Читаєте зараз
«Я зараз не розумію, що мається на увазі під словом “Білорусь”». Режисери фільму Motherland про любов до вітчизни та узурпацію влади

«Я зараз не розумію, що мається на увазі під словом “Білорусь”». Режисери фільму Motherland про любов до вітчизни та узурпацію влади

Katerina Sergatskova

Фільм Motherland білоруських режисерів Ганни Бадзяки та Александра Міхалковіча отримав головний приз CPH DOX — одного з найвпливовіших фестивалів документального кіно у Європі. Цей фільм розповідає історію матері, сина якої вбили через дідівщину в білоруській армії, та молоді, що ходить на протести проти Александра Лукашенка у далекому 2020 році. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з режисерами стрічки під час фестивалю та поговорила про можливість білоруського спротиву і те, як росіяни поступово захопили владу в країні.


Головна героїня фільму Motherland — Світлана. Її сина знайшли мертвим під час служби в армії. Поки вона намагається пролити світло на культуру насильства та знущань у білоруській армії, групу молодих друзів з техно-андеграунду Мінська призивають до армії паралельно з масовими протестами через нечесні президентські вибори. Режисери Motherland фіксують історичний момент спротиву, невдовзі після якого вони були змушені, як і тисячі білорусів, покинути рідну країну через репресії.

Ви випустили фільм, який називається Motherland. Як, до речі, ви б переклали його назву білоруською чи українською? 

Aлександр Міхалковіч: Фільм звучить англійською мовою та об’єднує сенси, тому Motherland. «Родіна» білоруською не має двох сенсів, як в англійській мові: країна-мати, тому що головна героїня — мати, і motherland як вітчизна. 

В цьому фільми ви розповідаєте історію про білоруську молодь, яка опинилася в ситуації протестів 2020 року. Водночас молоді люди мають іти в армію, захищати батьківщину — і стикаються з внутрішніми та зовнішніми конфліктами. Вже пройшло понад два роки з того часу, як Лукашенко фактично узурпував владу в Білорусі. Багато чого змінилось, почалося вторгнення в Україні. Зараз як ви відчуваєте те, що показали в цьому фільмі? Як багато всього змінилося для вас і ваших героїв? 

Ганна Бадзяка: Насправді я б сказала, що узурпація влади відбулася значно раніше, бо Лукашенко переміг тільки на перших виборах, а останні 26 років все фактично рухалося в цьому напрямку.

Щодо оборони батьківщини, це така інерційна система, куди потрапляють молоді хлопці. Це вимушена історія. Після 2020 року й особливо після того, як Білорусь втягли в повномасштабне вторгнення Росії в Україну, це стало більш гострим питанням для молоді, і більш принциповим. Щодо наших героїв, які брали участь у протестах 2020 року, — вони виїхали з Білорусі. Частково це так само вимушене рішення, тому що репресії у Білорусі такі, що вибору залишається небагато.

А. М.: Диктатурі властиво створювати реальності, що відрізняються від дійсності. Я сам був у війську в Білорусі 13 років тому. Це стало підставою для цього фільму. Коли добрі митці, художники, режисери не можуть функціонувати [у своїй країні], вони [зазвичай] мають професійну міграцію, їдуть на схід, у Росію. Потім диктатура чимось заповнює ці порожнини. Є якісь фейкові фестивалі кіно, фейкові артисти.

Фейкові патріотичні, я так розумію?

А. М.: Так. Є така модель держави, де мусять існувати ці установи, і диктатура заповнює це місце фейками. Те ж саме і з військом. Білорусь залежала від Росії весь час, і військо було направлене на те, щоб охороняти режим, порядок всередині країни. 

Г. Б.: Основна функція силових структур Білорусі — це оборона режиму, а не країни чи громадян.

Цікаво, у вас є герой у фільмі, який постійно підіймає цю тему. Він каже: «А якщо ти зараз в армії і тобі скажуть іти і бити мене за те, що я виходжу на протести, ти будеш іти і бити?» Це штовхає героя багато думати про свою роль в армії. Потім він лишає армію, наскільки я розумію. Зараз, особливо після початку повномасштабного вторгнення, ми багато говоримо про участь білорусів у вторгненні і про можливість спротиву всередині армії. Ви як люди, які провели багато часу з цією темою, як вважаєте: чи можливо, що армія Білорусі вирішить врешті не брати участь у війні? 

A. М.: Я маю свою теорію чи погляд на цю тему. Білорусь проводила політику русифікації останні двісті років, і перед протестами представники війська навчалися в Росії, були самі росіянами, мали російські паспорти. Те саме під час протестів: опозиція обрала — їм здавалося, що це спрацює, і певний час це працювало, — мирний шлях. Шмат людей у війську чи в поліції стали складати свої повноваження публічно, покидати свої посади. Зараз багато хто з них за ґратами на 15–20 років за зраду країни. Вони зробили «самолюстрацію» замість того, щоби взяти [до рук] зброю. Потім усі ці посади — не тільки у війську, а і в телекомпаніях, у спецслужбах, — заповнили російські професіонали, працівники, які взяли все під ще більший контроль. На цей момент масштаб репресій такий, що [спротив] був можливий два роки тому, але неможливий зараз.

Г. Б.: При всій відсутності суб’єктності в Лукашенка у його політиці, я думаю, це все ж одна з причин, чому у вторгненні в Україну використовується білоруська територія, ресурси, але не білоруська армія. Тому що Лукашенко і його підлеглі бояться використовувати потенційно нелояльних людей.

Тобто спротив таки є?

Г. Б.: Я не знаю, наскільки це спротив, але це незгода всередині. 

Як ви це знаєте?

Г. Б.: По комунікації з нашими героями, по їхнім враженням від настрою у війську, по розмовах з людьми, які служать. 

Які можуть бути «червоні лінії» для того, щоб це дійсно стало спротивом? Коли армія скаже: оце ми точно робити не будемо. Що це може бути?

Г. Б.: Я думаю, що це залученість безпосередньо війська у вторгненні в Україну.

А. М.: Бо частина білорусів, особливо на Поліссі, мають родичів з України або в Україні, тримають контакт. Мені здається, що влада розуміє це, і частина людей розуміє це. Крім того, інформація по-іншому розповсюджується: білоруси знають, що відбувається [в Україні], як [українці] знищують окупантів — і роблять з цього висновки. Мотивація для участі знижується.

Г. Б.: Крім того, у Білорусі зовсім інша історія. Там нема ніякої імперської мотивації. 

Багато білорусів виїхали під час протестів — тисячі людей. Постає питання: чи залишився хтось, хто може чинити цивільний спротив, публічно чи непублічно? Ми знаємо, що режим Лукашенка набагато жорсткіший, ніж в Росії. Людей не просто саджають в тюрму — це і тортури, фізичне насилля. 

А. М.: Як ви особисто думаєте, це можливо?

Мені цікаво вас почути. Насправді дуже рідко українці чують білорусів і те, що відбувається у вас в країні.

А. М.: Ви ж слідкуєте за новинами. Наприклад, білоруські партизани об’явили, що підірвали [розвідувальний] літак А-50, який літав з [аеродрому] у Мачулищах. Тоді почався новий цикл жахливих репресій у Білорусі. Почали арештовувати усі кола знайомих людей з полку [Кастуся] Калиновського [полк білорусів, який воює в Україні проти Росії], усіх знайомих людей, дотичних до цієї диверсії. 

Але акти непублічні ідуть. Вчора, наприклад, КДБ у Гродно був забитий чоловік, який мав якусь зброю і наче готував диверсію. Якісь люди щось роблять, але ж ви розумієте, що масові акції неможливі.

Г. Б.: Зараз немає систематизованого спротиву, але є два аспекти. Перший — проведення акцій протесту, у що слабко віриться. Але на початку вторгнення у двадцяти п’яти, здається, містечках Білорусі були акції протесту, і півтори тисячі людей, здається, арештували на той момент. Паралельно з цим є силове протистояння, рейкове, диверсії. Був випадок, коли чоловік стріляв у кдбшника — і це вже дії за межами мирного протесту, фактично це порушення монополії держави на насилля. Але перспективи для мирного спротиву я зараз не бачу.

Складне питання, але все-таки мені цікаво, що ви думаєте — яка роль Білорусі у вторгненні в Україну? Чи це агресор, чи це спільник, чи жертва? 

А. М.: На це питання я б знову відповідав в історичній перспективі. Наприклад, масові протести в Білорусі йшли протягом десяти місяців. Це була реакція на масове насилля. Людей це не закрило, як, наприклад, відбувається в Росії, а навпаки: люди були спровоковані, це їх мотивувало чинити опір, вони боролися зі своїми системними страхами, які живуть в тоталітарному режимі. Весь активний кістяк був посаджений [в тюрми], близько 2000 людей офіційно. Ще багато людей виїхали перед війною. Тобто на момент війни залишилась вичищена, люстрована армія і супресивна маса. Так само у придушенні протестів Лукашенкові допоміг Путін. На піку протестів Росгвардія поїхала в бік Білорусі. Усі силові органи були заповнені росіянами. 

Г. Б.: Я зараз не розумію, що мається на увазі під словом «Білорусь». Влада стоїть окремо, і вона не має легітимності, не має підтримки. Лукашенко ж не отримав більшості голосів на виборах, тому не має легітимності. З іншого боку, є народ. Що визначити як Білорусь зараз — це [питання]. 

Коли мова йде про Росію і роль звичайних людей, які або виходять на протести і чинять спротив, або ні, це одна з найважливіших тем, і дуже складних. Напевно, для вас це також непроста тема — чи змогли білоруси зробити все, щоб не допустити такого сценарію.

Г. Б.: Програш протестів, звичайно, відіграв свою роль у тому, що ми маємо зараз. За іншого сценарію я не думаю, що така ситуація сталася б. 

Бути журналістом у Білорусі у 2020 році було небезпечно (Заборона писала про журналісток, яких режим Лукашенка відправив у тюрму за онлайн-ефіри протестів). Як вам було знімати ваш фільм? Чи ви ризикували?

Г. Б.: Я раніше працювала в журналістиці — незалежній, звісно, і не мала справи з державними ЗМІ. Скільки працювала, звикла до того, що весь час ризикуєш, не маєш жодних законних інструментів для того, щоби захистити себе. 

А. М.: А як ви думаєте, мені було ризиковано знімати фільм про окупацію Криму? [Александр Міхалкевіч зняв документальний фільм «Моя бабуся з Марсу» про життя в Криму після анексії]. Плацдарм для нинішнього психологічного стану був закладений саме там. І самоцензура, і так далі, з усім, що випливає. Ну, це вже [тема для іншої розмови].

Стільки людей виїхало з Білорусі, і ви теж виїхали. Як ви собі уявляєте вашу майбутню діяльність? Що зніматимете? Як будете шукати себе?

А. М.: Фермером працювати (сміється). Коли почалася війна, ми були в Києві. Я відчував такі емоції… Зрозумів, що жодне кіно, жоден літературний твір не підготував мене до цього. Мій улюблений фільм «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи чи книги Алексієвич і близько не стоять з досвідом [того, що відбувається]. Під питанням стоять і різні проєкти, заплановані перед війною, бо сенс усього цього губиться, меркне після початку війни. Це все вже здається неважливим. Ти так само ставиш питання про ефективність мистецтва. 

Ви розчарувалися в професії?

А. М.: Побачимо після публікації вашого інтерв’ю і реакції українського суспільства.

Г. Б.: Я теж не знаю, чи буду я продовжувати займатися тим, чим займалася. Повернення до журналістики може для мене мати більше сенсу.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій