Заснована козаками, розбудована іноземцями: що перетворює типове місто Донбасу на особливу Дружківку

На перший погляд, місто Дружківка — досить типове поселення Донбасу. Проте тут є багато цікавого. Саме місто наче ніколи й не перейменовували, але раніше цей топонім позначав інше поселення.

У міста два центри із дуже різною забудовою. Тут є залишки промислової архітектури ХІХ століття і робітничі селища 1920-х. Є будинки, що нагадують польську міжвоєнну архітектуру, а центральна площа являє собою зразковий приклад ансамблевої забудови. Тут є церкви сторічної давнини та церкви, перебудовані з кінотеатрів.

Постійний автор Заборони Семен Широчин знайомить із Дружківкою, архітектурна спадщина якої перебуває під постійною загрозою руйнування.

Історія та промисловість Дружківки

Перша згадка про старожитнє запорізьке поселення Дружківку трапляється ще 1781 року. За легендою, засновником міста був козак Дружко, який в першій половині XVII століття заснував тут пост.

З одного боку, топонім існував безперервно і ніколи не змінювався. З іншого боку, тодішня Дружківка — це сучасна Олексіїво-Дружківка, а нинішня Дружківка перетягнула на себе назву наприкінці XIX століття. Ба більше, деякий час було дві Дружківки, але про це — пізніше.

Промислове місто

Історія промислового міста почалася після 1869 року, коли була прокладена залізниця, що з’єднала Азов, Харків і Курськ. У 1870-х роках московські купці Борисовські купили на хуторі Гаврилівському, що на теренах сучасної Дружківки, 20 тисяч гектарів землі. Тут облаштували кінний завод, але головним завданням стало вирощування цукрових буряків та виробництво цукру. Для будівництва цукрово-рафінадного заводу, що запрацював у 1881 році (в деяких джерелах згадується 1873-й), розпочали власне виробництво цегли. На цукроварні в пік сезону працювало 600 робітників, що на той час було чимало.

Але для відвантаження товару заводу була потрібна залізнична станція. Найближча, Дружківка, розташовувалася за сім кілометрів на південний схід. Між 1885-м і 1888 роками станцію переносять: станція Дружківка змінює назву на честь сусіднього села Кондратівка, а за версту від цукрових заводів відкривають нову станцію. Вона поступово перебирає на себе й сам топонім: наявні та нові поселення біля станції (Яковлівка, Торецький, Карлівка, Гаврилівка) згадуються як селища при станції Дружківка, а з 1929 року їх офіційно об’єднали в селище міського типу під назвою Дружківка. 

Протягом дев’яти років існує дві Дружківки, проте в 1938 році історичне поселення об’єднують з сусідньою Олексіївкою в селище Олексіїво-Дружківка. Так топонім переїхав остаточно.

Цукроварні на той момент вже нема: оскільки цукрові буряки не кожного року давали гарний врожай, а конкуренція на цьому ринку постійно зростала, брати Борисовські почали продавати свої землі та виробництва.

Гаврилівку та кінний завод купив петербурзький купець Григорій Єлісєєв. Землі, де розташована Кондратівка, продали німецьким колоністам. На частині французькі підприємці заснували Донецьке товариство залізоробного та сталеливарного виробництва і в 1893 році почали будівництво чавуноливарного та сталеливарного заводів, де виготовлялися рейки.

Цукроварню у 1898 році продали бельгійським акціонерам, які заснували Торецьке сталеливарне і механічне анонімне товариство і збудували завод, що виробляв обладнання для залізниці: сталеві, чавунні та бронзові відливки, вагони, колісні скати, ресори та пружини для вагонів, вагонетки, стрілкові переводи.

Радянська доба

У 1920 році більшовики націоналізують та об’єднують підприємства. Внаслідок реконструкції завод змінює профіль і зосереджується на вугільному машинобудуванні. Змінює він і назву, ставши Торецьким заводом імені Ворошилова. Назва ця похідна від сусіднього з заводом хутора Торецький (а не від більш відомого міста Торецьк, що також на Донбасі). Лише в 1964 році він стає Дружківським машинобудівним заводом.

1929 року впритул до машинобудівного будують Дружківський метизний завод — найбільший в СРСР, — який виробляв різноманітні кріплення, болти, шайби, гайки тощо. Понад 70% зазначеної продукції в Союзі виготовлялось саме тут.

У 1938 році Дружківка отримала статус міста (у 1939–1940 роках — місто обласного підпорядкування). До 1939 року тут проживало 32 000 людей: житловий фонд у порівнянні з 1913 роком збільшився у три рази. Працювали лікарня й чотири фельдшерські пункти, вісім загальноосвітніх шкіл, робітфак, вечірнє відділення машинобудівного технікуму, кінотеатр, два клуби, стадіон.

Дружківка: структура

Структура Дружківки досить цікава. З одного боку, вона характерна для індустріальних міст: декілька селищ зростаються в єдине місто, а центром тяжіння слугують промислові підприємства.

Але оскільки в Дружківці промисловість представлена великими заводами, які стоять впритул один до одного, то робітничі селища, з яких утворилися житлові райони, виникли навколо цих заводів. Виходить, що географічний центр займають заводи, а саме місто розкинулося навколо них. 

Заводи відбирають і доступ до води. Через місто протікає річка Кривий Торець, проте більшість її узбережжя зайнята промисловістю та приватними домогосподарствами. Мало не єдине місце, де ріка виконує рекреаційну функцію і до неї є вихід, — це міський парк. Цим Дружківка дещо нагадує сусідню Костянтинівку.

Архітектура царської доби 

Внаслідок численних руйнувань та перебудов у місті майже не збереглося промислової архітектури царської доби. Єдиний приклад такої спадщини — будівля цукрово-рафінадного заводу братів Борисовських. Її побудовано з якісної червоної цегли місцевого видобутку. Зараз у споруді розмістився електроцех та склади машинобудівного заводу. В народі будівлю прозвали «Корабель».

Один з найвиразніших архітектурних об’єктів міста царської доби — Свято-Миколаївська (Іванівська) церква, побудована в 1898–1900 роках (Соборна, 35). Її архітектура досить вільно поєднує елементи ренесансу, візантійської та давньоруської архітектури. Головним мотивом вікон є біфорій — властиве ренесансу подвоєне вікно. В радянський час споруду декілька разів закривали й планували розмістити там краєзнавчий музей.

Варта уваги й будівля центральної міської лікарні (Короленка, 12), споруджена на межі XIX–XX століть. Двоповерхова будівля поєднує риси декількох архітектурних стилів. Вікна фасаду прикрашені лучковими сандриками, карниз — геометрично декорованим фризом. Ризаліти мають неоготичні фронтони з різьбленими кронштейнами покрівлі. У радянський час будівлю розширили: нове крило відрізняється меншим розміром вікон та відсутністю декорацій.

Оригінальна залізнична станція Дружківка, споруджена наприкінці ХІХ століття, не збереглася. Проте поруч лишилося декілька службових будівель, пов’язаних із залізницею.

Конструктивізм та неокласика у Дружківці

В радянську добу місто зростає і розбудовується. Спадщина 1920-х – 1950-х представлена цікавими спорудами та цілими ансамблями. Тут трапляється конструктивістська та неокласична архітектура.

На перших порах житлова забудова була представлена одно- та двоповерховими будинками. Приклад — селище Собачівка, залишок якого зберігся на південний схід від Соборної площі. 

Тут є і характерне для кінця 1920-х кооперативне житло, представлене будинками Верхнього житлово-будівельного кооперативу. Прикладом тогочасної забудови слугують будинки на Машинобудівній, 42, 48 і 50: двосекційні й двоповерхові, вони позбавлені декоративного оздоблення і мають суцільне скління сходів, властиве архітектурі конструктивізму. Декілька схожих будинків цієї ж доби є в Києві у Саперно-слобідському провулку.

Приватна й одноповерхова забудова Собачівки була значною мірою зруйнована в 1980-х для будівництва мікрорайону №13, проте посеред нової забудови збереглося декілька оригінальних будинків селища.

Окрім Верхнього, у Дружківці був і Нижній житловий кооператив, який споруджував житло північніше від заводу. Його забудова більше збереглася на вулиці Одеській.

Міжвоєнна забудова: блоки

Іншим прикладом міжвоєнної житлової забудови є так звані блоки — триповерхові будинки №10 та 12 по вулиці Соборній. Вони складаються з повторюваних секцій, зсунутих одна відносно одної майже на цілий корпус. В результаті будівля має пилоподібне планування, але в цьому й полягав задум архітекторів: відсутність глухих стін дозволяє розміщувати вікна з усіх боків будівлі, що покращує умови інсоляції.

Кожна секція завширшки всього 20 метрів, проте вона має симетричне планування: головний вхід, підкреслений суцільним вертикальним склінням сходів, розташований у ніші, утвореній двома бічними ризалітами з характерними для конструктивізму наріжними балконами. Кожна секція пофарбована у свій колір, що справляє враження групи окремих будинків, а не одного багатосекційного.

Ці будівлі своєю компактністю та постановкою відрізняються від характерного для початку 1930-х радянського конструктивізму і навіть більше нагадують польський функціоналізм міжвоєнного Львова.

Кінотеатр імені Івана Франка

Виразні неокласичні споруди будувалися не тільки вздовж центральної вулиці. У 1950-х роках на сучасній вулиці Тихого, 230, що неподалік залізничного вокзалу у Яковлівці, з’явився кінотеатр імені Івана Франка. Для будівництва використали проєкт 2-06-05 архітектора Щербакова на 500 місць. Він був досить популярним на Донбасі: окрім Дружківки, за ним було споруджено кінотеатри в Амвросіївці, Горлівці, Донецьку, Краматорську й Шахтарську. 

Неокласична будівля має три великі арки головного входу та фронтон на всю ширину фасаду. Початково дах був прикрашений двома монументальними вазами, а всередині фронтону розміщувалась декоративна композиція. За спогадами мешканців, фронтон також прикрашав барельєф Івана Франка. Точно невідомо, коли він зник, але зараз на його місці хрест, встановлений протестантською церквою, яка зайняла будівлю вже в часи незалежної України.

Добре збереглися декоративні елементи на задньому фасаді будівлі: по центру є ніша з рустованою лиштвою, обабіч неї — два фестони. Тло стіни також рустоване. Добре збереглося й оздоблення фронтону.

На хуторі Торецькому за розробленим у 1948 році проєктом архітектора Семенова з Донецького облпроєкту було споруджено клуб імені Ворошилова. Неокласична двоповерхова будівля майже не має декорацій, за винятком центральної частини фасаду, прикрашеної карнизом і чотирма колонами коринфського ордера.

Будівля вокзалу

Вартує уваги будівля вокзалу в північній частині Дружківки — колишній Яковлівці. Сучасна будівля була споруджена у 1950-х роках за типовим проєктом невстановленого автора. Цей проєкт застосовувався в білоруських, латвійських, естонських, російських та українських містах щонайменше 36 разів.

Одноповерхова будівля має більший центральний об’єм і два менших бічних. Обабіч центрального входу розташовано по три вікна, обрамлені пілястрами та прикрашені сандриками. Пілястри більшого розміру займають міжвіконні простінки. Центральна частина фасаду увінчана фронтоном.

Вулиця Соборна

У міжвоєнну добу триває забудова вулиці Соборної багатоповерховими будинками. Цікавий №26, що займає наріжну ділянку з вулицею Французькою (тоді — Паризької комуни). Перший поверх чотириповерхівки оформлений як цоколь, а решта мають декоративні лиштви вікон, причому ці лиштви відрізняються: на другому вони масивні й візуально важкі, а зі збільшенням поверху візуально полегшуються. Наріжна частина будинку акцентована скошеним кутом і невеличкою надбудовою аттикового поверху з маленькими віконечками, які створюють додатковий ефект перспективи.

Промислові будівлі

Окрім житлової та громадської забудови, споруджувались і нові промислові будівлі. Більшість із них була утилітарною, але ті, що виходили на вулицю і пропускали людські потоки, отримували виразне архітектурне оформлення. 

Найцікавіша з них — прохідна машинобудівного заводу на вулиці Соборній. Двоповерхова, П-подібна в плані споруда має внутрішній двір, який замикається колонадою коринфського ордера. Обабіч стоять скульптури робітника і робітниці, а над центром розміщена гербова композиція.

Лаконічніше оформлено сусідню будівлю заводоуправління (Соборна, 7). Триповерхова споруда належить до кінця 1950-х і позбавлена виразних декоративних елементів. Привертає увагу використання червоної цегли як акценту між вікнами першого і другого поверхів, а також монументальні тумби ліхтарів обабіч головного входу.

Будинок культури та палац спорту машинобудівного заводу

Спадщина конструктивізму у Дружківці також представлена будинком культури машинобудівного заводу, спорудженим 1931 року (Соборна, 6). Характерно для своєї доби, будинок складається з театральної та гурткової частин, і кожна має окремий вхід. 

Цікаво, що обидві половини мають односкатний дах вглиб будівлі, що створює ефект високого аттика. Ліва частина будівлі має театральне планування. На фасаді — власна вісь симетрії, підкреслена вищезгаданим аттиком та двома вертикальними скліннями сходів обабіч входу. В глибині театральної частини розташована сценічна надбудова. Права частина будівлі створена для діяльності різноманітних гуртків і має кабінетну структуру приміщень.

Будівля в пізньорадянський час була обличкована керамічною плиткою, при цьому міжвіконні простінки обклали темно-зеленою плиткою, тоді як решту фасаду — білою. Такий контраст створює характерний для конструктивізму ефект суцільного горизонтального вікна.

На сусідній з будинком культури ділянці розташований палац спорту Дружківського машинобудівного заводу (Соборна, 4). Головний вхід будівлі прикрашений чотириколонним портиком із фронтоном, а два бічні ризаліти — пілястрами й нішами, перед якими початково стояли скульптури. Інтер’єр був багато оздоблений ліпниною. Будівля зазнала пошкоджень 30 серпня 2022 року внаслідок російського обстрілу.

Школи та технікуми Дружківки

Серед міських навчальних закладів на особливу увагу заслуговує школа №6 (Лук’яненка, 7). Її було споруджено 1933 року, тобто ще до початку масового будівництва шкіл, а відповідно і розробки масових типових шкільних проєктів. Вона має асиметричне планування, властиве конструктивізму: величезні вікна, суцільне вертикальне скління сходів, а також ефектно заокруглену наріжну частину актового залу, яка певний час мала наріжне дугоподібне вікно. Пізніше фасад був збагачений декоративними елементами: з’явилися пілястри й карнизи, віконні лиштви та декоративна розшивка швів. У 2019 році фасад будівлі обшили утепленням, що знищило оригінальне колірне рішення, декоративні елементи й оригінальну дрібноквадратну розбивку скління.

До 2022 року тут навчалися 650 учнів. 16 травня 2022 школа потрапила під обстріл, зазнав руйнувань спортзал.

Заслуговує на увагу й колишня школа №2 (Джерельна, 8) у Яковлівці, що на північному сході міста. Її було побудовано у другій половині 1930-х років за типовим проєктом 103 Еммануїла Коднера. Через ухил рельєфу типовий триповерховий проєкт переробили й додали цокольний поверх. Головний вхід опинився на рівні другого поверху, тож перед ним додали урочисті, майже палацові сходи — нехарактерний для цього проєкту елемент. На жаль, зараз школа закинута і руйнується.

Схожа доля й у школи №5 (Козацька, 2), побудованої на хуторі Торецькому на початку 1950-х. Чотириповерхова будівля споруджена за типовим проєктом 272 (архітектори Асс і Гінцберг). Поставлена серед приватної забудови хутора, вона є його найбільшою і найвищою спорудою. Фасад школи потиньковано і прикрашено лиштвами, пілястрами й карнизами. Попри гарний зовнішній стан, школа стоїть закинутою.

Поруч з будинком культури заводу зведена будівля ремісничого училища №7, де зараз розташований Дружківський професійний ліцей (Соборна, 8). Навчальний заклад початково був створений у 1923 році як фабрично-заводське училище, що готувало майбутні кадри для розташованого навпроти заводу.

Попри те, що будівлю здали у 1940 році, її фасад позбавлений декорацій, центральний ризаліт має заокруглені кути, а центральна аудиторія на другому поверсі — величезні вікна. Такий вигляд свідчить про походження з доби конструктивізму — ймовірно, це був довгобуд, який здали вже в наступну архітектурну епоху.

Зовсім інша естетика в спорудженого того ж 1940 року машинобудівного технікуму (Соборна, 32). Ця триповерхова будівля наслідує вже неокласичну традицію. Центральна вісь фасаду підкреслена масивним чотириколонним портиком з невеличким фронтоном завширшки у половину портика і двома обелісками, які розташовані по краях фронтону.

Центральна площа

У 1950-ті роки поруч формується ансамбль центральної площі, що зараз називається Соборною, а тоді мала ім’я Леніна. Запроєктована архітекторами Сіробабою та Троценком з харківського Діпроміста, вона є цінним прикладом забудови центральної площі у вигляді єдиного завершеного ансамблю.

На Донбасі є багато міст, де площі формувалися в радянську добу. Але складно назвати аналогічний Дружківці приклад стилістичної єдності та ансамблевої завершеності. Бо в якихось містах зберігалася забудова попередніх епох і стилів, а десь ансамбль не встигали завершити через боротьбу з надмірностями. Дружківка — той випадок, коли ансамбль площі втілити вдалося. Один із будинків цього комплексу є пам’яткою архітектури місцевого значення.

Площу відкривають будинки №15 і 24, які виконують роль пропілеїв і віддзеркалюють один одного. Будинки починаються з 4-поверхових секцій, розташованих по червоній лінії вулиці. За ними йдуть наріжні 5-поверхові секції, прикрашені аркатурами, фронтонами та вставками. Далі будинок продовжують 4-поверхові секції, розташовані перпендикулярно: вони вже є частиною периметра площі, значно ширшої за вулицю.

Далі периметр площі продовжують будинки №22 і 13, що дзеркально відбивають один одного за плануванням і композиційною роллю. Обидва будинки мають 4-поверхові секції по краях та 5-поверхові секції в центральній частині, що підкреслює центр площі. Попри композиційну схожість, ці будинки не є ідентичними. Будинок №22 відрізняється наявністю скошеної наріжної частини з декоративним оформленням, а також акцентуванням вхідних груп щипцями з обелісками.

Таке рішення продиктоване насамперед розташованим навпроти чотириповерховим будинком №20, який також має скошений ріг та прикрашений напівкруглими щипцями з обелісками. Цікаво, що тут наріжна частина будинку має скошений кут лише на 3-му та 4-му поверхах, завдяки чому 3-й поверх має наріжний балкон. 

Будинок №20 розташований на вигині вулиці Соборної, через що в плані має вигляд ламаної лінії: частина секцій зорієнтована вздовж вулиці Машинобудівників, частина повторює лінію забудови площі, а частина — лінію вулиці Соборної. Поворот вулиці продиктував необхідність трикутної вставки, яку архітектори грамотно оформили у вигляді нестандартної сходової клітини під’їзду.

Головне місце в композиції ансамблю займає будинок на Соборній, 11, що в північно-східній частині площі. Він складається з багатьох секцій. Частина з них поставлена по червоній лінії вулиці Машинобудівної, а частина — з відступом для оформлення прямокутного периметра забудови. Остання секція проходить по лінії вулиці Соборної, тобто під непрямим до решти будинку кутом. Але цей кут грамотно акцентований нестандартною 5-поверховою секцією, яка коштом скошеного куту отримує власну вісь симетрії. П’ятий поверх додатково прикрашений колонами, пілястрами, фестонами і фронтоном та увінчаний декоративною башточкою, яку архітектори розмістили чітко по центру вісі вулиці Соборної: башточка наче завершує її перспективу з півдня. На відміну від більшості аналогів, ця башточка завершується не шпилем, а куполом. Також на ній було встановлено годинник, який вже багато років як завмер і показує 10:50.

Фасад будинку прикрашений декоративними вставками, вісі вхідних груп підкреслені щипцями з невеличкими обелісками. Ріг з вулицею Машинобудівною акцентований скошеним кутом та різноманітними декоративними елементами.

Новий центр і мікрорайони Дружківки

1958 року Дружківка отримала генплан розвитку, розроблений у Харківському Діпромісті архітектором Авраменком та економістом Володарським. Але він швидко застарів через активне зростання населення міста (за п’ять років, з 1959-го до 1964-го, воно збільшилося на 7 000, тобто на 16%). 

У 1967 році архітектори Шалигін та Дьячкова з донецького Діпроміста розробили новий генплан. Перед ними було поставлено завдання забезпечити розвиток Дружківки не як розрізнених поселень, а як єдиного організму. Наявну забудову в історичному центрі вирішили не руйнувати, а натомість запланували нові мікрорайони на вільних землях на південному сході. Схожим чином розвивалася сусідня Костянтинівка. Саме так Дружківка уникнула втрат старої архітектури й розширилася географічно, а ще там утворилися два центри: історичний і новий.

Перевагою нового центру була віддаленість житла від промислових підприємств та розташування на височині. Наявність вільних ділянок дозволила архітекторам вільно планувати простір та утворити тут ключову вісь нового центру — проспект Космонавтів.

Проспект Космонавтів

Першими вздовж проспекту були споруджені мікрорайони №8 («Індустріальний»), 9 («Сонячний») і 10 («Піонерський»), розроблені архітекторами Мостицьким, Кущем і Фатєєвою. Забудова складалася переважно з п’ятиповерхівок серій 1-480А і 1у-438А, а невеличка частина — з дев’ятиповерхівок серій 87Б і 90. 

Це були досить великі мікрорайони (20–25 га). В центрі кожного розташовувались школи й дитсадки, але не було пішохідних алей і скверів. Інфраструктура обслуговування була переважно невеликою за площею і розміщувалась на першому поверсі житлових будинків. При цьому ті, що виходили на центральну магістраль, майже не мали магазинів. Нові мікрорайони критикували за відсутність комплексної забудови.

У 1980-х перенесення центру міста визнали недоцільним, оскільки новий і старий центри були слабо між собою пов’язані. Це мали компенсувати новим будівництвом в історичному серці міста. Але й від спорудження нових мікрорайонів в новому центрі не відмовились: там вдосконалили структуру, інфраструктуру й характер забудови. Будинки тепер зводилися з використанням новіших серій 87, 90 і 125, що мали покращене планування. П’ятиповерхової забудови майже не було: 9-поверхівки контрастно поєднувались з малоповерховою забудовою шкіл і дитсадків. 

До забудови 1980-х належать найпівденніший у місті мікрорайон №7, що завершує забудову проспекту Космонавтів, а також мікрорайон №13, споруджений поруч з центральною площею на місці частини селища Собачівка. Обидва мікрорайони розробили архітектори Олійник, Кущ, Мигуля, Фатєєва та Будько. 

Багатоповерхова забудова міста велася в складних геологічних умовах. Наявність різноманітних просідань вимагала додаткових інженерних заходів під час будівництва: застосування буронабивних паль, шлакових подушок, трамбування котлованів.

Мікрорайони №7 та №13

У житловій забудові, що стала вже 9-поверховою, намагались, попри серійний характер, урізноманітнити фасади: застосовували обличкувальну цеглу, декоративне тинькування та напилення.

Мікрорайон №13, що зводився впритул до центральної площі, мав досить обмежені розміри через наявну структуру навколишніх вулиць. Окрім того, у 1950-х тут вже були споруджені багатоповерхові будинки, які не підлягали знесенню. Ба більше, всередині мікрорайону залишили деякі одноповерхівки селища Собачівка. Тому мікрорайон №13, хоч і став єдиним у місті прикладом реконструктивного масового будівництва в центрі, не зміг втілити всі нові принципи та ідеї мікрорайонного будівництва. 

Набагато краще це вдалося при спорудженні найпівденнішого у місті мікрорайону №7 («Південний»), що завершує забудову проспекту Космонавтів. З урахуванням досвіду попередніх мікрорайонів тут утворили окремі житлові групи, а також заклали пішохідні алеї та сквери всередині мікрорайону. Численні заклади обслуговування розміщувались в окремих будівлях.

Тодішні плани розвитку міста сягали 2000 року. Забудову проспекту Космонавтів мали доповнити багатосекційні 14-поверхові будинки, що стали б вертикальними домінантами всього нового центру. На той момент новий центр уже мав багато власної інфраструктури: будинок піонерів, АТС, універмаг, бібліотеку, кінотеатр і численні магазини. На перспективу, що не наступила, відклали будівництво нового палацу культури.

Попри визнання ідеї перенесення центру невдалою, у Дружківці й надалі планувалося створення нових мікрорайонів. Зокрема, за 7-м мікрорайоном планувався 6-й, з якого встигли побудувати лише два будинки.