Життя уцілілих дуже самотнє: антропологиня пояснює нормальність наших реакцій та способи позбутися позиції жертви

Малгожата Восінська — кандидатка наук з антропології за спеціалізацією «Антропологія геноциду» і психотравматологиня. Понад 15 років вона вивчає збройні конфлікти. Родина Малгожати мешкала у Варшаві з кінця XIX століття, але після тяжкого досвіду Другої світової виїхала. Спогади про переселення, Голокост, концентраційні табори викликали тривогу та страх серед рідні. А Варшава була тим самим свідком травматичних згадок.

Попри це — а може, навіть саме тому — Восінська 2017 року оселилася у Варшаві. Вона проживає на Муранові — районі, де під час війни було єврейське гетто. Районі, який відбудовувався з руїн і повстав на руїнах. Історія її родини є одним з найкращих прикладів, що не лише архітектура, а й реінтеграція людської пам’яті може мати цілющу силу.

Журналістка Sestry Ольга Гембік поговорила з польською антропологинею про екологічні способи повернення додому, травму буття жертвою та почуття провини. Те, що розповіла Малгожата, відгукнеться всім українцям.

Повернення додому без додаткової психотравми

Повернення не завжди приносить радість. Воно може бути смутком. У Польщі ми про це довго не говорили. Психологічна травма окремої людини була табуйована більш як 80 років або використовувалася як політичний інструмент. Як це не парадоксально, але саме з повномасштабним вторгненням в Україну, коли ми багато почули про травми війни та втрати біженців, склалися передумови для того, щоб також визнати польський досвід.

Багато українських жінок і чоловіків, які приїхали в Польщу як біженці, страждають від того, що зазвичай називають воєнною травмою, або посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Люди з окупованих територій переживають війну ще гірше.

Проте я спостерігаю, як швидко вони вміють повертати до життя те, що їм найближче: будинки, городи. Вони відновлюють відчуття реальності, займаючись повсякденними справами, прибираючи та відбудовуючи.

Я багато років працювала з жертвами війни з Демократичної Республіки Конго та тими, хто пережив геноцид у Руанді. У тих країнах важко побудувати й відновити щось стабільне, але люди все одно намагаються навести лад у своєму житті.

Тим, хто веде традиційний спосіб життя, більше прив’язаний до землі, релігії, — легше. Вони черпають силу з почуття сусідської спільноти, потреби заопікуватися тваринами, фізичної праці. Робота на полі, догляд за худобою, вирощування рослин, допомога сусідам — це послаблює травматичний досвід, бо увага не зафіксована на собі самому.

Зосередження на тому, як добре ростуть курчата і несуться кури, є одним із підтримувальних методів, про який ми на Заході, на жаль, забули. 

Євреї, які поїхали до Ізраїлю після Другої світової та працювали на землі й у кібуцах, з психологічного погляду діяли практично. Один із найкращих способів упоратися з травмою та зняти напругу — активізувати тіло. Однозначно раджу повертатися до садів. Якщо немає власного, можете спробувати спільно створити сад біля свого будинку. Це також сприятиме зміцненню сусідських зв’язків, яких нам усе більше бракує. Особливо у великих містах.

Травмована людина має на повернення ще більше прав — аби усвідомити, що втратила. Бо тільки це дозволить жити повноцінно. Конфронтація з утратою дуже важка, але можна впоратися. Насправді людину руйнує мовчання.

Почуття провини: я живий, а хтось — ні

Почуття провини, пов’язане з травмою свідка, насправді найважче. Бути жертвою — це жахливо і болісно, ​​але є люди, які бачили смерть своїх близьких, навіть якщо самі фізично не постраждали.

Перша реакція людини на жахливі події — заплющити очі та відвести погляд. Цей стан називається дисоціацією. Це рефлекторний механізм захисту, який вказує на те, що людина не в змозі впоратися із ситуацією, в якій опинилася. Відведення погляду, завмирання може обернутися іншою реакцією: людину охоплює почуття безпорадності, відчаю, сорому. Адже вона нічого не могла зробити. Все це може спровокувати подальшу структурну травму та тривалу депресію — стан, за якого людина замовкає на багато років. Життя уцілілих дуже самотнє, тому що важко знайти людину, яка б зрозуміла їхню історію та емоції.

Як собі зарадити? Найперше — розмовляти з тими, хто мав подібний досвід. З цих довірливих розмов свідок-жертва усвідомить, що він не один. Корисно зустрічатися на груповій терапії або в групі підтримки з людьми з вашого міста, регіону. Достатньо навіть години на тиждень. Не треба розповідати про своє життя, часом узагалі не треба нічого говорити. Вистачить просто посидіти поруч з тими, хто мав подібний досвід. Інакше непропрацьована травма почуття вини не дозволить повернутися до життя.

Зауважу, що люди охочіше допомагають жертві у звичному значенні. Бо це епічно, кіношно і навіть якимось чином романтично. Інколи важче допомогти людині, яка теж пережила воєнні події, але чиїх ран і шрамів не видно. Однак люди схильні неоднозначно дивитися на свідків травматичних подій. Вони бояться торкнутися їхнього сорому і провини. Це ​​одні з найбільш емоційно важких психічних переживань.

Травма буття жертвою, а також свідком трагедії нації та своїх близьких, яку українці носять у собі, вплине на майбутні покоління. Щоб вони були здоровими та стійкими, уже зараз треба працювати не лише з жалобою, а й із почуттям провини та сорому. Це важко, але можливо.

Іноді найкраща довірена особа — психотерапевт, а часом сусідка, сестра чи священник. Йдеться про можливість говорити про свій біль у безпечному середовищі, що підтримає.

Люди, котрі залишились: як із ними комунікувати

Люди, що зостались у знищеному Маріуполі, були свідками страшних речей. Але в них може виявитися більше сили, ніж ми собі думаємо. Ті, котрі повертатимуться, будуть іншими людьми, аніж ті, що залишилися. Між ними завжди відчуватиметься різниця досвідів.

Ті, хто повертаються, можуть мати більші емоційні проблеми через почуття провини за те, що покинули своїх близьких. З ними потрібно буде провести більше психологічної роботи, створити безпечний простір.

Шукати близькості, попри відмінності в досвіді, надзвичайно важливо. Одразу після Другої світової ті, хто пережив Голокост, часто хотіли мати близькі стосунки з людьми, які пережили подібний досвід. Вони вступали в шлюби з тими, хто вижив у концтаборі. Проте з часом потреба жити серед людей одного етнічного походження та спільної пам’яті почала зменшуватися. Можливість більшого вибору означає, що посттравматична ідентичність уже стабілізована.

Люди, які живуть у посттравматичній розлуці, або спільній окремішності, уникають зовнішнього світу. Не обов’язково тому, що мають упереджене ставлення до світу. Просто через власний досвід вони зосереджені на іншому.

Якщо хтось не покінчив життя самогубством, живучи в пеклі або після виходу з пекла, це означає, що він вибрав життя і різними способами обробляє свій уявний внутрішній сад.

В Аушвіці перебував видатний австрійський психіатр, психотерапевт, засновник так званої Третьої Віденської школи психотерапії Віктор Франкл. Він зачинатель логотерапії — форми психотерапії, яка передбачає зцілення душі шляхом пошуку сенсу життя.

Після війни Франкл керував власною практикою і приймав багатьох колишніх в’язнів Аушвіцу. Він запитував їх: «Чому в таборі ви не покінчили життя самогубством? Адже все руйнувалося, ваші родини помирали». Вони відповідали, що думали про це, але в останній момент чули голос мами, тата чи сестри, який казав: «Я дуже тебе люблю». Розуміння того, що хтось їх любить, стало сенсом їхнього життя і дало сили вижити. Книга «Людина у пошуках сенсу життя» Віктора Франкла — саме про це. Дуже її рекомендую.

Непокарані вбивці та їхні нащадки: як змиритись із ситуацією

Після Другої світової війни діти воєнних злочинців теж мали такий тягар. Але сталося диво. Діти мучителів, так зване друге покоління, були першими партіями лівих у Західній Німеччині. Я знаю таких людей — покоління німців, народжених наприкінці Другої світової війни, на початку 1950-х, чиї батьки були нацистами. Вони першими почали відкривати єврейські музеї в Німеччині, перекладати книги. Ці люди зіткнулися з почуттям вини й сорому. Вони хотіли щось змінити — насамперед у собі.

Але мусили заплатити свою ціну: протиставитися батькам, відгородитися від своїх родин. Це ще одна страшна травма — втратити контакт з рідними. Але покоління впоралося. І зараз вивчення Голокосту в Німеччині на високому рівні, як і має бути. Це не означає, що сімейні справи там добре врегульовані. Але враховуючи, що робота з травмою — це процес, наступні покоління мають хороші шанси вирватися з травматофільної позиції. Не знаю, чи буде це колись можливим у випадку Росії. 

Чи повернеться життя на вулиці, де були стихійні поховання

Це станеться природно і дуже швидко. За рік-два діти гратимуть у футбол на тих вулицях і в тих містах, де буде безпечно жити. Так само як польські діти гралися в Муранові одразу після Другої світової, на місці колишнього єврейського гетто у Варшаві. Це нормально.

Головне, щоб у тому селі, містечку було місце вшанування пам’яті: пам’ятник, погребальний склеп або меморіал. Добре при будинку культури зробити світлицю пам’яті, де люди зможуть дивитися фотографії. Важливо, щоб те, що сталося в тому місті чи селі, — не забули. 

Мають бути простори на дві потреби — гратися і вшановувати. Діти, певна річ, будуть знати і вчити в школі, хто жив у цьому місті, проти кого боролися українці, а їхні знання будуть підтверджуватися пам’ятками.

Йдеться не про те, щоб діти не боялися історії, а щоб хотіли її розуміти. А щоб вони захотіли її зрозуміти, треба створити таке місце, щоб вони могли прийти й послухати, а потім піти бавитися. Має бути рівновага, балансування між простором життя і пам’яті.

Музеї, побудовані на символах, і чинні наративні виставки не дозволяють цього зробити. Варшаві вдалося перенести пам’ять про Голокост у живий міський простір. Сакральне тут стикається з профанним. Життя триває, ми разом прополюємо городи Муранова. Коли я йду по Муранову, то знаю, що проходжу через колишнє гетто, але мої кроки впевнені. Тільки так можна пронести пам’ять.

Повертаюся додому: на чому зосередитися

Треба відійти від мислення про звільнення, деокупацію та повернення як про романтичне чи героїчне. Комусь доведеться повернутись у зруйновані міста і все розчистити, розмінувати й відбудувати. Хтось повернеться до братських могил і матиме з ними справу. Історію треба берегти й розповідати. Легко повернутися не вийде. Це часто означатиме також розчарування.

Найважливіше для українців — побудувати суспільство не в ролі жертви, а й у ролі переможця, незалежно від того, як довго триватиме війна. Я маю на увазі переможця саморефлексивного і чуйного, а тому — міцного. Позиція жертви, що передається через три покоління, як в Ізраїлі, — не найкраща ідея. Не йдеться про те, щоб забути про колоніальні постзалежності. Йдеться про зосередження на ролі мудрого, сильного громадянина.

Мені знадобилося багато років, щоби перестати вважати себе жертвою Голокосту. Чому я, представниця третього покоління, так довго думала про це? Тому, що мої бабуся і мама мовчали понад 70 років. Це не їхня вина — так розгорталася історія. Але ми вчимося на помилках. І тому я хочу, щоб ви говорили голосно й чітко.

Повернення починається там, де людина обирає бік життя. Навіть якщо живе на місці масових поховань. Навіть якщо твої близькі загинули, ти все одно можеш бути на боці життя.