Зовсім не «советское» шампанське. Як СРСР став країною краденої їжі та напоїв

Markiian Oliiarnyk

Партійна верхівка Радянського Союзу часто подавала запозичені або елементарно крадені винаходи Заходу за розробку «великой и могучей» Росії. Так було з побутовою технікою, автомобілями, комп’ютерами й електронікою; харчова промисловість не стала винятком. Звісно, в СРСР жило багато талановитих людей, втім, їхні розробки й вони самі потрапляли під колеса російського колоніалізму, який знищував усе, що загрожувало диктатурі та грабіжництву колосальних масштабів. Заборона розповідає про справжнє походження найпопулярніших страв і продуктів радянської кухні.


Традиційні радянські страви, запозичені із Заходу

Практично всі страви, що в СРСР вважалися традиційними, були запозичені з ненависного Заходу, а не винайдені радянськими харчовими технологами. Більшою мірою це було зумовлено вкрай скрутним становищем харчової промисловості СРСР.

Після більшовицького перевороту, а згодом і кривавої громадянської війни 1917–1922 років у багатьох регіонах новоствореного Радянського Союзу виникли проблеми з продовольством. Посуха, неврожай, елементарна нестача робочих рук посилювали терор, до якого вдалася нова влада. Голодомор в Україні 1922–1923 років і подальші дії (форсована індустріалізація, колективізація, розкуркулення) свідчать не просто про непрофесіоналізм, а про свідому кровожерливість, яка породила Великий голод 1932–1933 років.

Згодом у Москві усвідомили, що вкрай складно будувати комунізм, якщо немає комуністів. Тож верхівка ухвалила рішення реформувати сферу харчування, запропонувавши розрізненим народам СРСР універсальну, дешеву, а головне, придатну для масового промислового виробництва їжу.

І чи не найважливішу роль у формуванні радянської кухні відіграв народний комісар харчової промисловості СРСР Анастас Мікоян. У 1936 році він вирушив у двомісячне відрядження до США, звідки привіз рецептуру, технології виробництва й виробничі потужності.

Так в СРСР з’явилося те саме легендарне морозиво. Мікоян закупив у США апаратуру для повного циклу виробництва та дистрибуції, включно з вуличними холодильниками. Він власноруч відібрав сорти: молочний і вершковий пломбір, ескімо, крем-брюле, ванільне й фруктове.

Лікарська ковбаса також була завезена Мікояном зі США. Посмакувавши варенку на Чиказькому м’ясокомбінаті, він віддав розпорядження закупити обладнання і за американським зразком створити в передмістях цехи з виробництва. Єдине, що в Союзі спромоглися додати свого, то це назву «лікарська», яка нібито мала підкреслювати її дієтичність та користь для здоров’я.

Мікоян запримітив й іншу фірмову американську страву — гамбургер. Нарком закупив 25 машин, які могли виготовляти до 2 мільйонів курячих або яловичих котлет на день. Згодом у народі їх прозвали мікоянівськими. Так на вулицях Москви, Ленінграда, Києва та Харкова з’явилися сотні кіосків, що продавали гамбургери в міській булочці за 50 копійок. Технологію виробництва булочок також позичили в американців.

Що цікаво, разом із гамбургерами в Союзі могла з’явитися й Coca-Cola. Та Мікоян пошкодував грошей на закупівлю апаратури, вважаючи цей напій занадто затратним у виробництві. Втім, і заміна також запозичена: лимонад не придумали в СРСР, його теж підгледіли в тій поїздці.

В Америці Мікояна особливо зацікавила традиція пити апельсиновий сік на сніданок. Однак оскільки в СРСР апельсини не росли, було вирішено виробляти томатний сік. Спочатку він не був особливо популярним, але його в обов’язковому порядку додали в меню дитячих садків, шкіл і заводських їдалень.

Кетчуп і майонез (у відомій нам сьогодні рецептурі) також завіз Мікоян зі США. Загалом рецепти з білим французьким соусом можна знайти ще в царській Росії XIX століття, та саме в Радянському Союзі 1937 року його виробництво поставили на промислові рейки. А ось кетчуп був справжньою новинкою для пересічної радянської людини. Після налагодження виробничих потужностей його почали масово рекомендувати як соус до м’яса, а також як приправу для приготування супу. 

1937-й також став роком початку виробництва славнозвісного «Совєтського шампанського» завдяки старанням хіміка Антона Фролова-Багрєєва. Технологію приготування він підгледів у німецьких та французьких виноробів. Щоби скоротити тривалість виробництва, технологію і рецептуру спростили. Через це світова спільнота сприймала «Совєтське» як третьосортне вино, позбавлене ідеї та смаку заради масовості. Наявність слова «шампанське» у назві досі вважається неправомірною. Річ у тім, що, згідно з міжнародними конвенціями про права власності, шампанським може називатися лише вино з винограду, вирощеного у французькій провінції Шампань (в усіх інших випадках напій треба називати ігристим вином).

Загалом Франція разом зі США стали для СРСР двома найбільшими джерелами гастрономічних традицій. Зокрема український ресторатор і шеф-кухар Євген Клопотенко вважає, що ледь не 70% страв класичного радянського застілля були інтегровані з французької кухні.

«Наприклад, “вінегрет” — це французькою “оцет”, один з базових французьких соусів. Творці радянської кухні взяли фінський салат з буряком, додали деякі інгредієнти із заправкою — і так народився наш вінегрет. “Олів’є” — французька назва салату. “Майонез” — також із Франції… “Жульєн”, “бульйон”, “пюре”, “мімоза” — і тут зрозуміле коріння. Французька кухня — одна з найкращих у світі, але її страви було змінено майже до невпізнаваності під можливості та потреби радянських людей», — розповів український кулінар.

Як комунізм знищив національні кухні народів СРСР

Окрім запозичень із Заходу, радянська кухня збагачувала своє меню також завдяки апропріації найкращих кулінарних рецептів союзних республік. В основі цього процесу лежала жорстка колоніальна політика, яку проводили під ідеологічним лозунгом зближення народів.

Ще від заснування СРСР головним завданням більшовицької влади була ліквідація несоціалістичного побуту, а отже, і «кулінарних традицій царської Росії та поневолених нею народів». Складні старомодні страви вважалися ідеологічно невідповідними, та й готувати їх фактично не було з чого. Чимало суто етнічних рецептів почали поступово втрачатися, а масова урбанізація лише пришвидшила цей процес: сфера громадського харчування витісняла традиційне домашнє застілля.

Особливо активно політика викорінення національних кулінарних традицій діяла у сталінський період. Вона була побудована на ще жорсткішій концепції зближення народів — створення одного-єдиного радянського суспільства, що складається з багатьох етносів, позбавлених своїх культурних особливостей. Почасти з цією метою й проводили масові депортації корінних народів, які на новому місці асимільовувалися з іншими з місцевими жителями, забуваючи свої традиції, зокрема кулінарні.

Утім, така політика працювала лише частково: хоч більшість народних рецептів і втрачалася, найособливіші національні страви, як-от український борщ, було складно викорінити. Тож комуністична влада вирішила діяти простіше, а саме зберегти найкращі рецепти, презентувавши ті як основу новоствореної радянської кухні й масово популяризуючи їх на всій території СРСР. Задум був такий: обірвати культурний зв’язок із країною походження і сформувати образ усесоюзної страви.

Сталін активно лобіював поширення своїх улюблених кавказьких страв, як-от грузинське харчо або вірменський шашлик, щоб їх готували повсюди. Така ж доля спіткала українські вареники, білоруські дранікі (деруни), вірменський лаваш, узбецький плов, угорський гуляш тощо.

І хоч в СРСР цей процес просувався під ідеєю формування нової кулінарної традиції, насправді ж усі найкращі рецепти поневолених народів поглинала в себе російська кухня, яка лиш маскувалася під виглядом усесоюзної. Влучним доказом цього факту слугують, наприклад, постійні посягання Російської Федерації на український борщ та вареники.

Раніше Заборона розповідала про те, чому сучасну Росію слід вважати колоніальною імперією, тоді як кремлівська пропаганда десятиліттями намагалася переконати світ у зворотному.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій