Окупанти руйнують архітектуру промислових міст. Але Камʼянському пощастило — ось його будівлі, варті обовʼязкової уваги

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні всі ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: в Шостці росіяни обстріляли підприємства з багатовіковою історією, Нова Каховка опинилася під тимчасовою окупацією, в Краматорську ракетою поцілили в залізничний вокзал, з якого евакуювалися люди, а Маріуполь від початку війни перебуває в облозі та під постійним бомбардуванням — тепер місто виглядає так. Героя нового матеріалу — місто Камʼянське на Дніпропетровщині — на щастя, війна обійшла стороною. Подивіться на його величну архітектуру.

Кам’янське, яке багато десятиліть пробуло Дніпродзержинськом, — це промислове місто, що виросло з села і завдячує своїм розвитком кільком великим підприємствам, насамперед металургійному заводу. Бурхливе зростання промисловості дало селу змогу швидко вирости: до 1896-го Кам’янське налічувало 18 тисяч жителів, а до 1913-го, все ще залишаючись селом, мало уже 40 тисяч населення, що можна порівняти із середнім містом. Надалі місто продовжувало активно зростати, і на початку 21 століття тут мешкало близько 250 тисяч людей.

Активний розвиток міста залишив по собі багату архітектурну спадщину, якій пощастило не бути втраченою у Другу світову війну і здебільшого зберегтися навіть у 21 столітті. Кам’янське особливо цінне тим, що там можна натрапити на комплексну забудову заводського поселення як радянської, так і царської епохи. Збереження архітектури дозволяє побачити всі стилістичні нашарування 20 століття: цегляний стиль та класицизм, неоготику та псевдоруський стиль, неоренесанс та елементи українського модерну, конструктивізм, постконструктивізм, сталінський ампір та модернізм. Є тут і, власне, Соцмісто. Все це робить Кам’янське одним із найцікавіших в архітектурному плані промислових міст України.

Завод та колонії

Активний розвиток Кам’янського розпочався у 1887 році, коли Південно-Руське Дніпровське металургійне товариство почало будувати на околиці села завод. Разом з ним виникли два поселення: Нижня колонія для робітників та Верхня колонія для заводського керівництва та інженерів. Розділені залізницею колонії суттєво відрізнялися за наповненням. Якщо Нижня колонія була робочим селищем з котеджами та будинками казармового типу, то Верхня була селищем міської еліти: тут споруджували комфортне житло з водопроводом та електрикою, вуличним освітленням та всією необхідною соціальною і культурною інфраструктурою. Майже як у Соцмісті, тільки не для всіх.

При цьому соціальну нерівність підкреслювали не лише в просторовому розмежуванні, а й у фізичному: після 1905 року Верхню колонію обнесли шлакобетонною стіною з воротами, які замикали на ніч. На воротах, стилізованих під замкову архітектуру, римськими цифрами виклали дату «1905». На рубежі 1920–1930-х ворота розібрали.

Архітектура верхньої колонії значною мірою збереглася. Будівництво тут велося переважно одно- та двоповерховими будинками, в архітектурі яких домінував цегляний стиль: декорації виконували цегляною кладкою, а фасад не штукатурили. До 1895 року в селищі було вже 32 житлові будинки. Тоді ж на Прохідному Тупику, 5 збудували будинок для сімейних службовців. 1896-го на вулиці Шкільний Тупик збудували шість одноповерхових будиночків, частина з яких збереглася. Ще шість таких будинків з’явилися 1897 року на вулиці Коваленка.

Житлове будівництво продовжувалося навіть під час Першої світової війни. У 1915 році на вулиці Інститутській, 2 звели триповерховий житловий будинок для іноземних фахівців, фасад якого прикрасили двома чотириколонними портиками. Того ж року на Інститутській, 1 збудували житловий будинок для вчителів. У своїй архітектурі він трохи випередив час: його лаконічність у поєднанні із залишками класичних елементів та ритмічних рішень схожа на архітектуру 1920-х. Роком раніше на майбутній вулиці Гагаріна збудували будинок для інженерно-технічних працівників.

Одночасно з житлом споруджували й інфраструктуру, в архітектурі якої переважав той самий цегляний стиль. Одним із найстаріших її представників була побудована у 1888 році заводська лікарня. Будували й навчальні споруди: 1906-го жіночу гімназію на Гімназичному проспекті, 14, 1907-го — чоловічу гімназію на сусідній вулиці Гагаріна, 1. Нині обидві гімназії об’єднані в Технічний ліцей. У 1909–1910-х поряд із гімназіями з’явилися будівлі дитячого церковного притулку та школи при ньому, в яких зараз розташований Кам’янський університет (Гімназичний проспект, 16).

Створювали й культурну інфраструктуру, зокрема, одну з найвиразніших будівель Кам’янського — Народну аудиторію на площі 250-річчя міста, 2 (1900 рік будівництва). У 1930-х будівлю, виконану в стилі неоренесансу, перебудували під театр, а у 1980-му суттєво розширили. Ще за царських часів поруч із Народною аудиторією посадили парк. У Верхній колонії також збудували заводський клуб.

Оскільки в колоніях жили як православні, так і католики, у Кам’янському збудували одразу два храми: Свято-Миколаївську православну церкву (1894) та Костел святого Миколая (1897). Архітектурно виразною була і будівля головної контори заводу, що збереглася досі на вулиці Соборній, 18.

Міжвоєнний період

У міжвоєнний період село Кам’янське, що 1917 року стало містом Кам’янським, а 1936-го — Дніпродзержинськом, активно розвивалося. Поряд із колишніми колоніями будували житло для металургів — перші двоповерхові будинки з’явилися у 1925 році за проєктом архітектора Віктора Троценка. У своїй роботі він використав два проєкти. Перший відсилає до національної архітектури та надає будинкам подобу українського модерну (будівлі на проспекті Гімназичному, 38, на вулиці Зеленій, 3 та на Вокзальній, 20).

Другий наближає шлакобетонні будинки до конструктивізму і надає їм впізнаваного вигляду. Таких будинків сьогодні близько 20, більшість розташовані вздовж Гімназичного проспекту та на перпендикулярних йому вулицях — Херсонській, Біломорській, Обухівській та Лисовського. В одному з таких будинків на Гімназичному проспекті, 40 свого часу жив Леонід Брежнєв. Про свого знаменитого сусіда жителі навколишніх будинків знають навіть у 21 столітті попри час, що минув та декомунізацію.

Забудова ставала вищою: триповерхові будинки кінця 1920-х зараз можна знайти на вулицях Архівній та Вокзальній. А на початку 1930-х на Вокзальній, 22 збудували перший у місті п’ятиповерховий будинок. Розташований на краю схилу, він займав цілий квартал і домінував над навколишніми спорудами. Зруйнований він був уже у 21 столітті.

В епоху першої п’ятирічки житлове будівництво в місті стало масовим, а висота будинків, що споруджувалися, сягнула чотирьох поверхів. На південь від проспекту Шевченка на початку 1930-х збудували 16 чотириповерхових будинків у стилі конструктивізму. Конструктивістська забудова присутня і на вулиці Медичній, де збудували три великі чотириповерхові будинки: № 1/11, 3 та 5.

Цікавий представник конструктивізму — чотириповерховий житловий будинок на проспекті Гімназичному, 61. Асиметричний будинок має кілька секцій, розташованих на різній відстані від червоної лінії. У втягнутих кутів прямокутні виступи з вікнами — прийом, характерний як для конструктивізму, так і для постконструктивізму, що прийшов у місто вже в середині 1930-х.

Прямокутні виступи використовуватимуть і для будівництва чотирьох п’ятиповерхових будинків металургійного заводу на бульварі Шевченка, 6, 15, 16 та 29 (середина 1930-х). Будинки мають суцільне скління сходів і кутову виїмку з тим самим прямокутним виступом. При цьому на рівні першого поверху цієї виїмки немає: кут будинків вирішений напівкруглим одноповерховим об’ємом магазину.

Серед житлової архітектури другої половини 1930-х заслуговує на увагу 4-5-поверховий будинок інженерно-технічних працівників Дніпродзержинської ДРЕС на Гімназичному проспекті, 53 (1937 рік). У центральній частині будинку п’ять поверхів, а в бічних частинах — чотири. Причому кількість поверхів відрізняється не в сусідніх секціях, а в рамках однієї: у двох секціях на останньому поверсі квартири є лише з одного боку сходів.

У міжвоєнний час активно споруджували і громадські будівлі, серед яких однією з найвидатніших став Палац культури металургів на вулиці Спортивній. Побудований він був у 1932 році академіком архітектури Володимиром Заболотним, майбутнім автором будівлі Верховної Ради.

У ПК характерний для конструктивізму асиметричний фасад, що відбиває його функціональну різноманітність. Південна частина будівлі — клубна, і виділяється характерною для конструктивізму напівкруглою апсидою. Сьогодні тут, як і раніше, функціонують різні гуртки. Північна частина будівлі — театральна з великою концертною залою. У театральній частині є окремі входи на східному фасаді, який спочатку мав суцільне скління сходів та лаконічну ритміку входу. 1940-го ДК перебудували за проєктом архітектора Сергія Брусова. Тоді ж східний фасад отримав восьмиколонний портик без баз та капітелей. Планувалася і подальша реконструкція, якій завадила війна.

У повоєнний час вигляд палацу культури знову змінився: 1958 року до північної частини прибудували кінотеатр «Прометей» із чотирма колонами та масивним трапецієподібним фронтоном, що створило враження головного входу до ПК. У результаті одна будівля виявилася виконаною у трьох різних стилях: конструктивізмі, постконструктивізмі і сталінській неокласиці.

У міжвоєнний час стала активно з’являтися навчальна архітектура. Тут варто виділити оформлений у стилі постконструктивізму будинок медичного коледжу на вулиці Медичній (1938). Його головний вхід розташований у домінуючому ризаліті та прикрашений масивним карнизом, аттиком, рустованими пілястрами та обрамленими вертикально витягнутими вікнами, що асоціюється з архітектурою міжвоєнної Німеччини.

Найбільш декорованою у міжвоєнний період стала будівля Державного банку, збудована за проєктом архітектора Кащенка (1935–1937). Вона має масивний карниз над аркатурою, утвореною десятьма рустованими стовпами. Фасад будівлі прикрашений майже двома десятками барельєфів із зображеннями робітників, робітниць та солдатів, а також декоративними вставками.

Ансамблі кварталів

До кінця 1930-х забудова Дніпродзержинська набула ансамблевого характеру. Проєктування вели цілими кварталами як у центрі, так і на периферії. До останніх, зокрема, належить побудований для Дніпродзержинської ДРЕС ансамбль масивних будинків на вулиці Василівській, 119 та 121. Для них характерна постконструктивістська масивність та важке обрамлення вікон. У повоєнний час ансамбль кварталу доповнили будинки авторства архітекторки Брусової (Василівська, 119а, 119б, 121а та 121б). Будинки № 119а та 119б, орієнтовані на проспект Аношкіна, вирішені особливо парадно: з еркерами, колонами та фронтонами.

Під час Другої світової міська забудова не постраждала, тому й повоєнні ансамблі продовжили розвивати закладені ще до війни містобудівні ідеї. Для всіх них характерна масивність декоративних елементів.

Цікавий будинок збудували у 1951 році за проєктом архітекторки Брусової на проспекті Шевченка, 14. Його західна частина має постконструктивістську кутову виїмку на верхніх поверхах та радіусне рішення першого поверху. У східній частині, що виходить на площу Калнишевського, де розташована міськрада, зробили вертикальний акцент у вигляді витонченої вежі з колонами.

Проєкти ансамблів, розроблені у повоєнний час, відрізнялися великою кількістю декорацій, підкресленням кутів баштами, збільшенням кількості поверхів, скошеними кутами та фронтонами.

Особливе місце в ансамблях 1950-х займає центральна площа — колишня Леніна, а нині Героїв. Головною домінантою ансамблю став 74-квартирний житловий будинок металургійного заводу (проспект Свободи, 51), спроєктований у 1949-му та збудований у 1951 році. Автори проєкту — Ізраїль Віленчик та Олег Петров (останній у 1943 році брав участь у звільненні міста). Будівництво було зразковим: уперше на Дніпропетровщині використовували великі збірні залізобетонні сходові марші, балкони та елементи перекриттів. 1951-го будинок номінували на конкурс найкращих житлових та громадських будівель УРСР, де він отримав третю премію. У єдиному ансамблі з будинком № 51 за проєктами архітектора Петрова збудували ще три будинки, що оформлюють площу та цілий квартал на південь від неї.

Вище проспекту Аношкіна проспект Свободи має підйом. Цю особливість рельєфу використовували при будівництві кількох кварталів житлових будинків Придніпровського хімічного заводу. Квартали будували у вигляді цілісних симетричних ансамблів, а будинки мають загальне стилістичне рішення — поєднання фасаду із силікатної цегли з бетонними декоративними елементами, частина яких пофарбована ​​у жовтий. На сьогодні оригінальний вигляд фасаду порушений численними заскленими балконами та хаотичним клаптиковим утепленням, що поглинуло не лише тіло стіни, а й декорації.

На особливу увагу заслуговує будинок № 73 з великою аркою по центру. Тут перепад рельєфу дозволив розмістити на цокольному поверсі магазин з арковими вікнами-вітринами. У кутовій частині будівлі — витончена вежа, що нагадує паркову альтанку за архітектурним трактуванням. П’єдесталом для неї є підвищення поверховості, перекрите покрівлею з щипцями, що візуально збільшує висоту будівлі. Своєрідним віддзеркаленням будинку № 73 став будинок № 79, який також має кутове підвищення поверховості. Зважаючи на те, що тут рельєф грає проти візуальної висоти будівлі, її кут не завершений вежею, проте цікавий верхніми трапецієподібними вікнами, що відсилають до українського архітектурного модерну.

З початком боротьби з надмірностями в архітектурі та появою хрущовок ансамблевий підхід до будівництва кварталів відійшов у минуле.

Соцмісто

Під час другої п’ятирічки розпочалося будівництво Дніпродзержинського азотно-тукового комбінату (нині завод «ДніпроАзот»), для якого за шість кілометрів від селища металургів проєктують витягнуте з півночі на південь Соцмісто. Воно складається з прямокутної сітки кварталів і, як і належить соцмістам, планується озелененим.

На дворі вже 1934 рік, і архітектуру соцміста складають симетричні ансамблі будинків від 2 до 4 поверхів. Проте першими в 1935 році в експлуатацію здали не їх, а 11 бараків уздовж вулиці Менделєєва та 14 одноповерхових будинків уздовж вулиць Подільської та Котляревського. На захід від них периметрально забудовували квартал із шести 2-3-поверхових житлових будинків.

На захід від першого кварталу Соцміста розташовується квартал-сквер, де в 1936 році за проєктом архітектора Коднера спорудили першу школу Соцміста — № 20. На захід від школи в другій половині 1930-х збудували ще один квартал, до якого увійшли вісім 3-4-поверхових будинків. Фасади деяких з них прикрашені колонами, а всередині кварталу також збудовані ясла та дитячий садок.

За такими ж 3-4-поверховими проєктами збудували і два будинки на південь від цих кварталів — на Затишній, 1 та Менделєєва, 8. Ще один чотириповерховий будинок на Менделєєва, 6 побудований за особливим проєктом: він завершує вісь вулиці Олександра Стовби та увінчаний аттиком із колонадою зі спарених колон. На південь від цих будинків, поруч із бараками, яких нині вже немає, спорудили дитячі ясла, лазню (Менделєєва, 13) та міську лікарню №2 (Менделєєва, 21).

У повоєнний час Соцмісто значно розширили на південь, де з’явилося житло Придніпровського хімічного заводу (ПХЗ) з дитсадками, школою, їдальнею, амбулаторією, клубом та адміністративно-побутовою будівлею. Будинки тут будували за типовими 2-3-поверховими проєктами кінця 1940-х, хоча є й окремі винятки: будинок на проспекті Конституції, 25 збудований із кутовим підвищенням поверховості та декоративним оформленням вікон по осі 4-го поверху. Нетипово збудований та прикрашений еркерами і будинок на Менделєєва, 5а.

Бульвар вулиці Затишної 1950 року прикрасили дві скульптурні композиції — «Слава праці» та «У боротьбі за мир». У 2015 році «ДніпроАзот» виконав реставрацію скульптур, але щось пішло не так: уже у 2021-му у скульптури «У боротьбі за мир» відвалилася рука.

На рубежі 60-х–70-х бараки знесли, а на їхньому місці звели мікрорайон «Менделєєвський» з п’ятиповерховими хрущовками, єдиною в цій частині Соцміста дев’ятиповерхівкою, торговим центром та дитячим садком. Приблизно тоді ж у північно-західній частині Соцміста побудували мікрорайон «Білоруський», представлений типовими п’ятиповерховими хрущовками. У середині 1970-х для працівників ПХЗ у південно-східній частині Соцміста побудовано ще один мікрорайон, який через свою віддаленість отримав у народі назву «БАМ». Він майже повністю забудований дев’ятиповерховими житловими будинками.

1970-го завод «Азот» відкрив у Соцмісті головний культурний об’єкт — палац культури «Хімік», обладнаний театральною залою на 1200 місць та кінозалом на 450 місць. Так в Соцмісті з’явилася вся необхідна для життя інфраструктура.

Проте Придніпровський хімічний завод створював інфраструктуру не тільки на території Соцміста. На початку 1950-х завод збудував стадіон «Перемога» на 16 тисяч глядачів. Його територія виконана у характерному для епохи монументальному дусі: виразні балюстради, колонади та увінчана скульптурами вхідна аркада. Остання повторює проєкт аркади стадіону «Динамо» у Мінську, де, на відміну від Кам’янського, не було скульптур, які її вінчали. При цьому аркада в Мінську збереглася значно краще, а в Кам’янському ризикує розвалитися будь-якої миті.