Читаєте зараз
Скляна столиця СРСР: як перспективна Костянтинівка стала нагадувати руїни після атомного вибуху

Скляна столиця СРСР: як перспективна Костянтинівка стала нагадувати руїни після атомного вибуху

Semen Shirochin

Понад 200 років тому теперішня Костянтинівка була хутором, який згодом привабив інвесторів з Бельгії. У радянські часи тут виробляли майже чверть усього скла в СРСР: звідси виходили навіть корабельні ілюмінатори, скляний фонтан для всесвітньої виставки в Нью-Йорку, скляний саркофаг для мумії Леніна та зірки для кремлівських башт. Приклади архітектурного мистецтва знищували Друга світова, «міцні господарники» 90-х–2000-х і ті, хто сидять у кремлівських вежах.

Дослідник архітектури Семен Широчин розповідає цікаві факти з історії Костянтинівки й показує, як будувалося та руйнувалося перспективне місто.


Історія, промисловість і структура Костянтинівки

Історія населеного пункту починається з 1812 року, коли поміщик Номікосов засновує село Сантуринівку, де спершу живе 20 сімей. У середині XIX століття на успадкованій його сином Костянтином землі виникає село Костянтинівка з початковою кількістю населення всього 29 мешканців. 

Але все змінюється 1869 року, коли сюди прокладають залізницю. Наприкінці XIX століття в село приходять з інвестиціями бельгійські підприємці. У 1895 році вони викупляють у сина Костянтина, Дмитра Номікосова, землю вздовж річки Кривий Торець і засновують тут декілька підприємств. 

Герб Константинівки. Фото надане Семеном Широчиним

У радянську добу Костянтинівка була центром радянської скляної промисловості. Тут виробляли 23% всього скла в СРСР: від звичайних пляшок до корабельних ілюмінаторів. Колись тут пишались, що саме в Костянтинівці було вироблено скляний саркофаг для мумії Леніна та зірки для кремлівських веж. Також тут було вироблено скляний фонтан для всесвітньої виставки в Нью-Йорку 1939 року. Попри те, що фонтан було втрачено, саме його зображено на гербі міста.

Окрім скловиробничого та металургійного напряму, в місті діяв цинковий завод, споруджений у першу п’ятирічку (почав діяти 1930 року). Бетонування виконували взимку, що на той час було новаторством. Про це в тогочасній будівничій періодиці писали як про важливе досягнення.

Криза 1990-х призвела до деградації та руйнації костянтинівської промисловості. Одним з перших закрився завод автомобільного скла, де колись працювало 8 тисяч людей. У 2003 році зупинилось виробництво на цинковому заводі, який збанкрутів у 2005-му. Слідом за ним, у 2007-му, збанкрутів і металургійний завод, який одразу розібрали й розпиляли на брухт. У 2012-му закрився завод побутового скла «Кварсит», а також заводи скляних виробів і підприємство «Будскло» (вікна). У підсумку майже вся промисловість міста перестала існувати в доволі короткий проміжок часу.

Підприємства не просто зупинялися, багато з них потім ще й руйнували, причому це відбувалось не задля нового будівництва. У Костянтинівці колишня промзона виглядає не як сукупність закинутих цехів, як це можна побачити в інших містах, а головним чином як сповнений руїн пустир, наче після атомного вибуху. Це — наслідок хижацьких дій власників, які розбирали цехи, щоби продати на брухт усе, що зроблено з металу. Внаслідок цього була втрачена майже вся історична промислова архітектура міста, яку навіть після банкрутування заводів могли джентрифікувати й використовувати за альтернативним призначенням.

Лінійне місто

Структура міста досить цікава й нетипова. Місто розділене річкою Кривий Торець, уздовж якої прокладено залізницю. Майже вся промисловість розташовується в смузі між річкою та залізницею (плюс частина промисловості — на іншому боці Кривого Торця).

Фактично Костянтинівка є лінійним містом — втіленням урбаністичної концепції, запропонованої 1882 року іспанським урбаністом і конструктором Артуро Соріа-і-Мата. Вдруге цю концепцію запропонував радянський містопланувальник Микола Мілютін наприкінці 1920-х, коли Костянтинівка вже мала цю структуру.

Ідея лінійного міста полягає в тому, що забудова розтягується вздовж ключової дороги (як правило, залізниці), по один бік якої розташовується промисловість, а по інший — житло. Міська інфраструктура має розміщуватись уздовж цієї дороги. Таким чином, люди мають змогу жити близько до інфраструктури, транспорту й роботи, промисловість розташована поруч з транспортом, а місто не має обмежень для зростання, оскільки може розширюватись уздовж артерії (у XXI столітті цю ідею в трохи зміненому вигляді застосували в Саудівській Аравії, де споруджують місто Неом на 9 млн мешканців, що в перспективі сягатиме 170 км довжини).

Костянтинівка у своїй історичній частині має регулярну структуру прямокутних кварталів, розташованих уздовж залізниці. Деякі вулиці сягають завдовжки 5 км, а номери будинків перевищують 500, що зовсім нетипово для українських міст. Це місто обслуговують дві залізничні станції, причому поруч з історичним центром розташована станція Дмитрівка, а от головний вокзал Костянтинівки — значно південніше, майже на околиці. 

Історичний центр Костянтинівки

Історична частина Костянтинівки розміщена на північно-східному березі річки Кривий Торець. Тут — найцікавіші приклади міської архітектури. І саме тут збереглися залишки бельгійської архітектурної спадщини. Один з уцілілих прикладів — міжшкільний навчально-виробничий комбінат (Шмідта, 8). Будівлю початку XX століття спорудили для управління Анонімного товариства донецьких скляних і хімічних заводів Сантуринівки. Тут діяла адміністрація скляного, пляшкового та хімічного заводів. У різні роки в будівлі функціонували і школа, і шпиталь.

Двоповерхова споруда була досить лаконічною: вертикальний ритм підкреслюють пілястри, утворені кладкою цегли. Карниз споруди також оформлено цегляною кладкою. Початково центральна частина фасаду мала фронтон, розібраний після пожежі в радянський час.  

Поруч, серед Бельгійського парку, дивом зберігся житловий будинок бельгійських часів (Шмідта, 6). Двоповерхова споруда зведена з красивої цегли різних відтінків червоного. Фасад прикрашено трапецієподібними еркерами та виконаними з цегли віконними сандриками.

Вулиця Тихого (Леніна)

У концепції лінійного міста передбачено, що інфраструктура має розташовуватися вздовж головної артерії. Саме так у Костянтинівці забудовували вулицю Тихого (тоді — Леніна). Вздовж залізниці тут споруджено відразу декілька виразних будівель, чиї фасади орієнтовані саме в бік залізниці.

Однією з перших споруд радянської доби в місті стає Головпоштамт, зведений 1926 року на вулиці Тихого, 256. Дво-триповерхова конструктивістська будівля має виражений наріжний об’єм, що містить головний вхід та суцільне скління сходів. Сходи також ведуть на дах, а отже, об’єм наріжної частини будівлі є вищим за решту, що є водночас функціонально виправданим та композиційно ефектним. 

Наступною в ансамблі забудови вулиці стає розташована неподалік (Тихого, 262) конструктивістська будівля фабрики-кухні, споруджена на початку 1930-х. У ту добу фабрики-кухні вважались прогресивним явищем, що трансформувало побут людей, забезпечувало масове виробництво їжі та звільняло жінку від необхідності готувати вдома. Фабрики-кухні траплялися в багатьох індустріальних містах України та всього СРСР. 

Будівля є частково одноповерховою (їдальня й зала) та частково двоповерховою (виробничі й адміністративні приміщення), причому висота поверхів відрізняється. Така композиція ще раз демонструє функціональний підхід до конструктивістської архітектури. Цікаво, що в одному кварталі з фабрикою-кухнею спорудили хлібкомбінат, що було дуже зручно з точки зору логістики.

Поруч, на вулиці Тихого, 260, розташована будівля міської ради, початково збудована в 1934–1935 роках за проєктом архітектора Емануїла Коднера як готель. Чотириповерхова будівля розташована просто навпроти залізничної платформи Дмитрівка, що було максимально зручно для мандрівників залізницею. Будівля мала початково конструктивістський об’єм, виражений у висунутій апсиді та асиметричній композиції. Проте в середині 1930-х вже вимагали декоративності, отож архітектор збагатив будівлю пілястрами, вхідним портиком і масивним аттиком. Під час Другої світової будівля зазнала руйнувань і була відбудована в трохи спрощеному вигляді. Згодом фасад обличкований характерною керамічною плиткою білого та коричневого кольору, причому коричневий колір використано винятково для міжвіконних простінків, що імітує характерне для конструктивізму суцільне горизонтальне скління. В такому вигляді будівля стоїть досі.

Друга половина 1930-х принесла вулиці Тихого ще декілька виразних споруд. Однією з них став споруджений у 1938 році гуртожиток пляшкового заводу (Тихого, 276).

Триповерхова будівля має риси постконструктивізму, її центральна частина ефектно підкреслена аркатурою із замковими каменями та подвоєними колонами без баз і капітелей. Обабіч центрального входу два двоповерхові ризаліти з масивними порталами: в них скульптури спортсменів авторства костянтинівського скульптора Миколи Левченка.

Будівля, що формує архітектурне обличчя всього прилеглого до шляхопроводу району, тривалий час перебувала в поганому стані. Зараз це майже руїни, їх планують знести.

Іншим акцентом стає будівля № 256/2 на розі з вулицею Поштовою. Чотириповерхова будівля має п’ятиповерхову наріжну секцію, ймовірно, першу в місті такої висоти. Наріжна секція має аркові вікна на останньому поверсі. Ритм фасаду секцій оформлено лоджіями з колонами, причому на четвертому поверсі лоджії також завершуються аркоподібно, що повторює прийом наріжної частини.

Костянтинівка: державний банк та палаци культури

Однією з найцікавіших будівель центру міста є колишня споруда державного банку на вулиці Торецькій, 273. Її спроєктував відомий київський архітектор Кобелєв у 1930 році (за іншими даними — у 1926-му). Наріжна частина неокласичної споруди має дугоподібну форму з чітким ритмом пілястр на напівколонах. Всередині цікаві вигнуті сходи, інтер’єр залу прикрашено колонами та декоративною ліпкою. Наріжна частина була увінчана декоративною башточкою з куполом. Під час Другої світової споруду було пошкоджено, у 1950-х її відбудували для універмагу, однак башточка втратила оригінальний купол і залишилася пласкою. 

Неподалік, на Трудовій, 388, можна побачити цікавий приклад ар-деко. Чотириповерховий житловий будинок оформлює собою ріг вулиці: наріжна частина посунута трохи вглиб і увінчана терасою, що вирізняє цей об’єм з решти будівлі, надаючи йому самостійного баштоподібного вигляду. Фасад другого й третього поверхів ритмічно оформлено лопатками, а от четвертий поверх відділено карнизом: його вікна мають аркові завершення, що сильно відрізняє його від нижніх поверхів.

Видатною спорудою міста є Палац культури хімічного заводу, що на вулиці Ємельянова. Будівля стоїть упритул до залізниці, біля платформи Дмитрівка, майже навпроти міської ради. 

Початково вона була побудована у 1926 році та мала властиві тій добі стилістичні риси. Попри те, що не вдалося знайти фотографію будівлі в початковому вигляді, її, найімовірніше, спорудили за одним з проєктів, що використовували в масовому будівництві будинків культури на Донбасі в другій половині 1920-х: тоді було споруджено будинки культури в Горлівці, Донецьку, Єнакієвому, Брянці тощо.

До нашого часу споруда дійшла у видозміненому вигляді, що є наслідком відбудови після руйнувань Другої світової. Будівля, відновлена за проєктом архітектора Утіна, отримала властиве 1950-м рішення в дусі сталінської неокласики: фасад оздобили виразним портиком з колонадою коринфського ордера, увінчаним фронтоном.

Поруч із Палацом культури хіміків розташована будівля музичної школи, яка початково призначалася для філіалу сєвєродонецького хіміко-механічного технікуму. Двоповерхова споруда має риси неокласицизму: центральний вхід підкреслено портиком з фронтоном, а фасад ритмічно оформлено пілястрами. Будівля виступає в спільному ансамблі з Палацом культури хіміків.

Палац культури металургів у Костянтинівці

Зовсім інша доля спіткала Палац культури металургів, що стояв навпроти однойменного парку за адресою Інженерна, 30. Будувати його почали у 1927 році як клуб металістів. Про будівництво писали в журналі «Забой»: «Наразі триває клубне будівництво. Споруджують клуб металістів, будівництво обійдеться в 400 000 руб.» [перекладено з рос.]. Будівля мала характерні риси 1920-х: лаконічність фасаду тут поєднувалась із симетричним плануванням та геометризованими формами, зокрема технічний поверх мав трапецієподібні вікна, що властиво українському модерну. Під час Другої світової війни будівлю було пошкоджено, пізніше — відбудовано з невеличкими змінами: вхідний портик розібрали, а трапецієподібні вікна технічного поверху заклали цеглою.

У клубі діяли різноманітні гуртки, він тривалий час був центром культурного життя міста. Тут колись працював всесвітньовідомий художник Володимир Шистко (1928–2015). У 1997 році Палац культури металургів було додано до переліку чотирьох найбільш значущих об’єктів історико-містобудівної спадщини 1920–1930-х років на Донбасі. Попри визнання і важливе містобудівне значення палацу культури, охоронного статусу він так і не набув. Пробувши декілька років у стані руїни, споруда була знищена між 2007-м і 2010 роками.

Кінотеатри: як «Буратіно» став церквою УПЦ МП

У центральній частині міста було споруджено і декілька кінотеатрів. Головну роль у композиції ансамблю площі Тихого скверу займає колишній кінотеатр імені Леніна (1960 рік, вулиця Торецька, 302). Попри те, що боротьба з надмірностями в архітектурі тривала вже п’ять років, тут є досить багатий декор: колони, пілястри, декоративні карнизи, фестони, а також ефектний центральний фронтон. Для кінотеатру використано типовий проєкт на 600 місць, розроблений архітектором Семеном Якшиним 1949 року.

Ще одним неокласичним кінотеатром міста був колишній «Комсомолець» (пізніше — «Буратіно») на вулиці Московській, 16. Двоповерхова будівля мала ефектний головний вхід з портиком на чотирьох стовпах і фронтоном. Цікаво, що вже у XXI столітті тут розмістилася православна церква Іоанна Кронштадського Московського патріархату. Церковники прибудували зверху башточку з куполом. На прикладі цієї надбудови добре видно всю відмінність в архітектурі: башточка не вписується в загальні пропорції будівлі, барабан її обшито вагонкою, наче балкон.

Унікальні та типові школи Костянтинівки: зруйновані війнами

У місті було споруджено цілу низку шкіл, проте частина з них зараз закинута або зруйнована. Найстаршою школою міста є № 2, що починає свою історію в 1900 році як школа дітей робітників залізопрокатного заводу. Спочатку школа розміщувалась у двоквартирному житловому будинку між річкою та залізницею. Тісне приміщення швидко стає малим, і у 1915 році бельгійці споруджують нову будівлю школи, що має два класи-крила з мезоніном над ними, де облаштовані кватири для вчителів. Споруда, де розташовувалася школа, була зруйнована під час Другої світової.

У радянський час школа стає фабрично-заводською семирічкою, і для неї у 1927–1928 роках споруджують нову двоповерхову будівлю, що містить численні майстерні, їдальню, бібліотеку і спортивно-актовий зал. Але вже скоро й вона стає замалою. У 1933–1934 роках споруджують нову (вже третю) споруду школи, яка стає десятирічкою і буде однією з найкращих в області. Саме в цій будівлі (Незалежності, 166) школа розташовується і зараз.

Попри те, що будівля школи була спалена під час Другої світової, заняття в ній відновлюють уже 1943 року. Повноцінне відновлення відбувається лише в 1950–1951 роках силами відділу капітального будівництва металургійного заводу імені Фрунзе. Саме тоді школа отримує сучасний вигляд з упізнаваним чотириколонним портиком з трикутним фронтоном. Це ефектно вирізняє школу серед інших, збудованих переважно за типовими проєктами.

Зовсім інша доля в школи № 10, спорудженої неподалік (Шевченка, 142). Будівля, зведена в середині 1930-х за типовим проєктом 107 авторства Емануїла Коднера, прийняла в себе частину учнів школи № 2. Проте 2002 року школу закрили, у 2005–2010 роках вона поступово руйнувалась, перетворившись на остаточні руїни десь у 2011-му. 

Інша знищена школа міста — колишня № 27 (Бахмутська, 330), споруджена 1939 року за типовим проєктом 29 авторства Емануїла Коднера. Будівля мала характерні декорації фасаду: карниз, лиштви вікон, рустування фасаду тощо. Чотириповерхова школа була зруйнована у 2019 році з незрозумілих причин, на її місці тепер пустир.

Ще однією зруйнованою школою в цій частині міста є № 16 (Преображенська, 60), її звели у 1953 році за проєктом Бориса Ведернікова. 17 липня 2023 року внаслідок російського обстрілу вона зазнала суттєвих пошкоджень і тепер потребує суттєвої реконструкції.

Залізничний вокзал

Серед архітектури цієї частини міста варто згадати і будівлю залізничного вокзалу, що на вулиці Тихого, 81. Це доволі далеко від центру. Але, як уже згадували, місто витягнуте вздовж залізниці, і біля центру розташована платформа Дмитрівка, а для вокзалу вирішили обрати місце розгалуження залізниці на два напрямки: на Ясинувату та на Ростов. Наприкінці 1980-х гілку до Ясинуватої розберуть, проте на початку XX століття це розгалуження вважалось більш вдалим для розташування вокзалу, оскільки тут було зручно організовувати пересадку між різними напрямками. У 1900-х роках архітектор Володимир Глазирін проєктує для Костянтинівки вокзал у стилі модерну. Цей вокзал мав стояти на острівці між коліями: один фасад мав виходити на колії ростовського напрямку, інший — на колії ясинуватського напрямку. Схожим чином, наприклад, оформлено вокзал у Козятині. 

Але в царську добу вокзал не було побудовано. Лише 1926 року тут виникає досить лаконічна одноповерхова споруда станції, що буде зруйнована під час Другої світової. На її місці у 1955 році споруджують новий двоповерховий вокзал, для якого повторно використали проєкт Сиромятнікова, за яким у 1952 році було зведено вокзал у Краматорську

По інший бік Кривого Торця

Поява забудови з іншого боку річки була логічним кроком розвитку міста, оскільки забезпечувала зручну логістику до наявної промзони. Перша забудова тут також з’являється завдяки бельгійцям.

Між вулицями Невського, Шмідта та Новою зберігся цілий квартал приватних будинків бельгійської доби. Цікавим є й сусідній квартал, де залилося одразу декілька двоповерхових багатоквартирних будинків бельгійської доби. 

На Абрамова, 17 зберігся двоповерховий будинок, зроблений з якісної червоної цегли різних відтінків, так само як на Шмідта, 6. Ймовірно, ці будинки розробив один і той самий архітектор: на фасаді — схожі трапецієподібні еркери, а вікна мають сандрики однакового дизайну. За таким же проєктом споруджено сусідній будинок, на Невського, 17.

У радянський час забудова тут поступово активізується, оскільки населення зростало (у 1926 році чисельність населення досягла 25 303). Промзона також розросталась, перетинаючи Кривий Торець: у 1929–1930 роках на його південно-західному березі споруджено вищезгаданий цинковий завод.

Червоне селище

У середині 1920-х виникає Червоне селище. Автором його проєкту був видатний харківський архітектор А. М. Гінзбург, датами проєктування вважаються 1922–1924. Тут, як і в тогочасних селищах Макіївки, використано популярний тоді принцип міста-саду: садибна забудова малої щільності серед озеленених вулиць. Оскільки їх споруджували на вільних ділянках і питання землі не було питанням грошей, то часто надавали цікаву геометричну форму. 

Червоне селище планували у формі вписаної в коло п’ятипроменевої зірки. Через це всі його квартали виходили трикутними. Ті, що були променями зірки, мали гострі кути. Ті, що розташовувались на зовнішньому боці кола, мали дугоподібну сторону, два гострі й один тупий кут. Очевидно, що планування призводило до незручних форм земельних ділянок, особливо наріжних. У центрі планували зелену зону, яку в результаті забудують.

Селище було втілене лише частково: спорудили два трикутні квартали (вздовж вулиць Бурденка та Глінки) та три віялоподібні (вздовж вулиць Леваневського, Павлова та Богдана Хмельницького), причому останній — лише частково. Решту будівництва (приблизно дві третини), згідно з картою 1929 року, планували протягом першої п’ятирічки. Але, як бачимо, ці плани вже не були реалізовані.

У 1930-х роках міста-сади втратили актуальність: забудова відбувається за квартальним принципом. На вулиці Шмідта, 33 споруджують триповерховий постконструктивістський будинок заводу «Автоскло» з центральною чотириповерховою секцією. Поруч, на Шмідта, 31, для цього ж заводу зводять великий чотириповерховий будинок з наріжною п’ятиповерховою секцією, вікна якої підкреслені аркою. Над нею здіймається оглядова башта: такі башти, як правило, використовувала протиповітряна оборона для спостереження за небом, потенційними наслідками бомбардувань, а також для своєчасного виявлення пожеж. Місцеві чомусь називають цей дім «московським». Ймовірно, його споруджено для керівництва заводу.

У сусідніх кварталах, між вулицями Ціолковського, Леваневського, Абрамова та Ломоносова, можна побачити приклади ансамблевої квартальної забудови 1930–1950-х. Особливо цікавою є забудова кварталу вздовж вулиці Абрамова, де поруч з бельгійською споруджено декоровані двоповерхівки типових проєктів кінця 1940-х. Окремої уваги заслуговують чотири двоповерхові будинки з мансардами: на Невського, 19, Абрамова, 19, а також на Шмідта, 44 і 46. 

Цинкове селище

Трохи віддалік, поруч з цинковим заводом, утворилось Цинкове селище, забудова якого складається переважно з ансамблів малоповерхової типової забудови кінця 1940-х.

У цій частині міста, як і на протилежному березі, є школи-руїни. Так, наприклад, школа № 7 (Ломоносова, 153), споруджена в другій половині 1930-х за проєктом 102 архітектора Юрія Корбіна, була ліквідована міською радою в грудні 2010 року. З того часу будівля стоїть закинутою і руйнується.

Найцікавішою шкільною спорудою цієї частини міста стала колишня будівля школи № 3 (Богдана Хмельницького, 4). Нетипову двоповерхову школу побудували 1951 року в стилі неокласицизму. По вісі головного входу на другому поверсі розташовувався актовий зал підвищеної висоти, що мав п’ять високих аркових вікон. Ця частина фасаду підкреслена важчим карнизом, двома пілястрами обабіч центрального входу та чотирма колонами обабіч пілястр. Будівля занесена до списку архітектурних пам’яток, але закинута й поступово руйнується.

Мікрорайони Костянтинівки

Розвиток нової частини Костянтинівки активізувався в добу масового домобудування в південно-західний бік. Тут створювали нові мікрорайони, забудова яких поступово переходила з п’ятиповерхової до дев’ятиповерхової.

Центральною площею цієї частини Костянтинівки є площа Перемоги. Саме тут розташована будівля районної адміністрації, а також найбільший у місті палац культури (проспект Ломоносова, 119). Споруджений за типовим проєктом 2С-06-6 на 1200 місць, він був прив’язаний до ділянки в Донбасцивілпроєкті (головний архітектор — В. Давиденко, інженери — Щепетов, Лук’яненко, Кучеренко).

Будівництво палацу культури тривало в 1974–1976 роках, а урочисте відкриття відбулось 26 грудня 1976 року. До 2015 року палац культури називався «Жовтень». 14 лютого 2023 року він зазнав незначних пошкоджень від російської ракети, яка, на щастя, не влучила в будівлю, а впала за декілька метрів від неї. 

Також на площі Перемоги розташовані єдині два висотні будинки Костянтинівки — № 16 і № 18. Обидві 14-поверхівки споруджені за розробленим на Донбасі проєктом 124-87-107. Будинок № 16 здали 1991 року, а от сусід під № 18 тривалий час залишався недобудованим — остаточно його здали лише у 2005–2006 роках. Своїм висотним силуетом вони доповнюють загальну композицію площі.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій