Квартира з епілепсією. Чому житлова політика в Україні створена для багатих

Квартира з епілепсією. Чому житлова політика в Україні створена для багатих

Автор:

В Україні майже немає соціального житла, а замість орендарів держава захищає власників. Тож ті, в кого немає власного житла, мріють його придбати — навіть якщо на це піде пів життя. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з людиною, яка все ж купила квартиру до 30, але вбила своє здоров’я, а також розпитала аналітика центру Cedos Павла Федоріва про те, як має працювати житлова політика та чому її нинішній варіант — приречений.


Своє

Що Насті [не вказуємо прізвище на прохання героїні] треба своя квартира, вона зрозуміла в другому класі. Вона жила з татом і мачухою — стосунки не складалися, особливо в побуті. Мачуха встановила вдома жорсткі правила: не можна вішати на стіну малюнки, навіть у своїй кімнаті, переставляти меблі або будь-яким іншим способом обживати кімнату. «Мені постійно казали: хазяйнувати будеш у своїй квартирі. А це не твоя», — згадує Настя. 

Тато був гончарем і повторював: грошей шикувати немає. Якщо хочеш щось більше, ніж базовий мінімум на кшталт їжі та одягу, заробляй. Насті завели окремий зошит — якщо вона допомагала татові в майстерні, туди записували її заробітки. Гроші Настя кидала в скарбничку — копійок по п’ять. Четвертинка чорного хліба, згадує, коштувала п’ятнадцять — і коли в дев’яності грошей не було навіть на їжу, звідти витягали її дріб’язок. 

Перші серйозні гроші в неї з’явилися в третьому класі. Це був початок 2000-х і перша золота гривня. Тримаючи її в руках, Настя собі сказала: «Ну все, я збираю, щоб з’їхати». Протягом навчання в школі Настя підпрацьовувала у тата в майстерні, їздила на ярмарки продавати гончарні вироби, плела на фестивалях дітям коси, ніколи не витрачала подаровані на дні народження гроші, і єдине, що дозволяла собі як «слабкість» — це накупити книжок на букіністичному ринку.

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

На першому курсі Настя відкрила собі картку і поклала туди зароблені в школі кілька тисяч гривень. Вона вчилася на фольклористиці, вже жила в гуртожитку та паралельно працювала на кількох роботах. Потім захворів тато — купа грошей пішло на лікування. Коли він помер, лишилися борги, зокрема кредит на машину, тож довелось докластись і до цього. Мрія про власну квартиру була далі, ніж коли-небудь.

«Коли тато помер, мені в університеті сказали, що як сирота я можу претендувати на якусь соціальну стипендію в 3 тисячі гривень, але для цього треба зібрати мільйон довідок і носити по кабінетах докази, що мої батьки дійсно померли. Це було принизливо», — згадує Настя. Як сирота, каже, вона теоретично могла навіть стати в чергу на житло, але найімовірніше, додає, що до державного вона б не дожила. Тому дівчина влаштувалась ще на кілька робіт. Кілька днів на тиждень працювала в музеї, кожних вихідних влаштовувала майстер-класи з гончарства, проводила екскурсії та хапалася за всі халтурки. 

«До картки я ставилася як до свого недоторканного запасу, що б не ставалося. Позичала в друзів по сто гривень, щоб дотягнути до стипендії, їла тільки бутерброди, але звідти ніколи нічого не знімала», — каже дівчина. 

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

Після універститету Настя вступала в аспірантуру. Ще через кілька років на її недоторканній картці було майже 100 тисяч гривень. «І тоді я зрозуміла, що я не вигрібаю і самонаїбнусь з таким життям. У мене ніколи не було відпустки, я писала дисертацію та працювала кожну вільну годину. Я вбивалась насмерть. Я звільнилась з усіх робіт і лишилась лише на аспірантській стипендії в 4 тисячі гривень, з яких ці ж 4 віддавала за квартиру. Навіть не пам’ятаю, за що я жила», — згадує Настя.

Вона пригадує момент, коли з їжі вдома були лише вафлі для торту, і Настя намазувала їх майонезом та заїдала солоними огірками. Всі стипендійні гроші йшли на оренду, а недоторканний запас лежав на картці. «Інколи я дивилась в метро на рекламу про продаж квартири й думала: от було б класно, не треба було б платити за оренду, — каже Настя. — Там були якісь оголошення про квартири в житлових комплексах навіть за 200 тисяч гривень, половина з цієї суми в мене була. Я постійно думала: ну, трошки ще напрягтись — і мрія так близько. А потім долар різко підскочив, почалась революція, і я подумала: ну блять, це ніколи не станеться».

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

Настя захистила дисертацію, повернула собі кілька робіт, і дозбирала до 13 тисяч доларів. Тим часом її подруга за майже таку суму раніше купила маленьку студію в Ірпені та агітувала зважуватись на квартиру в тому ж комплексі. «Я приїхала на перегляд, і там була ідеальна квартира з ремонтом і меблями, але за тридцять. Тобто за вдвічі більшу суму, ніж у мене була. Я знала про цей ЖК все, навіть скільки треба буде платити за воду. Врешті психанула — якщо зараз не куплю, ніколи не куплю», — каже Настя. 

І дійсно купила — однокімнатну в Ірпені. «Коли я вперше зайшла в цю квартиру, то почувалась, як мала дитина, мрія якої нарешті збулась», — каже вона. 

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

Напад

У друзів та родичів Настя стріляла по 500-1000 доларів і записувала в зошит із дедлайнами. Декому треба було повернути за пів року, комусь — за рік чи кілька місяців. «Моє життя перетворилося у суцільний квест з пошуку грошей і їх заробляння всіма можливими способами. Я працювала цілодобово, щоб віддати борги. Я організовувала події, проводила опитування перед виборами, вночі монтувала декорації, писала писанки, крутила іграшки з сіна, різдвяні маски, свічки. Коли заробляла сто доларів, зразу ж їх комусь віддавала або закривала кредитний ліміт на картці, щоб взяти його знову», — говорить вона. 

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

 В один із днів Настя не змогла вийти з дому — боліли голова, серце, у вухах дзвеніло: «Здавалося, зараз очі повилітають із зіниць. Мені було дуже боляче і страшно, такого ніколи не було. Хлопець викликав швидку, вони накапали корвалолу та поїхали назад», — каже Настя. Коли це сталося вдруге, лікар швидкої спершу перепитав, чи Насті дійсно 28, а потім натякнув, що досить приймати наркотики. Утретє не приїхали взагалі — порадили по телефону підкласти під ноги пляшку з теплою водою. Коли напад стався знову, Настя втратила свідомість у вбиральні. «Я прийшла до тями на кілька секунд і зрозуміла, що в мене віднімає язик», — згадує дівчина. 

Йшов дев’ятий місяць її життя в її власній квартирі, лишалося близько 4 тисячі доларів боргів. Після десятка обстежень лікарі поставили кілька діагнозів, серед яких автоімунне захворювання щитовидки та епілепсія. Одна з причин їхньої появи, пояснили, — спосіб життя, брак сну та здорового харчування. Зараз Настя щодня приймає жменю таблеток — її хвороби поки невиліковні. 

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

«Якби я могла повернутися назад, я б змушувала себе спати й відпочивати. Але намагаюсь про це не думати. Хоча коли чую новини про людей, які померли від епілептичного нападу, не виходить».

Держава

У світі, пояснює аналітик Cedos Павло Федорів, власність вважається дуже дорогою формою володіння: потрібно не лише купити, а також регулярно сплачувати податки, платити за землю та утримання. В Україні ж житлова політика заточена таким чином, що податку на нерухомість і утримання немає, як і відрахувань на капітальні ремонти.

Люди прагнуть якомога швидше купити квартиру, бо щойно ти маєш її у власності — все. Витрати на житло скорочуються до комуналки

Павло Федорів, аналітик Cedos

Те, що люди хочуть придбати власну квартиру, а не знімати орендовану — не свідчить про переваги й недоліки різних форм володіння, каже аналітик. За його словами, це наслідок державної політики — існує занадто багато стимулів на користь приватної власності. «Для чого все життя витрачати більшість свого доходу на оренду та отримувати послуги гіршої якості, якщо можна напозичати в родичів — і жити без плати за оренду, потроху віддаючи борги?» — пояснює Федорів. 

У другій половині 20 століття у країнах Європи, наприклад, була політика так званого субсидування пропозиції — уряди докладали зусилля для того, щоб збудувати якомога більше житла. Більшість цього житла здавали в оренду — його ще називали соціальним чи неприбутковим житлом: «Як це працює? Місто бере позику на 50 років, будує житло, туди заселяються люди, платять орендну плату. За цю орендну плату місто повертає кредити, а потім витрачає гроші на утримання цього житла і нове будівництво», — пояснює аналітик. Так працює житлова політика зокрема в Австрії, Німеччині, Нідерландах, Швеції та Швейцарії. У Відні місто володіє третиною житлового фонду.

Ілюстрації: Тетяна Денисенко

Політика має формувати ринок таким чином, додає аналітик, щоб люди, які не можуть орендувати чи придбати й утримувати житло, все одно мали змогу орендувати: «Якщо людина не може платити, то очевидно, що їй дадуть субсидію. У Нідерландах, наприклад, гроші не дають на руки, а перезараховують одразу як орендну плату. А в Німеччині навпаки — дають гроші безпосередньо людині, щоб вона могла зняти житло там, де вона хоче, зокрема в приватному секторі».

Відповідно, пояснює Федорів, приватники, тобто окремі власники квартир, теж змушені пропонувати житло такої ж ціни та співмірної якості, оскільки конкурують з державним: «У Відні ти можеш жити за 350 євро і не печалитися чи в приватному секторі, чи в міському. У нас цього всього немає, тому що в 90-х у нас була масова безкоштовна приватизація. У Радянському союзі фактично все це житло було таким неприбутковим орендним. Оплата за нього була субсидована».

Натомість масова безкоштовна приватизація, пояснює Федорів, передала мешканцям у власність житло, яким володіла держава: «Це такий гігантський трансфер багатства. В Україні залишалося близько 400 гуртожитків, але всі вони теж пішли під приватизацію. Відповідно, у нас немає сектору з соціальним житлом. Зараз понад 90% усього житла в приватній власності. Це один із найвищих показників у Європі. Україна діяла як найбагатша країна світу, роздаючи квартири наліво-направо у власність».

Паралельно існувала державна черга людей, які потребували поліпшення житлових умов. На момент здобуття Україною незалежності там було близько 2 мільйонів людей, розповідає аналітик. Зараз місцеві адміністрації теж збирають дані — але єдиного обліку немає, а реєстри подекуди не оновлювалися з 70-х років. 

На початку 2000-х, розповідає Федорів, стало зрозуміло, що житло нізвідки не з’явиться — бо його немає за що будувати. У 2005 році прийняли концепцію про соціальне житло. Її логіка була така, що квартирна черга, яка на той момент існувала, мала перетворитися в чергу на соціальне житло, яке не підлягало приватизації, заставі чи викупу. Це був би якраз цей неприбутковий орендний сектор. 

«Проте вже скоро стало зрозуміло: люди не в захваті від такої ідеї, бо вони все ще очікують квартиру у власність», — пояснює Федорів. Врешті систему соціального житла так і не створили — у черзі на житло в Києві досі стоять понад 70 тисяч людей, а у власності міста лише близько 180 квартир, додає аналітик.

Попри те, що соціальне житло не створили, у нас все працює так, ніби у всіх є приватна власність. Соціальний захист теж вибудуваний для власників, а не орендарів

Павло Федорів, аналітик Cedos

«Наприклад, якщо людина отримала квартиру в центрі Києва в результаті масової безкоштовної приватизації, але не може платити комуналку, то отримує допомогу від держави. Якщо ж внутрішньо переміщена особа не може платити за оренду, то отримує нічого. Це викривлена логіка».

Програми так званого доступного житла, пояснює Федорів, теж орієнтовані лише на тих, у кого вже є гроші: «Вони фінансують житло у власність для тих, в кого вже є частина — і додають половину суми чи іншу частину. Тобто коли говорять про те, що це допомога ВПО, то йдеться про те, що це допомога ВПО, в яких уже є гроші. Проте держава жодним чином не забезпечує житлом пенсіонерів без доходу, непрацездатних або просто соціально вразливі групи». 

В української молоді, додає аналітик, є два вибори: або боротися за адекватну оренду, або помирати на роботах, щоб купити собі квартиру. Перше краще.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top