1 липня в лікарні Дніпра померла українська письменниця та громадська діячка Вікторія Амеліна. Вона стала 13-ю жертвою атаки росіян по Краматорську 27 червня. Внаслідок ракетного удару по піцерії «Ріа» письменниця отримала несумісну з життям черепно-мозкову травму. Заборона розповідає, що залишила по собі Амеліна, яка останній рік поєднувала творчість з розслідуванням воєнних злочинів росіян в Україні.
У вересні 2022 року під час ексгумації масового поховання під Ізюмом на Харківщині з-під землі дістали загиблого українського письменника Володимира Вакуленка. На його тілі були сліди двох пострілів.
На той момент він уже пів року значився зниклим безвісти.
Наприкінці березня 2022 року окупанти вдерлися до будинку Вакуленка в селі Капитолівка на Харківщині. Разом із сином-підлітком чоловіка забрали на допит — тримали три години, сильно били, та зрештою відпустили додому. З переритого під час обшуку будинку вилучили переважно книжки. Проте найцінніше росіянам забрати все ж не вдалося.
Протягом повномасштабного вторгнення Вакуленко вів щоденник. Після допиту він узяв цей зошит, щільно вкритий записами, спакував у целофан і приніс до батьківського будинку.
Читати більше новин в Telegram«Коли наші прийдуть — віддаси», — сказав він батькові та й закопав під вишнею.
Наступного дня за Вакуленком прийшли знову. Посадили в автівку, помічену літерою «Z», і поїхали. На календарі було 24 березня.
Вже після звільнення Харківщини від росіян стало відомо, що тіло письменника знайшли на узбіччі дороги 12 травня. Впізнати його вдалося за паспортом і військовим квитком, що були при ньому. Працівники ритуальної служби забрали тіло і поховали поруч зі ще понад 400 загиблими під час окупації регіону.
Щоденник Вакуленка знайшли лише наприкінці вересня 2022 року.
Прощання з українським письменником Володимиром Вакуленком, якого вбили під час російської окупації Харківщини. Фото: Sofiia Bobok / Anadolu Agency via Getty Images
Загублені тексти
«За моєю спиною чекає, важко дихаючи, розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти», — це фрагмент передмови до книги Володимира Вакуленка «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші».
Передмову до видання писала Вікторія Амеліна. У вересні 2022 року вона приїхала на звільнену Харківщину разом з командою Truth Hounds — громадської організації, що документує воєнні злочини росіян в Україні ще з початку війни на сході. Її робота полягала в тому, щоб опитувати свідків і фіксувати наслідки окупації та обстрілів.
Коли Амеліна прийшла до батька Вакуленка, вона нічого не знала про щоденник, але перспектива його втрати видавалася непоправною. В той момент письменниці здавалося, що втілюється її найбільший страх — опинитися всередині нового Розстріляного Відродження.
«Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти», — розмірковувала вона у передмові.
Масове поховання страчених під час російською окупації у лісі біля міста Ізюм Харківської області. Фото: Aziz Karimov / Anadolu Agency via Getty Images
Росіяни перетворили страх Амеліної на реальність. 22 червня на цьогорічному Книжковому Арсеналі вона презентувала збірку, до якої увійшли щоденникові записи страченого письменника. А вже 26 червня знову поїхала збирати свідчення війни.
«Рушаю на схід повна нової сили, яку ви всі, хто хоч раз обійняв, мені дали», — писала вона після закінчення літературного фестивалю.
27 червня разом з колумбійськими колегами Амеліна була в Краматорську на Донеччині. Вони вечеряли в піцерії «Ріа», що в центрі міста. Ця локація — одна з найпопулярніших у Краматорську: її відвідували не лише місцеві, а й іноземні журналісти та навіть українські військові. Близько 19:30 в цю будівлю прилетіла російська ракета.
12 загиблих, майже 60 поранених, серед яких і Вікторія Амеліна. Її дістали з-під завалів з важкою черепно-мозковою травмою і одразу доправили до обласної лікарні імені Мечникова в Дніпрі.
Пошуково-рятувальні роботи на місці зруйнованого російською атакою ресторану «Ріа» в Краматорську. Фото: Wojciech Grzedzinski / Anadolu Agency via Getty Images
Не боятися жити
За два роки до цього Вікторія Амеліна була в Нью-Йорку. Не в тому, де Статуя Свободи чи Таймс-Сквер, а в тому, що розташований за чотири кілометри від окупованої росіянами Горлівки.
Тоді, в жовтні 2021 року, Заборона приїхала до селища Нью-Йорк на Донеччині, де вперше проходив Нью-Йоркський літературний фестиваль. Вікторія Амеліна виношувала його ідею кілька років і зрештою втілила в реальність після обговорення з місцевими активістами.
«Ми всі — хоч на заході, хоч на сході [України] — не вміємо себе побачити й полюбити. Потрібне правильне дзеркало. Я цим фестивалем хотіла сказати, що справжня Донеччина дуже гарна, тонка, зворушлива і вперта, вразлива й сильна одночасно, і що тут [в Нью-Йорку] на акордеоні грають «We Are The Champions» [групи Queen] і місцеві знають слова», — розповідала вона тоді Забороні.
Нью-Йоркський літературний фестиваль. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Вперше Амеліна побувала в українському Нью-Йорку 2005 року, коли він ще мав радянську назву Новгородське. Радянська влада перейменувала селище, щоби позбутися непотрібної асоціації зі США — на початку 1950-х, коли Нью-Йорк перетворився на Новгородське, СРСР вели зі Штатами холодну війну.
В українському Нью-Йорку народився чоловік Амеліної, туди ж не раз поверталися його батьки, а для самої письменниці, за її словами, створення літературного фестивалю стало своєрідним поверненням додому. Навіть під час війни з Росією, яка на той момент тривала вже сім років.
«Фестиваль — це про те, що ми не боїмося по-справжньому жити в час війни. Про те, що поруч із лінією фронту може бути не лише розважальний формат — теж, звісно, необхідний як форма підтримки людей, військових і цивільних. Поруч з лінією фронту можуть бути інтелектуальні дискусії, читання та лекції, які породжують нові сенси — не лише своїм змістом, а й самим фактом, що виникають саме там, саме з тими, хто на лінії», — говорила вона в інтервʼю за місяць до повномасштабного вторгнення.
Локація, де проходив фестиваль, сьогодні стоїть в руїнах. Вранці 26 травня 2023 року росіяни скинули на Нью-Йорк авіабомбу — удар пошкодив кілька будинків, зокрема й Будинок культури Фенольного заводу.
«Але фестиваль все одно буде. В Нью-Йорку після перемоги», — написала тоді Амеліна.
Будинок культури фенольного заводу в Нью-Йорку. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
І хоча після 24 лютого 2022 року вона почала документувати злочини окупантів в Україні, Амеліна не припиняла працювати і як письменниця. До її двох романів «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» та «Дім для дома», а також дитячих книжок «Хтось, або Водяне Серце» та «Е-е-есторії екскаватора Еки» незабаром мала доєднатися ще одна робота.
У березні 2022 року Харківський ЛітМузей запустив свою мистецьку резиденцію для письменників. Вона проходила в Будинку «Слово», що на вулиці Культури в Харкові.
Майже сто років тому в будинок, зведений кооперативом літераторів, почали заселятися українські письменники. 64 квартири, їдальня, солярій, сквер поруч — на перший погляд, ідеальне місце, щоби творити. Та протягом кількох років за будинком уважно спостерігали агенти Сталіна, а на літераторів доносили як їхні дружини, так і обслуга «Слова».
Будинок «Слово» став унікальним памʼятником Розстріляному Відродженню. В його стінах під тиском червоного терору застрелився Микола Хвильовий, звідти ж забрали Антіна Крушельницького, якого розстріляли за кілька років після арешту. Всього під сталінські репресії в той час потрапили мешканці 40 квартир «Слова».
Будинок «Слово» у Харкові. Фото: Victor Vizu / Wikimedia
І саме туди рік тому приїхала Вікторія Амеліна, щоби працювати над своєю наступною книгою.
«Дуже страшно за вас. Але я до вас дуже хочу. І я б дуже хотіла переночувати у “Слові”, якщо це можливо», — писала вона до Харківського ЛітМузею.
В ЛітМузеї не відмовили. Так Амеліна стала першою гостею мистецької резиденції в «Слові». А за кілька місяців привезла працівникам музею вологий від піврічного перебування в землі щоденник Володимира Вакуленка.
«Я давно не боюся війни і смерті»
З передмови до щоденника: «Я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті. — Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу. Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ».
Сьогодні, здається, весь світ говорить про Вікторію Амеліну.
В ніч на 2 липня Український ПЕН-клуб повідомив, що днем раніше письменниця померла: «Лікарі та парамедики у Краматорську та Дніпрі робили все можливе, щоб урятувати її життя, але, на жаль, поранення було смертельним. В останні дні життя Вікторії поруч із нею були її рідні та друзі».
Вікторія Амеліна стала 13-ю жертвою ракетного удару по Краматорську.
«Досі маю відчуття, що Віка приїде на табір для молоді з Донеччини — ще один проєкт від її Нью-Йоркського літературного фестивалю, який ми готували останні кілька місяців і який їй був такий важливий. Приїде і скаже, що все це якась помилка. Може, в якомусь паралельному світі так і є. А в цьому тепер мусимо прощатися», — написала 2 липня Ольга Русіна, яку Амеліна називала «спільницею» по літфестивалю в Нью-Йорку.
«Навесні вона постійно говорила, що пропускає дедлайни щодо здачі рукопису книги — тієї самої, де мало б бути “Написано на мистецькій резиденції “Слово”. Ми віримо, що книга вийде. І чекаємо», — повідомили у Харківському ЛітМузеї.
За місяць до смерті Вікторія Амеліна опублікувала в фейсбуці один з останніх власних віршів. Ось його фрагмент:
«Пам’ятаю, як я себе берегла малою
Якби зі мною трапилася біда
Мій дідо плакав би так нестерпно
Як в день, коли в лікарні померла баба
Але ж мій дідо уже полетів за нею
Тому я давно не боюся війни і смерті».
Письменниці не стало 1 липня. Володимиру Вакуленку того ж дня мав виповнитися 51 рік.
Прощання з Вікторією Амеліною відбудеться 4 липня в Києві та 5 липня у Львові, де вона народилася. В рідному місті письменницю поховають на Личаківському кладовищі.
Личаківський цвинтар у Львові. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
