«Ти розумієш, що чиєсь життя дорожче за все інше»: історія військового медика, чий заклик почув Ердоган

Асан Ісенаджиєв — військовий медик кримськотатарського походження. Після анексії Криму він покинув окупований півострів та пішов служити в прикордонну службу України. У 2018 році приєднався до військового формування «Азов» як парамедик. Навалу росіян у лютому 2022 року стримував у складі медичної роти в Маріуполі. Асан боровся зі смертю на «Азовсталі», пережив нескінченні катування та побиття в полоні росіян, теракт в Оленівці. 

Що врятувало парамедика від суїциду в полоні та як склалося його життя після обміну, Асан Ісенаджиєв розповів Забороні.

Підготовка «Азову» до великої війни

Ми знали, що буде повномасштабна війна. Чи сподівалися, що все минеться? Так. Але полк «Азов» готувався сам та проводив підготовку для цивільного населення. В тому числі тренінги з надання першої домедичної допомоги: що робити при обстрілах та як себе поводити під час активних бойових дій.

Я вступив у лави полку 2018 року, принаймні раз на місяць ми їздили на полігон, де відпрацьовували тактику, стрільбу та такмед. Наша швидка була завжди напоготові. Ми підготували більше інфузії, матеріалу для перевʼязок та турнікетів. Тобто була реально бойова готовність. На випадок, якби нас посеред ночі розбудили і сказали, що почалась війна, всі уже мали зібрані рюкзаки.

Напередодні повномасштабного вторгнення в напрямку Широкиного, що неподалік Маріуполя, почали працювати російські «Гради», які дуже довго мовчали, — промацували нашу лінію оборони.

24 лютого я був у Донецькій області, Ялта. Бойову тривогу дали о 3:00. По рації передали, щоб ми не стріляли по літаку, доки він першим не відкриє вогонь. І в цей момент над нами пролітає літак і починає скидати бомби.

Коли почалася велика війна, ми були дуже вмотивовані. Бажання було лише одне: помста за хлопців, які загинули під час АТО та ООС. У нас з’явилася можливість повернути раніше окуповані Росією території.

Чонгар та оточення Маріуполя

На початку вторгнення ми ще не розуміли, що Маріуполь потрапить в оточення. Мій екіпаж перекинули в західну частину міста і сказали готуватися приймати удар, бо ворог вже захопив Бердянськ. Я був шокований, як швидко росіяни рухалися зі сторони Криму, пройшли перешийок та КПП Чонгар. Херсон, Мелітополь та інші південні міста і селища були швидко окуповані.

Після анексії Криму я 2,5 роки служив на Чонгарі в Державній прикордонній службі України. Я знаю, що мости, які зʼєднували півострів і материкову Україну, були заміновані багато років, ще з часів анексії півострова. Під кожним з трьох мостів (автомобільний, залізничний і дамба) була тонна тротилу. У разі підриву там би все розлетілося. Але цього не сталося. Чи міг би підрив мостів зупинити російський наступ з Криму? Насправді ні. Але це могло б сповільнити ворога.

Евакуаційні шляхи

У Маріуполі мій підрозділ дислокувався в Приморському районі. Поранених доставляли у визначену точку евакуації. Туди під’їжджали медики, забирали їх до шпиталю. Через деякий час росіяни ракетою зруйнували міський шпиталь. Всіх лікарів, які вижили там, перекинули на «Азовсталь». З того часу всіх поранених почали доставляти у бункер на заводі.

В якийсь момент дорога, яка вела на «Азовсталь», стала поливатися вогнем, тож відвозити туди поранених було дуже небезпечно. Тому ми зробили в підвалі одного з ТЦ стабілізаційний пункт: хлопці привозили туди медикаменти та все необхідне з аптек міста. На цьому пункті не було хірургів, тож важкопоранених ми відвозили в порт, а звідти на човні доставляли морем на «Азовсталь». Таке транспортування було дуже небезпечним: росіяни підбили кілька наших човнів з пораненими та медиками, але іншого, безпечнішого шляху не було.

Місто було вже повністю в російському оточенні, ворог прорвав центральну частину зі сторони ТЦ «ПортСіті».

«Азовсталь»

З 1 квітня 2022 року ми вже постійно перебували на «Азовсталі». Спершу я був у бункері разом з командуванням, потім мене відправили в госпіталь. Кількість поранених катастрофічно зростала, госпіталь на заводі взагалі не був розрахований на таку кількість людей. Ліжок не вистачало на всіх: двоє важкопоранених, які кричали від болю, ділили одне ліжко.

Тому розподіляли людей по інших бункерах. У «Джерелі» їм робили перевʼязки, діставали маленькі осколки. В нас було лише два операційні столи.

Не найприємніша частина моєї роботи — градація людей за ступенем тяжкості поранення і першочерговості надання медичної допомоги. Є три групи поранених:

• перша — що б ти не робив, людина все одно виживе;
• друга — що б ти не робив, він, скоріше за все, помре;
• третя — якщо ти щось зробиш, то він виживе.

Близько 80% всіх поранених якраз були в третій групі. А у нас лише два операційні столи, тож потрібно було обрати серед поранених тих, хто точне виживе, якщо зробити оперативне втручання. Це було дуже складно морально, бо серед поранених були мої побратими та друзі. Хотілося, щоб вижили всі, але деякі поранення дуже важкі. Ти розумієш, що краще віддати перевагу тому, хто з великою ймовірністю виживе після поранення та хірургічного втручання. Потім його зможуть евакуювати гелікоптером.

О 4:00 16 квітня у шпиталі «Азовсталі» перебувало 463 поранені. Ніхто з медиків практично не спав всі 87 днів. Ми могли за добу поспати 1–2 години і продовжували працювати. Ти розумієш, що чиєсь життя дорожче за все інше. 

Облога «Азовсталі»: дефіцит ліків та їжі

Всього катастрофічно не вистачало. В якийсь момент, коли матеріал для перевʼязок закінчився, ми використовували простирадла, які попередньо прали у дощовій чи технічній воді з антисептиком. Цими ганчірками ми тампонували та перевʼязували поранених. Потім з мертвих почали знімати речі, дезінфікували їх і також використовували для перевʼязки. Знеболювальне та антибіотики давали пораненим тільки після операції. Ми почали використовувати мідній тоненький дріт, який знайшли на заводі, аби зашивати рани звичайною голкою.

Нам дуже допомагала підтримка з неба — операція «Азовське небо». 24 гелікоптери евакуйовували поранених та доставляли їжу, ліки, зброю і бійців для підкріплення. Таким чином на «Азовсталь» прилетіли і лікарі, до нас приєдналися п’ять медиків: хірург, нейрохірург, анестезіолог та медсестра. Але, на жаль, повітрям не було можливості доставляти великі партії ліків. Переважно ми отримували антибіотики та засоби для наркозу. Кожен гелікоптер, коли повертався на базу, міг узяти важкопоранених. 

З водою теж була складна ситуація: спочатку ми брали воду з заводських бюветів, а потім перейшли на технічну воду з баків пожежної частини, яку фільтрували за допомогою активованого вугілля та марлі. З їжі у нас була невелика кількість каші та консерви. Памʼятаю, як вдалося дістати сир та мед для поранених. Хороше харчування було запорукою одужання наших військових, однак запаси їжі на заводі закінчувалися. Деякі наші захисники мали легкі поранення, але через дефіцит їжі їхні рани починали гнити і не загоювалися. На жаль, через важкі умови була висока смертність, хоча лікарі робили все можливе і неможливе, аби всіх врятувати.

Асан Ісенаджиєв: звернення до Ердогана

Туреччина — дуже сильна країна, яка може диктувати свої умови. Я мусульманин, тож записав звернення до пана Реджепа Ердогана як до лідера могутньої ісламської держави. Ми перебували у щільному оточенні, потрібно було шукати шляхи розв’язання нашої ситуації. Я знаю, що Ердоган побачив моє звернення через дві години після того, як я його надіслав співачці Джамалі. Моє звернення потрапило до кримськотатарського медіа в Анкарі, де його переклали турецькою і надіслали в адміністрацію президента Ердогана. Наступного дня я написав актору Ахтему Сейтаблаєву: «Чи є реакція на моє звернення?» Він відповів, що Ердоган переглянув запис. Путіну було запропоновано кілька шляхів розв’язання ситуації.

Ver esta publicación en Instagram

Una publicación compartida de Асан Ісенаджиєв (@dr.livese)

Оленівка: підрив бараку з бійцями «Азову»

Близько двох сотень військових з полку «Азов» зібрали по всій колонії і перевели в один барак. Я його називаю «барак 200», де росіяни влаштували теракт. Вибух стався близько опівночі, мене вибуховою хвилею відкинуло на сусіднє ліжко. Через падіння я втратив кілька зубів, моє обличчя було в крові, мене контузило і я отримав осколкові поранення грудної клітини та стегна. Але я дивом залишився живим і допомагав пораненим побратимам вибратися з будівлі, що палала. Це, гадаю, був приліт.

Наглядачі колонії наказали вишикуватися під світлом прожекторів. Ми почали кричати про допомогу для поранених, але їм було байдуже: вони пили каву і сміялися. Ми почали рвати на собі одяг і цією тканиною робити перевʼязки, тампонувати рани, накладати імпровізовані джгути.

До нас привели полонених медиків з «Азовсталі», вони на місці витягували уламки з ніг. Лише через шість годин після теракту приїхали КамАЗи, на них повантажили важкопоранених і відвезли до лікарні. По дорозі кілька померли від втрати крові через неналежне транспортування. Всіх інших, хто вижив у бараці, кинули в карцер. Приміщення розраховувалось на шість осіб, а там утримували 36 бранців, тому практично всі спали на підлозі. В таких умовах нас утримували місяць, а потім перевели в спільний барак.

В Оленівці протягом п’яти місяців мене допитували, коли дізналися, що я медик. Закидали фейкові звинувачення та залякували смертною карою. У мене питали, яку смерть я оберу: повішення чи розстріл.

Таганрог: катування та побиття

В СІЗО №2 Таганрогу ставлення було ще гірше, і Оленівка здавалася вже не таким жахливим місцем. Після прибуття в колонію всіх без виключення шість годин били російські спецпризначенці. Також били електричним струмом. Після цього мене затягнули в камеру, де продовжували бити. Потім мені сказали спати, і що зранку вони продовжать мене бити. Так і сталося. Спочатку нас били три рази на день, потім два рази на день. Підйом був о 6:00, змушували співати російський гімн. Потім ми шикувалися в коридорі, де всіх знову били. Після того ми прибирали камеру. Вдень нам було заборонено сідати на ліжка, ми весь час стояли в камері й дивилися в підлогу. Нам давали 5 хвилин на сніданок і 10 хвилин на обід, щоб зʼїсти суп, — це була вода з капустою. В увʼязненні у Таганрозі я пробув 97 днів. 

Мені закидали звинувачення у катуванні російських полонених, евтаназії, розстрілі цивільних у Маріуполі. Росіяни називали мене ісламським терористом, неонацистом та неофашистом. Мене змушували давати брехливі свідчення та свідчити проти мого командира з полку «Азов». Я відмовлявся, і тоді мене почали сильно бити й катувати — примусили підписати це. Після обміну я просив пробачення у командира за це. Як колишній бранець Кремля, він добре розумів, під яким тиском я був.

Думки про суїцид та довгоочікуваний обмін 

Мій обмін відбувся 31 грудня 2022 року. Незадовго до того до нашої камери підлетів білий голуб і сів під вікном. Я тоді сказав побратимам, що це на обмін. У мене було трошки хліба — я кинув крихти птаху, хоча за це наглядачі колонії могли мене покарати. Голуб ще кілька разів до нас прилітав.

В ніч проти 30 грудня відкриваються двері камери і мені кажуть: «Ісенаджиєв, з речами на вихід». Мені наказали зняти тюремну робу, в кишені якої я збирав знеболювальне — планував назбирати 16 таблеток, щоби впасти в кому і покінчити з життям. Під час полону я розумів, що мої дні закінчаться у вʼязниці, тож я готувався до суїциду. На той момент я назбирав 12 таблеток. Я це приховував від побратимів, щоб мене не зупинили.

Коли мене вивели з камери, я побачив побратимів з інших камер. У всіх виступили сльози: нас везуть на обмін! Спочатку нас привезли в Курськ, а звідти автобусами в Сумську область. Ми зупинилися і в наш автобус зайшов представник СБУ: «Вітаю, хлопці, в Україні!» Спочатку я не міг у це повірити, все здавалося сном. Близько пʼяти днів після обміну я не міг заснути — боявся знову прокинутися у російській вʼязниці. 

Реабілітація та повернення до цивільного життя

Після полону я двічі проходив лікування в психіатричній лікарні. Згодом пройшов реабілітації за кордоном, зі мною звʼязалися українські волонтери та запропонували пройти курс лікування псилоцибіном. Мені це дуже допомогло: зникли думки про суїцид, я став почуватися набагато краще. Громадська організація «Серце Азовсталі» запропонував мені пройти курс від центру Dan.IT, мені дійсно стало цікаво розвиватися у цьому напрямі. Курси допомагали відволіктись та сконцентруватися на новій галузі, я вдячний за таку можливість як частину моєї реабілітації. Наразі я зосередився на відкритті власного навчального курсу з тактичної медицини для цивільних. Також я закрив збір на дефібрилятор, який ми встановимо у середмісті Києва в публічному місці.