Фрагменти з неопублікованої книжки «2023-й: воєнний щоденник» Анатолія Дністрового: осінь та грудень

Це фрагменти зі ще не опублікованого воєнного щоденника 2023 року письменника та військовослужбовця Анатолія Дністрового. Автор використовує означення «воєнний щоденник» (або «щоденник війни») як окремий жанр нарівні з подорожніми щоденниками, медитативними щоденниками чи щоденниками подій. Якщо військова теорія окреслює два протилежні стани буття — стан миру і стан війни, — то щоденник війни є не чим іншим, як реагуванням на стан війни, в якому ми всі опинилися. 

Дністровий аналізує ключові й знакові події 2023 року, що відбувалися в Україні та світі. Нерозривно автор іноді показує сторінки й своєї приватної історії, спілкування з побратимами по військовій службі та іншими учасниками й сучасниками цієї війни. Написаний у формі фрагментів та мікроесеїв, щоденник війни легко жонглює різними тематичними новелами: від глобальних процесів і трансформацій до оперативних подій на фронті та особистого сприйняття війни. Книжка є хронологічним продовженням щоденника війни попереднього року — «Битва за життя: щоденник 2022 року». 

2023 року в Анатолія вийшло декілька книжок: романи «Сіра пейна», «У сніговому полоні», «Привиди» та воєнний щоденник 2022 року «Битва за життя». А невдовзі світ побачить підсумковий двотомник есеїстики, яку автор писав упродовж 25 років, зокрема книжки «Паноптикум. Література» і «Паноптикум. Політика».

Заборона за підтримки Yakaboo Publishing публікує фрагменти в чотирьох частинах. Почитати першу можна тут, другу тут, третю тут, а це — остання.

Вересень 2023 року: удари по Чорноморському флоту

23 вересня

Ці безпрецедентні та могутні удари по Криму — спершу по аеродрому Саки, де вбито купу окупантів і пошкоджено багато техніки, а згодом по штабу Чорноморського флоту в Севастополі, де загинуло, як стверджує Кирило Буданов, дев’ять осіб, зокрема й кілька генералів (зранку казали, що також «пропав безвісти» аж цілий адмірал), — перетворили півострів на небезпечну бочку з порохом, і вже ніхто не зможе сховатися. Ворог це чудово усвідомлює, а тому все більше панікує, психоз утечі щомісяця наростає. Думаю, ми можемо стати свідками безпрецедентної історичної події — евакуації російської орди з Криму.

Свого часу барон Врангель після поразки у війні з більшовиками Збройних сил Півдня Росії провів блискучу евакуацію залишків білого руху. Цю операцію часто вихваляють різні військові експерти. Якщо росіяни тікатимуть із Криму, то навряд чи «організовано» та «блискуче». Нам дуже вигідно, щоб вони тікали, як щурі, з істерикою та абсолютним хаосом. Щоб це перетворилося для них на масштабну інформаційну ганьбу на весь світ.

Я вже, здається, казав, що відрізаний від постачань і логістики Крим сам може впасти до рук, як спіле яблуко: без можливості вести системні бої окупантам залишиться хіба що покинути півострів. І цей день успішно наближається. Регулярні й точні удари по різних важливих об’єктах колишній керівник ГУР генерал-лейтенант Валерій Кондратюк слушно називає «стратегією тисячі порізів». Вимотувати, знекровлювати, тиснути, не дати можливості накопичувати сили та резерви. Життя наших людей найцінніше. Треба берегти військових. Тому окупантів краще розстрілювати дистанційно ракетними ударами, новими й новими вибухами аргументовано й люб’язно переконувати їх забиратися під три чорти з української землі.

Тепер головне, щоб ця історична подія — втеча росіян із Криму — сталася, аби нічого не завадило.

29 вересня

У Мордорі очікувано злетіла вартість харчових продуктів, а також бензину й дизелю, а це, як відомо, призведе до швидкого зростання вартості послуг, виробництва — словом, усього. Ціни стрімко підскочили минулого місяця і не менш стрімко у вересні. Рубль упевнено падає. Ватороті, які десятиліттями облизували, як пломбір, свого путлера, починають скавуліти й підвивати. Публікують у мережі відеоролики з відвідин супермаркетів, у яких порівнюють ціни на м’ясо, молоко, кефір, рибу, крупи місяць-два тому і тепер.

Це колективне фашистське бидло досі не розуміє, чого так відбувається, тому ставатиме щодалі біднішим і голоднішим. І не помітить, як опиниться зі своїм зомбованим імперським лідером й усією безвольною країною в безпросвітній помийній ямі. 

Дивує, як цим мазохістам століттями не набридає постійно наступати на граблі та вдарятися в лоба. Нація, яка сформована в тотальному й безперервному рабстві: обожнювати своїх царів, облизувати їм чоботи й добровільно бути заручниками божевілля жорсткої влади, яка тисячами й мільйонами невпинно посилає власний народ на забій. І неважливо, в який період ці раби живуть: середніх віків, індустріалізації чи інтернету. Вічне безальтернативне рабство та холуйська покора.

Жовтень 2023 року: кіт Боцман

9 жовтня

Яка сумна новина: загинув гарнізонний кіт Боцман. Той, виявляється, спав під заднім колесом автівки, водій рушив і ненароком його розчавив. Боцман пережив ракетні атаки по гарнізону, атаку дронів, а також бійку з іншим котом на дахові чотириповерхової казарми, звідки звалився і відтак переніс хірургічну операцію. Ця смерть засмутила майже весь гарнізон. Боцмана ховали з почестями. Зробили йому могилу й табличку, а ще плануємо встановити на його могилі пам’ятник.

Пригадую, як він поважно заходив у всі кабінети, мало з ноги не відчиняв двері, патрулював територію гарнізону і ганяв усіх зайд. Його скрізь приймали, любили, пригощали. Боцман любив навідуватись у наш робочий кабінет, який тоді тимчасово розташовувався в кабінеті полковника С. Кіт поважно обходив усі столи, нари, диван, потім спритно стрибав у м’яке крісло, вмощувався на моїх лахах. Мовчки дивився на мене, ніби приглядався до чужинця. Я часто його гладив, але Боцман на це мало зважав.

Кіт став неодмінною частиною історії нашого гарнізону часів повномасштабного вторгнення. Мій вірш про Боцмана вже переклали на кілька мов: російську, грузинську і, здається, польську.

Листопад 2023 року: фестиваль «Меридіан Одеса» та старий військовий квиток

5 листопада

Вчора приїхав в Одесу на фестиваль «Меридіан Одеса» презентувати поетичну книжку «Дні тривог». Поселився в готелі «Олександрівський». Після сніданку подався гуляти старим містом і вийшов до Приморського бульвару, звідки видно порт і морський вокзал. Високий готель на території порту обгорілий та обшарпаний від ракетних ударів ворога. Дякувати богу, історична частина Одеси не постраждала (принаймні на шляху своєї прогулянки різними вулицями я жодних руйнувань не помітив: зруйновані будинки бачив лише біля моста Сабанєєва).

В Одесі дуже тепло. Одягнений у тоненьку курточку, я примудрився спітніти й тому ходив лише в худі. Висока вологість спровокувала мій астматичний кашель, що набридав, особливо коли говорив і напружував горло.

На фестивалі зустрів багато давніх знайомих і друзів. Це нагадало хороші довоєнні часи, коли всі ми бачилися частіше. Мою вчорашню презентацію вів Андрій Любка. Через повітряну тривогу ми змушені були перерватись і спуститися в підвал, де продовжили трансляцію у фейсбуці.

Оскільки тривога тривала недовго, знову повернулися до великої зали. Після кожного вірша люди аплодували. Давно не виступав як поет перед великими аудиторіями. Після презентації підходили слухачі: одні фотографувалися, інші підписували книжки. Вразив маленький хлопчик, років семи, який захотів зі мною зазнімкуватися. Я присів, щоб бути з ним на рівні. Навіть для дітей наші дії та вчинки мають значення. І це змушує замислитися і жити належним чином.

Помітно більше української мови у сфері обслуговування (навіть екскурсії на Дерибасівській оголошують українською), ніж було ще 20 років тому. Тоді в кав’ярнях відмовлялися обслуговувати тебе, бо «не понимали язик».

Ввечері, коли я прийшов на вокзал і сів у свій поїзд, оголосили повітряну тривогу. Невдовзі залунали страшні вибухи й удари, аж вагон здригався. До відправлення потяга було ще пів години, і я довго відраховував час, щоб нарешті рушити. Від звуків вибухів у сусідки по купе трапився чи то нервовий зрив, чи істерика, і чоловік повів її до найближчого бомбосховища. Пара повернулася лише за хвилину до відбуття потяга.

18 листопада

Кілька тижнів тому В. надали звання сержанта. Та оскільки це зробили не на належному рівні (мабуть, очікував симфонічного оркестру чи ромів з гітарами), він відмовляється величатися сержантом. Планує на все життя залишитися молодшим сержантом, якого отримав ще в радянській армії, коли був командиром танка. Він катастрофічно не має часу, щоб змінити старий військовий квиток (з радянськими зірками) на новий — з українським тризубом, бо розривається між роботою та реабілітацією коліна. Ми кепкуємо, що колись патруль зловить його, перевірить документи й кине через цей квиток «на підвал», як ворожого диверсанта.

Грудень 2023 року: мобілізація, відступ від Мар’їнки

23 грудня

Міркую про історичні причини та підстави для нашої теперішньої мобілізації. Звісно ж, це різні контексти, масштаби, та й загалом інші часи. 

Коли більшовики на початку 1918 року наступали на Київ і поблизу Крут їм дали бій наші юнаки й дрібний загін кадрових військових, у київських кабаках під горілочку й оселедець водночас «страждало» близько 5 тисяч колишніх офіцерів російської царської армії (за тодішніми мірками — ціла армія або сучасна бригада). Київський гарнізон під командуванням Михайла Ковенка нараховував близько 1,7 тисячі козаків і понад 15 гармат. Сили більшовиків під командуванням Муравйова і Юрія Коцюбинського тоді становили близько 7 тисяч солдатів і матросів, кілька броньовиків і бронепоїздів, 25 гармат. Українці тоді билися з більшовиками, а для офіцерів у кабаках це була «нє наша война». Згодом армія смерті з червоним стягом перемогла усіх: українців, білих, зелених, чорних.

Коли більшовики прорвали фронт і увірвалися до столиці, почався триденний терор. Вбивали за українську мову без розбору. Вбивали за офіцерську шинель. Багатьох із цих офіцерів розстріляли, чимало втекло й розбіглося. Тоді перебили велику кількість кадрових військових. І перемога більшовиків у ті часи загалом не дала шансів «кабацьким офіцерам», які вижили під час захоплення Києва, — їх переб’ють згодом, у різних місцях, на різних фронтах. У міграції опинилися лише одиниці, які мали значні заощадження. 

Зараз від багатьох ухилянтів чути мантру «це не моя війна». Аргументи різні: хтось показує на дітей політиків, що ховаються за кордоном (так, наче ситуативні політики мають якийсь стосунок до нашої Батьківщини), хтось корчить із себе великого геополітика, мовляв, це великі держави світу вирішують між собою питання…

У всіх цих судженнях є частка правди, ніхто не сперечається. Але є ще одна проста й очевидна істина: в разі реалізації сценарію поразки України доля наших пабно-ресторанних ухилянтів не полегшиться. Когось закатують у підвалі (ібо укра́інєц), когось розстріляють, а когось мобілізують — в імперську армію, кинуть у м’ясні штурми на нові, ще не захоплені території й країни. Фінал у різних варіантах буде однаковим: жалюгідним і безславним. 

Наша мобілізація може стати шансом урятувати не лише країну, а й свої життя, життя рідних. Навіть коли судилося покласти голови — це фінал величі, звитяги та світлої пам’яті, а не інфантильної безпорадності й приреченості на хирляву і безвольну смерть, із постійним приниженням людської гідності в обіймах темного Мордору. 

Білі блукачі армії смерті йдуть по нас. Щоб вижити, нам необхідна нова хвиля мобілізації — бодай заради проведення ротації на передовій, бо військові виснажені. Не знаю, чи потрібно саме 500 тисяч людей, але точно має відбутися масштабна хвиля, а не імітація.

28 грудня

Наші сили відступили з Мар’їнки. Завершилася легендарна і стійка оборона ще одного українського міста, біля якого ворог безперервно нарощував використання живої сили й техніки. Соледар, Бахмут, Мар’їнка, Авдіївка відомі вже усьому світові, під ними стримували та розбивали величезні орди білих блукачів. 

Сили, які ворог постійно кидав і продовжує кидати на наші лінії оборони, нереальні. А з погляду здорового глузду такі дії — божевілля: жодної економічної чи навіть військової доцільності в цьому немає, лише щось дуже ірраціональне, темне і непоясненне. Ми маємо справу з ворогом, військово-політичне керівництво якого є залежним від маніакальних і нав’язливих ідей. Ця обставина, з одного боку, все ускладнює, а з іншого — навпаки: її можна використати на власну користь, бо маніакальність імовірно прорахувати й допомогти супротивнику зробити стратегічну помилку. І не одну.

31 грудня

Усі ключові медіа підбивають підсумки 2023-го, виділяють головні події й етапи. Не говоритиму про події, бо писав про них упродовж року — у цьому воєнному щоденнику. Проте зверну увагу на ключовий психологічний сюжет, який пережило наше суспільство: від райдужних і рожевих оптимістичних перспектив, що підживлювалися інформаційною кампанією навколо контрнаступу, до певного розчарування й шоку від стагнації на фронті та поступової втрати паритетності в боях із ворогом. 

Емоційно це нагадує американські гірки. Або гойдалку, яка пройшла траєкторію від одного (позитивного) полюса до іншого (негативного) — і в цій негативній точці на сьогодні зависла. Таким коливанням сприяє наша вроджена українська ментальність — надто емоційна та ірраціональна, а не, на жаль, холодна та прагматична. Коли в нас усе виходить добре, ми схильні до бравадності, самовпевненості, від чого слабне пильність і відчуття небезпеки. У такому стані будь-що критичне чи те, що ставить порядок речей під питання, виглядає підозріло і шкідливо. А коли ж нам стає погано, ми тяжіємо до іншої крайності — тотальної зневіри та гіперболізованих сумнівів. 

Така розхитана вдача нашого суспільства є чудовою мішенню для ворожих спецслужб та їхніх операцій інформаційно-психологічного впливу. І росіяни активно працюють у цьому напрямі: розхитують ситуацію, використовують будь-які суперечливі теми, навіть найдрібніші, роблять свої безперервні вкиди, аби лише поглибити зневіру, відчай, апатію, страх. Найкращі результати — на рівні глибинного суспільства, де всі мають доступ до соцмереж, особливо ворожих анонімних телеграм-каналів, які транслюють кремлівські наративи, маніпулюючи правдою і фактами. 

Особливо масовано це стало відчутно після поступового згортання оптимістичної риторики про успішний контрнаступ, яку синхронно транслювали і наші західні партнери, і наша влада. Поки перші пів року ми були зайняті розмовами про можливі успіхи нашого контрнаступу, Мордор, переживаючи низку невдач (зокрема й політичних: «бунт Пригожина» та інші), поступово стабілізувався, остаточно перевів економіку на воєнні рейки, зміцнив централізм влади, не збавив обертів мобілізації та формування нових військових утворень, а також посилив темпи виготовлення й отримання від своїх партнерів зброї та боєприпасів. 

Це відбулося на тлі того, що західні й українські аналітики недооцінили військову та економічну стійкість ворожої держави. Всі розрахунки виявилися хибними й марними, втрачено дорогоцінний час. Якби оцінки були реалістичними та тверезими (передусім щодо розуміння внутрішніх процесів у Мордорі і його подальшого ресурсного потенціалу), то впродовж 2023-го ми б думали про формат вимушеної стратегічної оборони, за який раптово вхопилися лише під кінець року. Це був смертельний прорахунок — як наш, так і західних союзників.

До цієї кризи стратегування додалися інші проблеми: недостатність озброєння та фінансової допомоги, внутрішні проблеми в США, виснаження наших військ «на нулі». Саме з такими картами й дрібними козирями ми ступаємо у 2024 рік. Нам доведеться битися в гірших внутрішніх і зовнішніх умовах, аніж у 2023-му. 

Перше ключове питання нашого подальшого стратегування власних дій — чи готові ми до затяжної війни, особливо в умовах імовірного зменшення зовнішньої допомоги. Я переконаний, що таке не можна обговорювати перед усім суспільством, аби не створити новий корм для ворожих інформаційно-психологічних спецоперацій. Однак у тихих аналітичних кабінетах давно пора розібрати це питання, розписати ключові сценарії розвитку подій, розробити міжвідомчий антикризовий план. Не впевнений, чи наше військово-політичне керівництво усвідомлює ризики й виклики 2024 року для країни. Щоб утілити антикризові заходи, як ніколи раніше потрібна єдність військово-політичного керівництва та всіх політичних сил.