Бути журналістом в Україні — це бути там, де болить. Вступний лист нового головного редактора Заборони Даниила Леховіцера

Катерина Сергацкова залишає посаду головної редакторки Заборони. Від сьогодні команду очолює Даниил Леховіцер, який за останні півтора року в Забороні не лише запустив і розвивав напрями технологій та науки, геймінгу та авторських колонок на сайті, а й створив оновлену концепцію видання. Для читачів це означає ще більше нових форматів та унікальних історій, які ви навряд чи побачите в інших медіа. Проте сьогодення диктує умови, за яких головним ньюзмейкером в Україні стала війна. Вона просочилася в усі сфери нашого життя — від політики й економіки до культури та урбаністики. У вступному листі до читачів Даниил Леховіцер розповідає, що чекає на Заборону попереду та яка мета рухає кожним і кожною в команді під час повномасштабної війни.

У романі «І до чого тут я?» швейцарського журналіста Саші Баттьяні є пасаж, який я часто згадую. Якщо вмістити його в кілька речень, вийде приблизно таке: чи знала нейтральна Швейцарія (або інші схожі на неї країни) Історію? Історію з великої літери, яка чавунною ходою залишала по собі вирви катастроф? Баттьяні робить чесний висновок: «Вулиці, дома, квартали не могли повідати свою історію, тому що там майже нічого не змінювалося, а якщо і змінювалося, то на краще».

Україна — не та країна, яка могла б послатися на дефіцит історії. Здається, якщо не переважна, то суттєва кількість наших міст і сіл, як геологічні породи, складаються з нашарувань історій, великих і маленьких, від яких самі місця мали б вити. Кажуть, що ще одне визначення слова «суспільство» полягає в пам’яті (і забутті): суспільство робить суспільством те, що люди погодилися пам’ятати, а що — забути. Роль журналіста тут надзвичайно важлива: не дати події залишитися без свідка, бути археологом, який не дасть трагічній пам’яті, її множинним відросткам, укритися пилом і землею.

Заборона продовжить робити те, що й робить: збиратиме архів воєнного часу, залишатиметься інституцією, яка спрямована бачити, чути й відчувати, а потім — переповідати та свідчити. Ми продовжимо йти поруч з непочутими, скривдженими та мертвими — і, сказати чесно, це важка, часто самотня робота. Тому я дякую членам редакції насамперед за їхнє усвідомлення, що бути журналістом в сучасній Україні — це бути там, де болить. Біля Бахмута; в затоплених селах Миколаївської області, де після підриву Каховської ГЕС глиняні хатинки тануть у воді, як цукор; в селі на півночі України, де окупанти майже місяць тримали 386 цивільних в шкільному підвалі в темряві; з командою Червоного Хреста (що ніяк не гарантує безпеку та відсутність обстрілів); поруч з тваринами Краматорська; з військовими, яким ампутували кінцівки. Це тільки крихітна частина того, що Заборона встигла зробити за час повномасштабної війни Росії проти України.

Попереду, на жаль, ще більше історій розпачу, але й великої краси та сили, які ми намагатимемося переповісти. Ми продовжимо працювати на деокупованих територіях, говорити з жертвами насилля, писати й робити фотопроєкти про колективну та історичну пам’ять, відстоювати права військових, ЛГБТ-спільноти, нейровідмінних осіб та людей з інвалідністю, тварин і навіть мерців — усіх тих соціальних груп, які мають бути помічені.

Є ще одна важлива ціль Заборони. І щоб її пояснити, дозволю собі ще трохи неймдропінгу. В одному з моїх, мабуть, найулюбленіших серіалів, «Новому папі», новообраний римський понтифік Іоанн Павло III у виконанні Джона Малковича запитує себе, в чому він бачить свою роботу. У захисті крихкості. В його розумінні, крихкість — це не вада; це не ноша. Крихкість — це диво. Крихкість — це те, чим варто пишатися. 

І ми, своєю чергою, теж продовжимо захищати крихкість.