Фільм Motherland білоруських режисерів Ганни Бадзяки та Александра Міхалковіча отримав головний приз CPH DOX — одного з найвпливовіших фестивалів документального кіно у Європі. Цей фільм розповідає історію матері, сина якої вбили через дідівщину в білоруській армії, та молоді, що ходить на протести проти Александра Лукашенка у далекому 2020 році. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з режисерами стрічки під час фестивалю та поговорила про можливість білоруського спротиву і те, як росіяни поступово захопили владу в країні.
Головна героїня фільму Motherland — Світлана. Її сина знайшли мертвим під час служби в армії. Поки вона намагається пролити світло на культуру насильства та знущань у білоруській армії, групу молодих друзів з техно-андеграунду Мінська призивають до армії паралельно з масовими протестами через нечесні президентські вибори. Режисери Motherland фіксують історичний момент спротиву, невдовзі після якого вони були змушені, як і тисячі білорусів, покинути рідну країну через репресії.
Ви випустили фільм, який називається Motherland. Як, до речі, ви б переклали його назву білоруською чи українською?
Aлександр Міхалковіч: Фільм звучить англійською мовою та об’єднує сенси, тому Motherland. «Родіна» білоруською не має двох сенсів, як в англійській мові: країна-мати, тому що головна героїня — мати, і motherland як вітчизна.
В цьому фільми ви розповідаєте історію про білоруську молодь, яка опинилася в ситуації протестів 2020 року. Водночас молоді люди мають іти в армію, захищати батьківщину — і стикаються з внутрішніми та зовнішніми конфліктами. Вже пройшло понад два роки з того часу, як Лукашенко фактично узурпував владу в Білорусі. Багато чого змінилось, почалося вторгнення в Україні. Зараз як ви відчуваєте те, що показали в цьому фільмі? Як багато всього змінилося для вас і ваших героїв?
Ганна Бадзяка: Насправді я б сказала, що узурпація влади відбулася значно раніше, бо Лукашенко переміг тільки на перших виборах, а останні 26 років все фактично рухалося в цьому напрямку.
Щодо оборони батьківщини, це така інерційна система, куди потрапляють молоді хлопці. Це вимушена історія. Після 2020 року й особливо після того, як Білорусь втягли в повномасштабне вторгнення Росії в Україну, це стало більш гострим питанням для молоді, і більш принциповим. Щодо наших героїв, які брали участь у протестах 2020 року, — вони виїхали з Білорусі. Частково це так само вимушене рішення, тому що репресії у Білорусі такі, що вибору залишається небагато.
А. М.: Диктатурі властиво створювати реальності, що відрізняються від дійсності. Я сам був у війську в Білорусі 13 років тому. Це стало підставою для цього фільму. Коли добрі митці, художники, режисери не можуть функціонувати [у своїй країні], вони [зазвичай] мають професійну міграцію, їдуть на схід, у Росію. Потім диктатура чимось заповнює ці порожнини. Є якісь фейкові фестивалі кіно, фейкові артисти.
Фейкові патріотичні, я так розумію?
А. М.: Так. Є така модель держави, де мусять існувати ці установи, і диктатура заповнює це місце фейками. Те ж саме і з військом. Білорусь залежала від Росії весь час, і військо було направлене на те, щоб охороняти режим, порядок всередині країни.
Г. Б.: Основна функція силових структур Білорусі — це оборона режиму, а не країни чи громадян.
Режисери фільму Motherland Ганна Бадзяка та Александр Міхалковіч. Фото: Роман Степанович / Заборона
Цікаво, у вас є герой у фільмі, який постійно підіймає цю тему. Він каже: «А якщо ти зараз в армії і тобі скажуть іти і бити мене за те, що я виходжу на протести, ти будеш іти і бити?» Це штовхає героя багато думати про свою роль в армії. Потім він лишає армію, наскільки я розумію. Зараз, особливо після початку повномасштабного вторгнення, ми багато говоримо про участь білорусів у вторгненні і про можливість спротиву всередині армії. Ви як люди, які провели багато часу з цією темою, як вважаєте: чи можливо, що армія Білорусі вирішить врешті не брати участь у війні?
A. М.: Я маю свою теорію чи погляд на цю тему. Білорусь проводила політику русифікації останні двісті років, і перед протестами представники війська навчалися в Росії, були самі росіянами, мали російські паспорти. Те саме під час протестів: опозиція обрала — їм здавалося, що це спрацює, і певний час це працювало, — мирний шлях. Шмат людей у війську чи в поліції стали складати свої повноваження публічно, покидати свої посади. Зараз багато хто з них за ґратами на 15–20 років за зраду країни. Вони зробили «самолюстрацію» замість того, щоби взяти [до рук] зброю. Потім усі ці посади — не тільки у війську, а і в телекомпаніях, у спецслужбах, — заповнили російські професіонали, працівники, які взяли все під ще більший контроль. На цей момент масштаб репресій такий, що [спротив] був можливий два роки тому, але неможливий зараз.
Г. Б.: При всій відсутності суб’єктності в Лукашенка у його політиці, я думаю, це все ж одна з причин, чому у вторгненні в Україну використовується білоруська територія, ресурси, але не білоруська армія. Тому що Лукашенко і його підлеглі бояться використовувати потенційно нелояльних людей.
Тобто спротив таки є?
Г. Б.: Я не знаю, наскільки це спротив, але це незгода всередині.
Як ви це знаєте?
Г. Б.: По комунікації з нашими героями, по їхнім враженням від настрою у війську, по розмовах з людьми, які служать.
Військовий парад у Мінську, 2020 рік. Кадр із фільму Motherland. Фото: Сергій Канапляник
Які можуть бути «червоні лінії» для того, щоб це дійсно стало спротивом? Коли армія скаже: оце ми точно робити не будемо. Що це може бути?
Г. Б.: Я думаю, що це залученість безпосередньо війська у вторгненні в Україну.
А. М.: Бо частина білорусів, особливо на Поліссі, мають родичів з України або в Україні, тримають контакт. Мені здається, що влада розуміє це, і частина людей розуміє це. Крім того, інформація по-іншому розповсюджується: білоруси знають, що відбувається [в Україні], як [українці] знищують окупантів — і роблять з цього висновки. Мотивація для участі знижується.
Г. Б.: Крім того, у Білорусі зовсім інша історія. Там нема ніякої імперської мотивації.
Багато білорусів виїхали під час протестів — тисячі людей. Постає питання: чи залишився хтось, хто може чинити цивільний спротив, публічно чи непублічно? Ми знаємо, що режим Лукашенка набагато жорсткіший, ніж в Росії. Людей не просто саджають в тюрму — це і тортури, фізичне насилля.
А. М.: Як ви особисто думаєте, це можливо?
Мені цікаво вас почути. Насправді дуже рідко українці чують білорусів і те, що відбувається у вас в країні.
А. М.: Ви ж слідкуєте за новинами. Наприклад, білоруські партизани об’явили, що підірвали [розвідувальний] літак А-50, який літав з [аеродрому] у Мачулищах. Тоді почався новий цикл жахливих репресій у Білорусі. Почали арештовувати усі кола знайомих людей з полку [Кастуся] Калиновського [полк білорусів, який воює в Україні проти Росії], усіх знайомих людей, дотичних до цієї диверсії.
Але акти непублічні ідуть. Вчора, наприклад, КДБ у Гродно був забитий чоловік, який мав якусь зброю і наче готував диверсію. Якісь люди щось роблять, але ж ви розумієте, що масові акції неможливі.
Г. Б.: Зараз немає систематизованого спротиву, але є два аспекти. Перший — проведення акцій протесту, у що слабко віриться. Але на початку вторгнення у двадцяти п’яти, здається, містечках Білорусі були акції протесту, і півтори тисячі людей, здається, арештували на той момент. Паралельно з цим є силове протистояння, рейкове, диверсії. Був випадок, коли чоловік стріляв у кдбшника — і це вже дії за межами мирного протесту, фактично це порушення монополії держави на насилля. Але перспективи для мирного спротиву я зараз не бачу.
Складне питання, але все-таки мені цікаво, що ви думаєте — яка роль Білорусі у вторгненні в Україну? Чи це агресор, чи це спільник, чи жертва?
А. М.: На це питання я б знову відповідав в історичній перспективі. Наприклад, масові протести в Білорусі йшли протягом десяти місяців. Це була реакція на масове насилля. Людей це не закрило, як, наприклад, відбувається в Росії, а навпаки: люди були спровоковані, це їх мотивувало чинити опір, вони боролися зі своїми системними страхами, які живуть в тоталітарному режимі. Весь активний кістяк був посаджений [в тюрми], близько 2000 людей офіційно. Ще багато людей виїхали перед війною. Тобто на момент війни залишилась вичищена, люстрована армія і супресивна маса. Так само у придушенні протестів Лукашенкові допоміг Путін. На піку протестів Росгвардія поїхала в бік Білорусі. Усі силові органи були заповнені росіянами.
Г. Б.: Я зараз не розумію, що мається на увазі під словом «Білорусь». Влада стоїть окремо, і вона не має легітимності, не має підтримки. Лукашенко ж не отримав більшості голосів на виборах, тому не має легітимності. З іншого боку, є народ. Що визначити як Білорусь зараз — це [питання].
Співробітник ОМОНу стоїть перед будівлею уряду в Мінську на тлі масових протестів у 2020 році. Кадр із фільму Motherland. Фото: Сергій Канапляник
Коли мова йде про Росію і роль звичайних людей, які або виходять на протести і чинять спротив, або ні, це одна з найважливіших тем, і дуже складних. Напевно, для вас це також непроста тема — чи змогли білоруси зробити все, щоб не допустити такого сценарію.
Г. Б.: Програш протестів, звичайно, відіграв свою роль у тому, що ми маємо зараз. За іншого сценарію я не думаю, що така ситуація сталася б.
Бути журналістом у Білорусі у 2020 році було небезпечно (Заборона писала про журналісток, яких режим Лукашенка відправив у тюрму за онлайн-ефіри протестів). Як вам було знімати ваш фільм? Чи ви ризикували?
Г. Б.: Я раніше працювала в журналістиці — незалежній, звісно, і не мала справи з державними ЗМІ. Скільки працювала, звикла до того, що весь час ризикуєш, не маєш жодних законних інструментів для того, щоби захистити себе.
А. М.: А як ви думаєте, мені було ризиковано знімати фільм про окупацію Криму? [Александр Міхалкевіч зняв документальний фільм «Моя бабуся з Марсу» про життя в Криму після анексії]. Плацдарм для нинішнього психологічного стану був закладений саме там. І самоцензура, і так далі, з усім, що випливає. Ну, це вже [тема для іншої розмови].
Стільки людей виїхало з Білорусі, і ви теж виїхали. Як ви собі уявляєте вашу майбутню діяльність? Що зніматимете? Як будете шукати себе?
А. М.: Фермером працювати (сміється). Коли почалася війна, ми були в Києві. Я відчував такі емоції… Зрозумів, що жодне кіно, жоден літературний твір не підготував мене до цього. Мій улюблений фільм «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи чи книги Алексієвич і близько не стоять з досвідом [того, що відбувається]. Під питанням стоять і різні проєкти, заплановані перед війною, бо сенс усього цього губиться, меркне після початку війни. Це все вже здається неважливим. Ти так само ставиш питання про ефективність мистецтва.
Ви розчарувалися в професії?
А. М.: Побачимо після публікації вашого інтерв’ю і реакції українського суспільства.
Г. Б.: Я теж не знаю, чи буду я продовжувати займатися тим, чим займалася. Повернення до журналістики може для мене мати більше сенсу.
