У вересні 2020 року бійці добровольчого підрозділу «Фрайкор» отримали посвідчення учасників бойових дій. «Фрайкор» – це не тільки добровольчий батальйон, а ще й «військово-патріотична організація». Вона відома передусім нападами на геїв, феміністок, політичних опонентів. Міністерство юстиції України намагалося заборонити організацію через суд, але безуспішно. «Заборона» розповідає, як ультраконсервативні організації на кшталт «Фрайкора» використовують статус ветеранів для створення прийнятного політичного іміджу.
У травні минулого року в Харкові проходив щорічний захід гей-спільноти KharkivPride. Раптово в готель, де відбувалась закрита зустріч, увірвалися люди з місцевої ультраконсервативної організації «Фрайкор». Нападники вимагали припинити зустріч і звинувачували організаторів у «розбещенні малолітніх» та пропаганді «гнилих» західних цінностей. Зустріч вдалося продовжити лише пізно ввечері, коли «фрайкорівці» залишили територію готелю.
Ще один захід на підтримку маршу рівності KharkivPride відбувся 12 вересня 2019 року в Харківському літературному музеї. Тут читав лекцію «Толерантність як одна зі складових модерної національної української ідеї» ексдепутат Верховної Ради та журналіст Олесь Доній. Активісти «Фрайкору» намагалися зірвати її та навіть облили лектора зеленкою. Доній дістав травму ока, проте відмовився від госпіталізації й не став писати заяву в поліцію, щоб продовжити лекцію.
Сам марш рівності відбувся 15 вересня 2019 року. Учасниками стали майже дві тисячі людей. Представники націоналістичних і ультраправих організацій, зокрема «Фрайкору», проводили паралельні акції на підтримку «сімейних цінностей». Їхні симпатики закидували яйцями учасників KharkivPride й вигукували образи.
У кримінальних провадженнях не фігурує
Після подій на KharkivPride українське представництво Freedom House звернулося до суду, щоб зобов’язати поліцію відкрити провадження у справі. За словами правозахисників, дії «фрайкорівців» порушують право на мирні збори, проте поліція не притягує їх до відповідальності. Кримінальне провадження про хуліганство групою осіб таки було відкрите, але невдовзі його закрили. У грудні 2019 року територіальне управління Мін’юсту в Харківській області звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з проханням заборонити діяльність громадської організації «Фрайкор» і ліквідувати її.
Позивач надав у якості доказів роздруківки журналістських публікацій про правопорушення «Фрайкору» під час маршу та його підготовки. Однак суд вирішив, що це не може бути доказом. Через місяць, 22 квітня, харківське управління юстиції направило до суду апеляційну скаргу. І знову програло. Організація «Фрайкор» надала суду відповідь з поліції, у якій йшлося, що організація не фігурує в кримінальних провадженнях. З доказів позивач мав лише публікації у ЗМІ та відеозаписи, на яких зафіксовані люди, схожі на членів «Фрайкору».
Починаючи із 2018 року, «Фрайкор» із десяток разів зривав лекції, нападав і бив людей з гей-спільноти, влаштовував так зване «сафарі» самостійно та за участю інших праворадикальних організацій, серед яких «Традиція і порядок», «Правий сектор» тощо. Як пояснюють «фрайкорівці», ці напади «ідейні». Так нападники «захищають сімейні цінності».
«Дійсно права організація»
«Фрайкор» — це праворадикальний бренд, що об’єднує однойменний добровольчий підрозділ і харківську «військово-патріотичну організацію». Назва відсилає до напіввійськових добровольчих формувань у Німеччині та Австрії 18-20 століть.
Громадську організацію «Фрайкор» заснували в березні 2018 року двоє ветеранів війни на Донбасі — Георгій Тарасенко і Богдан Войцеховський, а також адвокат юридичної компанії «СНК груп» Володимир Сахарчук. Георгій Тарасенко сам підтверджував, що «Фрайкор» є «правою» організацією, але «орденського типу»: у її складі менш ніж 20 людей, які пройшли «фізичні, інтелектуальні й моральні тести та виконали багато завдань» і мають чорний шеврон. В інтерв’ю праворадикальному журналу «Консерватор» Тарасенко сказав, що у «Фрайкора» є й політичні амбіції: «у майбутньому створити якусь консервативну платформу для переслідування політичних цілей».
«Фрайкор» має активне представництво в Харкові та Івано-Франківську. Там, за словами Тарасенка, організація займається «патріотичним вихованням молоді, військовою підготовкою, бере участь у політичному та громадському житті цих міст». Наприклад, «фрайкорівці» регулярно проводять мілітаризовані заняття зі школярами — «уроки мужності». Приносять зброю, амуніцію. 10 червня 2020 року лідер «Фрайкору» Георгій Тарасенко навіть увійшов до складу Координаційної ради з питань національно-патріотичного виховання при Харківській обласній державній адміністрації. Але «Фрайкор» любить далеко не всіх дітлахів: організація вважає мешканців тимчасово окупованих територій сепаратистами, а тамтешніх неповнолітніх називає «дітьми колаборантів».
Крім того, «фрайкорівці» проводили «роз’яснювальні бесіди» із магазинами косметики, які нібито продають контрабандні гель-лаки для нігтів російського виробництва, а також організовували акції на підтримку координатора С14 Сергія Мазура, якого судили за напад на ромський табір.
Статус не для всіх
У вересні 2020 року бійці підрозділу «Фрайкор» отримали від Міністерства ветеранів посвідчення учасників бойових дій. Серед пільг, які передбачає статус УБД, безоплатне одержання ліків і проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, знижки на комунальні послуги, соціальна стипендія дітям. Статус отримують за такою схемою: людина приносить довідку, яка підтверджує, що вона дійсно воювала. Таку довідку може дати або Міністерство оборони, або Антитерористичний центр. У разі, якщо документа немає — а це стосується в першу чергу бійців добровольчих батальйонів — достатньо трьох свідчень інших учасників бойових дій.
У Мінветеранів у відповідь на запит Заборони заявили, що надання статусу залежить тільки від цих документів. «Тобто він просто констатує, що людина воювала, тому не залежить від поведінки на мирній території та навіть від дотримання закону», — пояснює дослідник праворадикальних рухів В’ячеслав Ліхачов.
Однак на практиці ця система дає збій. Наприклад, колишній доброволець Станіслав Краснов так і не отримав статус УБД, хоча воював у 2014-2015 роках в складі добровольчого батальйону «ОУН». Краснов розповідає, що спочатку йому відмовили через судимість: його підозрюють у плануванні терористичного акту на адміністративному кордоні з Кримом. Та суди ще тривають і судимості в Краснова немає. До того ж, за логікою міністерства ветеранів, судимість взагалі не має впливати на статус УБД.
Зараз, каже Краснов, відомство нібито знайшло свідків, які не підтверджують його участь у війні. «При цьому від нашого батальйону подалися на статус 10 осіб, і три вже його отримали. Хоча ми й заявляємо, що це шахраї», — каже Краснов Забороні. В «ОУН» стверджують, що ті троє, кому Мінветеранів надало статус УБД, були виключені з батальйону за дезертирство та крадіжки. Один з них, кажуть в «ОУН», взагалі пробув усього день, вкрав автівку батальйону та зник.
Символічний капітал
Практично всі ідеологізовані організації, члени яких воювали, в той чи інший спосіб експлуатують свій ветеранський статус — від «Правого сектора» до «Карпатської Січі». В’ячеслав Ліхачов пояснює, що саме участь у війні легітимізувала ультраправі політичні проєкти в очах громадськості.
Партія «Національний корпус», що була створена восени 2016-го, є політичною надбудовою так званого «азовського руху» — розгалуженої мережі громадських організацій і структур, пов’язаних із добровольчим підрозділом, а згодом полком, «Азов». До війни з Росією засновник та екскомандир «Азову» Андрій Білецький був відомий як ватажок невеличкого агресивного вуличного угруповання в Харкові. Але участь у бойових діях та героїко-патріотичний бекграунд полку відкрили перед Білецьким можливість стати політичною фігурою, чим він і скористався.
«Національний корпус» є материнською структурою парамілітарного руху «Національні дружини». Він відомий, перш за все, переслідуванням Петра Порошенка під час його передвиборчого тура в Житомирі, Полтаві, Вінниці та Черкасах у 2019 році. Тоді представники «нацдружин» провокували прибічників п’ятого президента, вигукували образи і навіть билися з поліцейськими.
Експлуатація ветеранського іміджу дає свої плоди. Проєкти, якими курують представники агресивних ультраправих груп, отримують від держави сотні тисяч гривень. У 2020 році різні сателіти агресивної праворадикальної організації «С14», зокрема «Спілка ветеранів війни з Росією», отримали лише від Мінветеранів 1 мільйон 310 тисяч гривень на реабілітаційні ветеранські проєкти. Київська міська державна адміністрація також підтримує проєкт «Здоров’я ветерана», яким опікується пов’язана із «С14» громадська організація: на прогулянки на каяках та SUP-дошках «Київській спілці ветеранів війни з Росією» виділили 182 610 гривень.
«На збори «С14» або просто на концерт «Сокири Перуна» колишній прем’єр-міністр Олексій Гончарук навряд чи завітав би. А от на ветеранський захід — сам Господь наказав. [Лідер політичної ультраправої партії «Національний Корпус»] Андрій Білецький вважає за краще представлятися як засновник полку «Азов»: для нього це головний соціальний статус. А представники НК постійно виступають від імені ветеранів», — підсумовує Ліхачов.
Правове безсилля
Лідер об’єднання ЛГБТ-військових Віктор Пилипенко каже Забороні, що учасники праворадикальних рухів часто перебільшують свій досвід на війні.
«Медалі купуються, або ж чіпляються ювілейні. Історії про перебування у зоні АТО/ООС вигадуються, або ж йдеться про епізоди, коли людина насправді просто поселфитись приїхала», — говорить він.
Пилипенко стверджує, що свого часу бійці батальйону «Донбас», у складі якого він воював на фронті, припинили політичні спекуляції на своєму героїчному іміджі: «Хоча політикам із нашого підрозділу таки вдалося створити так званий «Внутрішній корпус». Проіснував він недовго, та й репутації не мав ані серед населення, ані серед бійців батальйону саме через те, що про його суть і мету ніколи не мовчали ветерани-добровольці самого батальйону. Чого не скажеш, наприклад, про «Азов», де добровольці, як на мене, боялися говорити будь-що проти сумнівних проєктів «Національний корпус» та «Національні дружини».
«Члени різноманітних ГОшок прикриваються своїм ветеранським статусом як правом нападати, — каже дослідниця ультраправих рухів Ганна Гриценко. — При цьому відсутній механізм розв’язання цієї проблеми: за напади їх не переслідує поліція, а на думку Мін’юсту всім начхати. Потерпілі не можуть розраховувати на захист від держави, тому що політика держави щодо протидії правому екстремізму фактично відсутня».
На думку деяких ветеранів, виходом із ситуації міг би бути своєрідний «етичний кодекс» бійців.
«Ветеранський статус насправді не дає жодного права принижувати інших співгромадян, вивищуватись чи диктувати якісь антиконституційні норми суспільству», — каже Марія Берлінська. На думку Берлінської, з часом ветеранська спільнота прийде до створення етичного кодексу. Ініціювати дискусію і розробку можуть не тільки авторитетні ветеранські організації, а й волонтери.
Втім, навіть якщо такий кодекс і буде існувати, він не регулюватиметься законом. «Люди, які використовують ветеранський статус заради деструктиву, не завжди є ветеранами, так само як і ветерани, на яких є кримінальні справи, не завжди справді вчинили злочин. І ми не можемо контролювати такі речі. Немає єдиного якогось ресурсу, де ветерани могли б прокомунікувати, що якийсь самозванець дискредитував їх. У нас немає в суспільстві загальноприйнятого постулату, що насильство за ідею — це нерелевантно і деструктивно», — підсумовує парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Катерина Приймак.
