Життя і смерть в окупованому Тростянці: без їжі, ліків і з моргом в гаражі

Тростянець на Сумщині став базою для російських військ майже з перших днів війни. Це транзитне місто, через яке із російського кордону сунуть на Київ війська агресора. Звідси, з дворів українців, російські військові ведуть постійні обстріли. Відомо про щонайменше шість вбитих мешканців, троє чоловіків зникли безвісти. Російські військові забрали усі міські автобуси, розстріляли авто ритуальної служби, забирають у людей машини і телефони, займають порожні квартири. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак розповідає, на що перетворилося життя у Тростянці за три тижні війни.

«Вони ходять, вони повсюди, вся площа біля вокзалу заповнена танками, — каже мешканець району, депутат Тростянецької міськради Павло Роженко. — У нас не було ні світла, ні води, ні тепла, ні інтернету — один газ був. Інколи зв’язок. Сьогодні ми з сім’єю змогли втекти звідси околицями. Бачу, ще день-два і в місті буде гуманітарна катастрофа».

Неподалік вокзалу з’явився напис «Тут РОССИЯ». 

Місцева влада на співпрацю із ворогом не йде. Але люди скаржаться, що міський голова, Юрій Бова, не в місті. Він відповідає, що всі працюють дистанційно. Робити це в міськраді, коли тебе хочуть вбити, неможливо. 

Стріляють без попередження

Жінка йде своїм найтихішим кроком, не підіймає голови — не хоче «їх» провокувати. Біля неї йдуть такі ж тихі люди, у декого — білі пов’язки на руках. Ніхто не тримає руки в кишенях — це заборонено.

Читати більше новин в Telegram

Жінка дивиться в землю, але краєм ока бачить, як багато всюди ворожої техніки, як багато ворогів ховається у дворах. Чує, як на блокпосту її сусідам в авто кажуть здати телефони й ноутбуки. 

На час зеленого коридору людям дозволено проходити з однієї частини міста в іншу. Від початку війни мирні мешканці мали всього три шанси виїхати з Тростянця (за офіційними повідомленнями, на 15 березня це зробили понад 2300 людей). 

Весь інший час рухатися містом небезпечно. Люди не можуть дістатися до рідних чи поховати мертвих. Двадцятитисячне місто, перерізане численними блокпостами, перетворилося на список загроз і заборон.

«Нікого не пускають ні туди ні сюди, люди не ходять, машини не їздять. Батько мій жив біля вокзалу, то його привели до мене четверо росіян, — каже Юрій, місцевий мешканець. — Він вийшов, почав сваритися: ви мені повибивали вікна, жити ніде, холодно, ведіть до сина. Привели, сказали, не ходіть, бо всюди снайпери. Стріляють без попередження. Таксиста у нас застрелили. Хлопця, який додому йшов і сто метрів не дійшов, застрелили».

Що той, що той лежали на дорозі три дні. 

Немає що їсти. Йдемо собаку стріляти

Три залпи. 18 секунд пронизливого свисту. Чоловік прикриває рукою голову і рахує. Стоїть у своєму дворі. Над ним гучна синява неба, під ним — припорошена снігом земля. 

«Кожен день я ходжу на роботу в ветклініку, — каже у слухавку. — Над головою літає. А що мені робить? Присідаю, молю Бога, щоб не в мене». 

Чоловік минає вирву п’ять метрів завширшки і пів метра вглиб. Це «Град». Дивиться на розстріляні вікна ветклініки. Це — автоматні черги. 

Чоловік знову рахує. За сімнадцять днів війни сім людей прийшли до нього без тварин. Він діставав з них осколки, зашивав рани, колов антибіотики. Казав: «До чого ми дожились? Ветлікар лікує людей». Чотири людини просили його приспати тварин, бо нічим годувати. Чотири рази він відмовив: «Чекайте, може, це все закінчиться…» 

Чоловік стоїть у своєму дворі і каже у слухавку: «У нас тут кошмар. Люди голодні. Одні роздобули зброю. Питаю: «Для чого?». Кажуть: «Йдемо собаку стріляти. Їсти». 

Біля чоловіка гудуть вітер і вибухи. Повз проїжджає танк. 

«Місяці на два я маю запаси. А потім, може, теж візьму в руки зброю, піду відстрілювати собак. Щоб якось жити».

Свій і чужий мародер

«Все розграбовано, нічого не працює».

«Продуктів нема, голод. Люди просять купити за страшні гроші хоча б щось». 

«Ми самі собі зробили дефіцит».

«Соромно за наших людей».

Мешканці Тростянця повторюють ту саму послідовність подій: прийшли загарбники, розікрали магазини. Потім прийшли свої і справу закінчили. У місті не працюють магазини й аптеки (де-не-де розпродають залишки).

«Я розумію, пачка макарон чи консерви, але 5 ящиків [100 штук] шоколадок чи ящик [180 штук] батончиків на одне рило? — Пише у місцевій групі в Фейсбуці власниця одного з магазинів. — А деякі і по три ящики тащили! А ящик засобу для миття посуду? А навіщо мікрохвильовку красти? Електроенергії все одно немає! Що ви планували робить з цвяхами, будівельними рівнями та викрутками?».

«Ми думали, ви дали добро», — кажуть ті, хто повертає гроші за вкрадене. 

Під час мародерства працювали камери.

Чимало грабіжників виявилися постійними покупцями магазину.

Пів хлібини в руки

«Ми розуміли, що почнеться війна і почнеться мародерство, — каже Мирослав Шило, власник ресторану у Тростянці. Його брат має магазин у тій же будівлі. — Тому ми з першого дня війни залишилися тут жити».

Коли всі магазини розграбували, брати почали пекти хліб. 

«Ми організували людей, яким не все одно, — каже Мирослав. — Одні несли борошно, інші — дріжджі, знайшлися електричні духовки, знайшлися волонтери, які розносять стареньким хліб лісами й полями». 

Зараз у команді Мирослава сорок людей, хліб печеться безперервно. Коли все добре з електрикою, виходить 1400 буханок на добу. Коли перебої, хліба меншає, доводиться видавати лише половинку в одні руки. Люди стоять в черзі з шостої ранку годинами, і черга щодня росте.

Ситуація з запасами борошна ще не критична, але близька до цього. В окупованому місті ризиковано посилати машину по запаси, а домовитися про пропуск на ворожих блокпостах майже нереально. Після автоматних черг волонтери несуть мішки околицями на спинах.

Але це не єдина їхня робота.

Сьогодні веземо борошно, завтра — тіла

«Вчора люди вирили в лісі яму і закопали там тіло жінки. Тому що на кладбищі не дають ховати! — Каже місцевий мешканець. — А сусідка моя лежала в морзі 5 днів, то потім тіло забрали волонтери. Без родичів, без нічого, зарили у ямці на кладбищі».

Я телефоную жінці, яка допомагає з похованнями в Тростянці. Але вона не хоче говорити, питання її дратують. «Я вас не знаю», — каже вона.

Вибухає: «От що ви таке питаєте? Чи вдалося поховати всіх, кого треба? Як?! Якщо в мирний час щодня помирало три людини. А зараз тільки на заводі три людини убили… Сьогодні і вчора ми не хоронили. Я дивлюся по списку, — зітхає — 26 лютого — чотири людини, 28-го — чотири, 4 березня — п’ять, 6-го — дві, 7-го — дві, 8-го — одну, 10-го — три, 11-го — одну. Чи ховаємо без обстрілів? Та чого без обстрілів. Чи вдалося вже домовитися про зелений коридор? Та нічого не вдалося, жду, що міська рада домовиться. Як відбувається поховання? Кажуть, на якій вулиці хтось помер. Нема там російських військ — забираємо. Є — ніхто заради мертвих живими не ризикує. Розумієте?». 

«Сьогодні займаємось борошном, завтра — тілами, — каже Мирослав Шило. — В морзі багато тіл. До 12 ще по домах лежать. І їздить тільки наша машина (дала міська рада). На свій страх і ризик. А взагалі, знаєте, я музикант».

Шлях до землі

Біля кладовища — ворожий блокпост, один або два танки, снайпер або ціла зграя ворогів з автоматами. Свідчення різняться. Хтось каже, що у всіх, хто сюди наближається, стріляють. Інші кажуть — трапляється, сюди можна зайти, якщо домовитись. 

Здається, все залежить від удачі. 

Тіло Олега Павловича десять днів лежить в гаражі. Це велика удача, що є гараж, кажуть Олеговому сину в бюро ритуальних послуг. Бо за часів війни вже був випадок, коли покійниця вісім днів лежала у квартирі — дихати було нічим. Зять тоді поклав труну на санчата і повіз на кладовище. А там не впустили. Довелося тіло брати на плечі і вже на місці класти до труни.

Тіло Олега Павловича лежить у труні. Це теж велика удача, бо коли волонтери їдуть у морг, вантажать тіла до машини без трун. Так і закопують. «Це ніби фура собаку збила і її прикопали на узбіччі. Процедура найнеприємніша», — каже Мирослав Шило. 

Щоб тіло Олега Павловича лежало в труні, його син мав докласти зусиль: взяти санчата, сусіда, піти ярами, оминути блокпости, вийняти з паркану шифер, прокрастись на територію похоронного бюро, взяти труну (було домовлено) і тихо-тихо повезти її додому.

Тепер, щоб тіло Олега Павловича лежало в землі, треба викопати яму. Його син бере друзів, санчата, лопати. Вони вирушають до кладовища, заходять через дірку в паркані і крадуться до місця, де поховані рідні покійника. 

А на них біжить воєнний з автоматом!

Зараз, каже син Олега Павловича, ніби так не ганяють, але й труну треба чимось везти. Це складно, бо машиною не можна. Можна санчатами, але на дорозі розтанув сніг. Іншого транспорту поблизу нема.

«Сподіваюсь, буде зелений коридор до кладовища, — розмірковує він. — У мене максимум два дні. Далі ритиму яму десь на подвір’ї».

Читати більше новин в Telegram