Це фрагменти зі ще не опублікованого воєнного щоденника 2023 року письменника та військовослужбовця Анатолія Дністрового. Автор використовує означення «воєнний щоденник» (або «щоденник війни») як окремий жанр нарівні з подорожніми щоденниками, медитативними щоденниками чи щоденниками подій. Якщо військова теорія окреслює два протилежні стани буття — стан миру і стан війни, — то щоденник війни є не чим іншим, як реагуванням на стан війни, в якому ми всі опинилися.
Дністровий аналізує ключові й знакові події 2023 року, що відбувалися в Україні та світі. Нерозривно автор іноді показує сторінки й своєї приватної історії, спілкування з побратимами по військовій службі та іншими учасниками й сучасниками цієї війни. Написаний у формі фрагментів та мікроесеїв, щоденник війни легко жонглює різними тематичними новелами: від глобальних процесів і трансформацій до оперативних подій на фронті та приватного сприйняття війни. Книжка є хронологічним продовженням щоденника війни попереднього року — «Битва за життя: щоденник 2022 року».
2023 року в Анатолія вийшло декілька книжок: романи «Сіра пейна», «У сніговому полоні», «Привиди» та воєнний щоденник 2022 року «Битва за життя». А невдовзі вийде підсумковий двотомник есеїстики, який писався впродовж 25 років, зокрема книжки «Паноптикум. Література» і «Паноптикум. Політика».
Заборона за підтримки Yakaboo Publishing публікуватиме фрагменти в чотирьох частинах. Почитати першу можна тут, другу тут, а це — третя.
Липень 2023 року: прощання з Вікторією Амеліною, Київ та лікарня
4 липня
Сьогодні в Михайлівському соборі Києва попрощалися з Вікторією Амеліною. Прийшло дуже багато людей, побачив десятки давніх друзів і знайомих, із якими не зустрічався вічність. Під час відспівування дванадцятирічного синочка Вікторії родичі вивели, бо йому стало погано. Дитя було бліде, мов крейда. Велике горе — втратити маму в такому віці. Відсьогодні, на жаль, для хлопчика скінчилося дитинство і психологічно він миттєво подорослішав. Ця огидна імперська війна росіян змусила несподівано подорослішати сотні тисяч наших дітей, які будуть сильно травмовані й нестимуть свої травми, втрати, горе та знищене дитинство все своє доросле життя. Завтра Вікторію поховають у Львові.
Під кінець робочого дня Наталя, Настя та Марчик прийшли до мене на службу — в мій офіс. Я познайомив дітей зі своїм колективом. Полковники Ч. і О. перед тим купили дітям печиво і солодощі, я познайомив їх також з іншими колегами. Діти зайшли в кабінет полковника Ч. і він ще дав їм по тушонці й батончику зі своїх стратегічних запасів. Це була дуже дотепна і трохи смішна сцена: полковник Ч. вручає їм гостинці й бажає, щоб вони були здоровими й сильними, а Марчик і Настя з серйозними виразами обличчя притуляють до себе по важкій бляшанці тушонки з батончиками й дякують полковнику. Наталя запропонувала залишити тушонку у мене в кабінеті, щоб я приніс її додому іншим разом, але Марчик і Настя запротестували, бо це вже їхні трофеї.
Потім Марчик грав на мобільному телефоні в нарди з полковником Ч. і несподівано виграв. Радощам малого не було меж, бо я йому казав, що полковник Ч. — дуже сильний гравець, і в нього майже нереально виграти.
Ілюстрація: Катерина Круглик / Заборона
16 липня
Учора під вечір захотіли з Наталею пройтися центральними районами Києва, відвідати улюблені місця. Ми вийшли на метро «Університет», пройшлися до Золотих воріт, зайшли в Георгіївський провулок, де був колись будинок Нарбута, Наталя сфотографувала Браму Заборовського, потім вийшли на вулицю Січових Стрільців. Скрізь, де ми йшли, натовпи. Схоже, люди їдуть у центр Києва гуляти, як ми, навіть малими й раніше тихими вуличками та провулками. Скрізь багато припаркованих автівок. Це трохи дратувало, бо з кожної автівки вилазить цілий родинний прайд, який блокує рух на пішохідних тротуарах.
Тепер Київ дуже людний, вулиці переповнені перехожими, а ще в травні 2022 року були майже безлюдні, навіть на вихідних. Андріївський узвіз також людний, і це приємно. Бо в травні 2022 року, коли вперше ним гуляв на вихідних після евакуації з Києва, там майже нікого не було — враження не дуже приємне. На Подолі пішли в кафе «Сінема» у кінотеатрі «Жовтень» — суботнього вечора це виявилося єдиним затишним місцем, де можна було посидіти в тиші, без людського гамору. На столиках посеред вулиць біля вечірніх подільських пабів і кав’ярень купа молодого люду, двадцятирічних хлопців, які, напевно, є студентами. Ми проходимо повз них, мимоволі з усмішкою слухаємо фрагменти їхніх розмов і жартів — багато з них українською, значно більше, ніж ще два-три роки тому.
Київ змінився. У мовному сенсі зміни є значні. Сфера послуг тепер україномовна. Якщо в минулі роки ти заходив на пошту чи в магазин, звертався до персоналу українською і тобі дуже часто відповідали російською, то тепер персонал, який між собою говорить російською, клієнтам (навіть російськомовним) відповідає українською. А ще — і це відмічають всі мої знайомі з літературної та видавничої сфери, — є шалений запит на українські книжки, особливо на українську літературну класику. П’ять-шість видавництв буквально змагаються між собою в друкуванні серії книжок відомих творів української класики. Вибір дуже великий, навіть для прискіпливих. Така різноманітність дуже тішить. Це матиме в перспективі значний ефект. Разом із нашою популярною музикою та кіно будуть вимиватися різні меми, створені ще радянським так званим культурним виробництвом (літературою, кіно, коміками), що прошили свідомість старших поколінь, які від цих мемів ніяк не можуть звільнитися. Я неодноразово помічав, як молодь, особливо підлітки й діти, вже не розуміє суті подібних жартів старших поколінь, бо геть не знає їхніх контекстів і першоджерел; зрештою, подібні жарти й меми вже давно не є конкурентними аналогам, які продукує сучасна західна культура.
27 липня
Вчора під крапельницею. Біля мене на сусідньому ліжку сидить молоденька медсестра Катя віку моєї доньки Марти-Марії. Очі як дві чорні вуглинки. Привітна, симпатична, тендітна. Катя кілька разів намагалася поставити мені крапельницю, зробила в мені кілька дірок, але в неї нічого не вийшло. Вона покликала на допомогу старшу медсестру. Нарешті крапельниця запрацювала. Ми з дівчиною розговорилися.
«Кажуть, ви письменник? А моя мама каже, що мого життя вистачило б на кілька книжок. Стільки різного було. Я і на ротації часто бувала, і розлучитися встигла, а тепер вчуся на психолога».
Спершу говоримо про психологію, трохи згодом про відомих авторів, потім про психологічні травми, а далі вона розповідає про свою сім’ю, про бабусю, а також ділиться своїми уявленнями про шлюб і кохання. Мені здалося, що Каті дуже бракує спілкування. З радістю її слухаю і підтримую розмову, поки не закінчується моя крапельниця. Дуже миле горобченя.
Ілюстрація: Катерина Круглик / Заборона
Серпень 2023: Тернопіль, Андрій Кокотюха та Папа Римський
9 серпня
Один за одним так звані успішні експерти поступово здуваються. Якщо на початках у них зазвичай ще були цікаві думки, спостереження чи порівняння, то зі зростанням медійної впізнаваності у них помітно змінюється голос (інтонація, яку я називаю самовдоволеною), змінюються думки, а їхні прогнози стають посміховиськом. Це можна пояснити дуже просто. Коли людина щось робить на початках і зазвичай не за гроші, то вкладає в це всю душу, а коли потрапляє на конвеєр і сидить на зарплаті, то вилазять ноги політичного замовника. Такий експерт вже працює в рамках плану, який до його поглядів може мати опосередкований стосунок. Ще минулого року я багато за ким стежив, намагався не пропускати їхніх роликів, інтерв’ю. А тепер це стало неможливо слухати: ахінея, перекручування, гонитва за хайпом, з’ясовування стосунків із політичними опонентами замовників — словом, індивідуальності настав кінець. Тому нема бажання нікого цитувати. Особливо наших шнурків, яких після перемоги навряд чи будуть слухати, бо вони нікому не будуть потрібні. Інститут вивчення війни також перетворився на медійно-анекдотичну структуру, подібну до «британських вчених».
Нещодавно говорив із літературознавцем і перекладачем Ростиславом Семковим про Тома Купера, чиї огляди він перекладає українською з командою однодумців. Він каже, що виникло таке враження, наче останнім часом Купер почав працювати як завод, бо його огляди стали дуже інтенсивними й безперервними, а це не під силу одній людині.
11 серпня
Приїхав із сім’єю в Тернопіль до бабусі Галі. Вчора під вечір з синочком пішли прогулятися понад ставом, а Настя й Наталя залишилися у квартирі, бо були втомлені після дороги. На центральних вуличках, у кав’ярнях, на Театральній площі повно молоді, переважно 16–20 років. Ватаги юних людей нагадують великі косяки неспокійних риб, які снують туди-сюди. Вони переважно молодші від моєї старшої доньки. Дуже сумно, що на їхній вік випала ця страшна війна. Молодь і діти веселі, гамірливі, як і має бути в їхньому віці.
Нині гуляли поруч 22-ї школи, дивилися, як розважалися місцеві діти, ровесники моєї малечі, хлопчики й дівчатка. Марчик був вражений, що всі вони гасають на велосипедах, а Настя попросила негайно їй купити більший велосипед, аніж у Києві, і щоб рожевого кольору. Після їхнього повернення з Брно залюбки куплю, а Марчика нарешті навчу їздити. Наталю, до речі, також доведеться наново вчити їздити, бо відтоді, як я її навчив, минуло декілька років і вона розучилася.
У Тернополі дуже гарно, хоч автомобільні затори з кожним роком стають нестерпнішими. Один дотепний таксист сказав, що заторів нема лише у вихідні, коли всі пиячать або ходять до церкви.
Мама розповіла, що приблизно тиждень тому під час повітряної тривоги увечері бачила з сусідами, як над їхнім будинком пролетіла ракета. Також літали гелікоптери й літак — напевно перехоплювали ворожі ракети.
Ілюстрація: Катерина Круглик / Заборона
23 серпня
З полковником Ч. приїхали до письменника Андрія Кокотюхи, щоб він підписав для наших колег декілька примірників свого роману «Довга комендантська година» про перші дні повномасштабного вторгнення і події в Києві. Полковник знайшов на асфальті біля будинку Кокотюхи шапочки жолудів і запропонував йому навчитися голосно свистіти ними.
«Отак, Андрію, свистиш, ворог озирається, і ти його кладеш».
Кокотюха як романіст сильно зацікавився, і вони почали свистіти. На свист із будки повиходили охоронці житлового комплексу, де мешкає Кокотюха, і почали ржати. Андрієві ніяк не вдавалося закріпити шапочку жолудя між пальців і правильно прикладати губи. Вони отак хвилин п’ять вовтузилися з тією шапочкою жолудя і нарешті в Кокотюхи один раз вийшло. Тепер матиме сцену для одного з романів.
28 серпня
«Нічого бо нема схованого, що не стало б явним, нічого тайного, що не стало б знаним і не вийшло на яв» (Лука 8, 17).
Папа Римський продовжує говорити таке, наче його давно, ще в молодості, завербували радянські спецслужби, а тепер росіяни цим користуються і смикають його за мотузку. Це гіпотеза, звісно. Але я не знаходжу іншого пояснення тому сліпому панегірикові російському імперіалізму часів Петра I й Катерини II, який він натхненно виголосив перед російською молоддю. Іншим мотивом можуть бути гроші, співпраця Ватикану та кремлівського режиму. В будь-якому разі все це ганебно. Не схоже, що в нього деменція.
