Читаєте зараз
The G-word: чому XXI століття не оминуть геноциди (і чому ООН, як завжди, цьому не завадить). Колонка Даниила Леховіцера

The G-word: чому XXI століття не оминуть геноциди (і чому ООН, як завжди, цьому не завадить). Колонка Даниила Леховіцера

Danyyl Lekhovitser
Даниил Леховіцер про геноцид та етнічні чистки: чому людству не вдасться їх позбутися

Війна в Україні ще раз довела: бюрократичні структури НАТО та ООН не справляються із завданнями, для вирішення яких були створені, — запобігати війнам та геноцидам. Редактор Заборони Даниил Леховіцер розмірковує, чому сучасна архітектура безпеки не готова до таких викликів, чи будуть траплятися геноциди у XXI столітті у Європі та чому світова спільнота зазвичай реагує занадто пізно.


Хороші люди теж потрапляють до пекла

6 квітня 1994 року Ромео Даллер дивився новинний випуск каналу CNN у своєму бунгало в Кігалі, столиці Руанди, поки не пролунав телефонний дзвінок: літак Mystere Falcon, що належав уряду Руанди, підбили. Президент країни Жувеналь Габ’ярімана загинув. Приблизно через дві години після того, як Даллер покладе слухавку, почнеться найінтенсивніший геноцид, що за швидкістю вчетверо перевищував Голокост.

Влітку попереднього року генералу Даллеру — навченому військових стандартів НАТО колишньому комендантові армійської бригади миротворчих місій у Камбоджі та Косові — зателефонували з офісу ООН. Пропонували стати головою місії у Руанді. Політичні партії країни завдяки посередництву третіх сторін уклали Арушські угоди — примирення народу хуту з етнічною меншістю тутсі.

За сотні років сусідства нічого доброго між цими народами не виросло: за часів колонізації Руанди бельгійцями тутсі вважалися більш європеїзованими, тож їм діставалися вищі посади, після надання країні незалежності у 1962 році більше привілеїв отримали хуту. Періодично між народами відбувалися збройні зіткнення на ґрунті ненависті, але Арушські угоди 1992 року та миротворчий контингент змогли зупинити кровопролиття. Життя в країні, наскільки це можливо, налагоджувалося — Даллер погодився.

Перед вильотом літака в Кігалі колега генерала ледве встигла захопити складену для нього буклет-енциклопедію про політичне життя та культуру Руанди. Даллер та його колеги зовсім нічого не знали про країну.

***

Того квітневого вечора 1994 року, після аварії літака президента Габ’ярімани, владу в Руанді захопить військова верхівка хуту. Жандармерія та цивільні хуту дістануть зі схованок мачете, секатори та кухонні ножі. Місцеве пропагандистське «Радіо тисячі пагорбів», яке не один рік прямо закликало до вбивств етнічної меншини в Руанді, у прямому ефірі зачитуватиме імена та прізвища тутсі, адреси їхніх будинків та номери машин. За 20 хвилин гине приблизно тисяча тутсі. За один день — близько 8 тисяч.

У січні 1994 року, за три місяці до початку геноциду, з Даллером зв’язався високопосадовець з уряду Руанди, що назвався Жаном-П’єром. Він попереджав, що хуту закуповують величезну кількість холодної зброї. Генерал Даллер надішле до штабу ООН у Нью-Йорку телеграму з проханням дозволити обшукати склади хуту, де може зберігатися зброя. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан заборонить обшук, посилаючись на провокативність такої операції.

ООН та адміністрацію президента Білла Клінтона про можливість геноциду попереджала і Міжнародна комісія з прав людини — безрезультатно. За всі три місяці, що триватиме геноцид у Руанді, президент США жодного разу не збере екстреної наради із зовнішньої політики. Якщо Америка та ООН відіграють роль глобальної служби «911», то лінія або зайнята, або ніхто не хоче піднімати слухавку.

У командуванні Даллера 2,5 тисячі погано озброєних солдатів: він багато разів сварився з посадовцями з Нью-Йорка та Вашингтона, закликаючи поповнити контингент до 5 тисяч і надати їм краще озброєння. Солдатів миротворчої місії в рази перевищують війська і жандармерія Руанди, а також цивільні хуту, що озброїлися мачете.

Першими здаються бельгійські солдати, що охороняли в школі Еколі приблизно 2 тисячі тутсі. Озброєні хуту сидять на капотах машин за десяток метрів від школи, п’ють пиво і викрикують «Pawa, Pawa» — расистську кричалку про домінантність народу хуту. 19 квітня 1994 року Бельгія доручає солдатам евакуюватись із країни. За дверцята автомобілів, що від’їжджають, чіпляються матері та діти. Їх відштовхують прикладами. Наступного дня майже всі 2 тисячі тутсі знайдуть мертвими. Даллер залишається без 400 солдатів із Бельгії.

З Руанди евакуюються дипломати та працівники посольств. Даллеру рекомендують рятувати американців та своїх солдатів. Він пропонує мобілізувати миротворців з найближчих африканських країн, щоби евакуювати тутсі з Кігалі — столицю Руанди взяли в кільце війська хуту. Генералу пропонують протилежне: спробувати провезти тисячі тутсі до аеропорту, де їх зможуть вивезти у безпечне місце. До аеропорту десятки кілометрів, попереду безліч блокпостів, встановлених хуту. Незабаром зв’язок зникає, працює лише супутниковий телефон. Даллер та його люди вирішують охороняти тутсі, що зібралися в готелі Hôtel des Mille Collines та на стадіоні Амохоро. Вони врятують тисячі життів.

Через три місяці адміністрація Клінтона все ж таки погодилася на план Даллера та  ввела війська, коли геноцид вже закінчився. За різними оцінками, його жертвами стали від 800 тисяч до мільйона тутсі. Білл Клінтон згодом звинувачував у недбалості своїх радників, які не звернули його увагу на проблему країни третього світу. Це було не дивно: секретар адміністрації президента Воррен Крістофер сам не міг знайти Руанду на карті без допомоги атласу, а працівники штабу Клінтона плутали назви народів: туту та хутсі? Чи хуту та тутсі?

2005 року Даллер став сенатором Канади. Перед тим він кілька разів намагався накласти на себе руки — в мемуарах він звинувачував себе в тому, що зробив недостатньо. Хоча й зробив більше, ніж усі країни та міжнародні організації разом узяті.

Встигнути вийти першим

Місія Ромео Даллера — ймовірно, один із найбільш кінематографічних прикладів сміливості і людяності, які добре укладаються в голлівудський сценарій. Це окремий випадок. Натомість системні — лише приклади нерішучості чи відвертого боягузтва міжнародних та військових організацій. Згадаймо охорону нідерландськими солдатами НАТО обложеного сербськими військами міста Косово, де ховалися хорвати та босняки. Після зіткнення з сербами миротворчому контингенту, який запросив допомогу авіації і отримав відмову, наказали залишити місто, щоб «не провокувати» сербів. У підсумку Сребрениця стала топонімом-ямою, лише нагадуванням про цифру — 8 тисяч убитих цивільних, — адже твердою валютою людських страждань прийнято вважати цифри. Вони личать заголовкам, вони шокують, про них швидко забувають.

Можна продовжувати: провалені миротворчі місії в Малі та в Сомалі. Цікавіше інше — в момент спалаху міжетнічних конфліктів ООН та країни-учасники наказують насамперед евакуювати європейців, американців, дипломатів, послів і лише насамкінець захищати тих, кого, згідно з прописаними статутом ООН правилами, треба захищати. Проблема, зрозуміло, у рятівній і водночас убивчій ієрархії, та є й більша проблема — після евакуації, як правило, вже ніхто не повертається допомагати тим, хто був змушений залишитися.Недієздатність миротворчих місій лежить не лише у бюрократичній, військовій та економічній площинах, а радше у відсутності політичної волі чи страху тих, хто ухвалює рішення. Саманта Павер, лауреатка Пулітцера за книгу про безвольність США та ООН у питаннях запобігання геноцидам, пише, що головною доктриною зовнішньої політики стає зручний принцип невтручання. Одним із найбільш розповсюджених слів, що трапляються у кореспонденції Ромео Даллера з офісом ООН, було «не провокувати». Те саме формулювання почули й нідерландські солдати в Косові. «Не провокувати» в культурі чиновницького евфемізму означає «відступити» і «залишити етнічні меншості вмирати». Це означає наказати пожежникам дивитися здалеку на заграву та нічого не робити.

Навіть у випадках евакуації необхідно дотримуватися церемоніалу: у дипломатії є традиція — посол їде в останній машині, ніби захищаючи собою дипломатів, що їдуть попереду. Про це люблять із гордістю повідомляти в новинах. Не люблять повідомляти, що посол, може, і їде останнім, але тікає серед перших.

Слово на букву «Г»

Уряди усього світу не люблять слова «геноцид». Його не варто згадувати у зверненнях, не можна вживати у розмові з журналістами. Адміністрація Трампа не називала геноцидом геноцид народу рохінджа, який здійснювала військова хунта Мʼянми. Якщо журналісти вже зовсім дотискають, є напівзаходи — термін «етнічна чистка», до якого, наприклад, вдався секретар Трампа Майк Помпео, коли жертв М’янми стали налічувати тисячі. Згадка урядом геноциду — або g-word, як його називають між собою політики, — проблематична. Гучне слово потребує гучних дій.

Якщо ж говорити про правове поле, оголошення геноциду геноцидом вимагає дотримуватися ухвали Конвенції про геноцид 1948 року — тобто чинити політичний тиск, накладати економічні санкції та постачати зброю потерпілій стороні. Крім того, після оголошення злочину геноцидом торгові компанії змушені залишити країну, де він відбувається. Термін «етнічна чистка» до цього не зобов’язує — business as usual. Найчастіше не згадують і про етнічні чистки, віддаючи перевагу «війні». Війну зручніше і якось звичніше засуджувати. Брати ж у ній участь третій стороні — неправильно.

Багато в чому саме ліберальні цінності допомагають нічого не робити. Принцип невтручання дозволяє спостерігати та висловлювати стурбованість. Свобода слова не дозволяє впливати на медіа ненависті, що прямо закликають до геноциду. У випадку з руандійським «Радіо тисячі пагорбів» на кількох засіданнях ООН учасники пропонували заглушити сигнал або зламати антену, хоча й вважали це порушенням свободи слова, тоді як на день помирало по кілька тисяч тутсі.

У так званого консолідованого Заходу йде кілька місяців на те, щоби оголосити бійню геноцидом, ще стільки ж часу, щоби щось зробити. Ці дві реакції, звісно, ​​пов’язані. Що довше ховаєш від себе це слово в задніх кімнатах розуму, то довша рятівна бездіяльність. Коли учасник польського руху опору Ян Карський 1942 року переодягнувся у форму німецького солдата і побував у Варшавському гетто, щоби через рік особисто зустрітися з президентом Рузвельтом та розповісти про концтабори і Голокост, у США йому ніхто не повірив. Або повірив, але не захотів нічого робити.

У геноциді, як бачиться країнам-спостерігачам, є щось майже фентезійне, вигадане; ймовірно, через це в нього так важко повірити. Геноцид — психотичний, ірраціональний, тому так важко уявити, що це взагалі можливо. Здається, саме тому навколо геноцидів завжди так багато конспірологічних теорій — небажання вірити (англійською є більш влучне слово to comprehend — наче осягнути важке знання всупереч страху та опору) легко зміщує теорія змови. Твердження сербів, що подій Сребрениці ніколи не було і що фото вбитих інсценовані НАТО; бесіда Бориса Джонсона з м’янманськими політиками у 2018 році, що запевняли, мов рохінджа підпалюють власні будинки та себе з ними; нарешті, українці, які бомбардують самі себе.

Пам’ятати завжди / забути

У тій же англійській — у більш чуттєвій для опису катастроф мові — є вираз bear a witness, «нести свідчення». Саме нести — як хрест, тягар, що пригнічує своєю вагою. Бути свідком, навіть непрямим, тим, що дивиться на заблюрену фейсбуком фотографію масових поховань та розстріляних людей — це нестерпно складна, часто самотня робота. І мало хто готовий за неї братися.

Вінфрід Георг Зебальд, німецько-англійський письменник, який майже всі свої романи присвятив пам’яті про Голокост, а точніше безпам’яті, писав про те, як люди звозять катастрофи на звалище забуття. Про тих, хто вдає, що замість Другої світової війни і Голокосту була біла прогалина, порожнє ніщо, а не ями з тілами. Можливо, ми знову живемо в одному з його оповідань, в якому глобальна спільнота вдає, що геноцидів немає.Журналіст Девід Род, що висвітлював події в Сребрениці, писав, що саме заперечення геноцидів та роз’єднаність з приводу запобігання людським катастрофам веде нас до розв’язання нових. Одна з його статей закінчується згадкою подій 20-річної давнини — коли представник Росії в ООН (на той момент це був Віталій Чуркін) заперечував геноцид хорватів. «Найважливіший урок Сребрениці, — пише Род, — полягає в тому, що напівзаходи можуть завдати набагато більше шкоди, ніж користі. А вето Росії [щодо покарання сербів] свідчить про те, що, швидше за все, виникнуть нові розбіжності та напівзаходи». Як ми бачимо, він був правий, а ті, хто охоче заперечує злочини проти людства, найімовірніше, планують свої власні.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору