Читаєте зараз
Бути журналістом в Україні — це бути там, де болить. Вступний лист нового головного редактора Заборони Даниила Леховіцера

Бути журналістом в Україні — це бути там, де болить. Вступний лист нового головного редактора Заборони Даниила Леховіцера

Daniel Lekhovitser

Катерина Сергацкова залишає посаду головної редакторки Заборони. Від сьогодні команду очолює Даниил Леховіцер, який за останні півтора року в Забороні не лише запустив і розвивав напрями технологій та науки, геймінгу та авторських колонок на сайті, а й створив оновлену концепцію видання. Для читачів це означає ще більше нових форматів та унікальних історій, які ви навряд чи побачите в інших медіа. Проте сьогодення диктує умови, за яких головним ньюзмейкером в Україні стала війна. Вона просочилася в усі сфери нашого життя — від політики й економіки до культури та урбаністики. У вступному листі до читачів Даниил Леховіцер розповідає, що чекає на Заборону попереду та яка мета рухає кожним і кожною в команді під час повномасштабної війни.


У романі «І до чого тут я?» швейцарського журналіста Саші Баттьяні є пасаж, який я часто згадую. Якщо вмістити його в кілька речень, вийде приблизно таке: чи знала нейтральна Швейцарія (або інші схожі на неї країни) Історію? Історію з великої літери, яка чавунною ходою залишала по собі вирви катастроф? Баттьяні робить чесний висновок: «Вулиці, дома, квартали не могли повідати свою історію, тому що там майже нічого не змінювалося, а якщо і змінювалося, то на краще».

Україна — не та країна, яка могла б послатися на дефіцит історії. Здається, якщо не переважна, то суттєва кількість наших міст і сіл, як геологічні породи, складаються з нашарувань історій, великих і маленьких, від яких самі місця мали б вити. Кажуть, що ще одне визначення слова «суспільство» полягає в пам’яті (і забутті): суспільство робить суспільством те, що люди погодилися пам’ятати, а що — забути. Роль журналіста тут надзвичайно важлива: не дати події залишитися без свідка, бути археологом, який не дасть трагічній пам’яті, її множинним відросткам, укритися пилом і землею.

Заборона продовжить робити те, що й робить: збиратиме архів воєнного часу, залишатиметься інституцією, яка спрямована бачити, чути й відчувати, а потім — переповідати та свідчити. Ми продовжимо йти поруч з непочутими, скривдженими та мертвими — і, сказати чесно, це важка, часто самотня робота. Тому я дякую членам редакції насамперед за їхнє усвідомлення, що бути журналістом в сучасній Україні — це бути там, де болить. Біля Бахмута; в затоплених селах Миколаївської області, де після підриву Каховської ГЕС глиняні хатинки тануть у воді, як цукор; в селі на півночі України, де окупанти майже місяць тримали 386 цивільних в шкільному підвалі в темряві; з командою Червоного Хреста (що ніяк не гарантує безпеку та відсутність обстрілів); поруч з тваринами Краматорська; з військовими, яким ампутували кінцівки. Це тільки крихітна частина того, що Заборона встигла зробити за час повномасштабної війни Росії проти України.

Попереду, на жаль, ще більше історій розпачу, але й великої краси та сили, які ми намагатимемося переповісти. Ми продовжимо працювати на деокупованих територіях, говорити з жертвами насилля, писати й робити фотопроєкти про колективну та історичну пам’ять, відстоювати права військових, ЛГБТ-спільноти, нейровідмінних осіб та людей з інвалідністю, тварин і навіть мерців — усіх тих соціальних груп, які мають бути помічені.

Читати більше новин в Telegram

Є ще одна важлива ціль Заборони. І щоб її пояснити, дозволю собі ще трохи неймдропінгу. В одному з моїх, мабуть, найулюбленіших серіалів, «Новому папі», новообраний римський понтифік Іоанн Павло III у виконанні Джона Малковича запитує себе, в чому він бачить свою роботу. У захисті крихкості. В його розумінні, крихкість — це не вада; це не ноша. Крихкість — це диво. Крихкість — це те, чим варто пишатися. 

І ми, своєю чергою, теж продовжимо захищати крихкість.

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій