Група «Маркер» щорічно моніторить ультраправе насилля в Україні. До неї є питання щодо фінансування та методології — Заборона розібралась у них

15 лютого організація «Маркер» опублікувала щорічний звіт про випадки ультраправого насилля в Україні. Розповіла про цей звіт, зокрема, і Заборона. Після публікації організації вказали, що її методологія хибна, а фінансування йде від лівих партій Німеччини, члени яких виступають на підтримку російської агресії щодо України. Заборона вивчила всі претензії до «Маркера» та відповідає на головні питання. 

Хто фінансує «Маркер»?

«Маркер» — це онлайн-проєкт, створений групою моніторингу ультраправого насильства. З жовтня 2018 року він займається збором та систематизацією даних щодо конфронтацій і насильства з боку ультраправих груп в Україні. Окрім щорічних звітів організація публікує цікаві досьє і статті.

Фінансує «Маркер» фонд Рози Люксембург — один із шести основних політичних фондів Німеччини. Офіційна місія цього фонду — «проведення політичної освіти як всередині країни [Німеччина], так і за кордоном». Фонд тісно пов’язаний із німецькою лівою партією Die Linke, а його бюджет прямо залежить від успіхів цієї політичної сили на виборах до Бундестагу. Працює це так: чим більше місць отримає партія в парламенті, тим більше грошей із державного бюджету надійде до афілійованого із нею фонду. Тобто фактично фонд Рози Люксембург фінансується німецькими платниками податків, а розмір грошових вливань залежить від результатів політичної боротьби Die Linke.

Що це за партія?

Назва партії перекладається з німецької як «ліві». Автор книги «Праві двері зліва», історик і соціолог Кирило Ткаченко каже Забороні, що Die Linke має всі ознаки «прокремлівської» партії. На сьогодні це єдина у Німеччині політична сила, яка вимагає негайно вивести німецькі війська із закордонних місій і розпустити НАТО. Замість Північноатлантичного альянсу Die Linke пропонує створити  нову систему колективної безпеки разом із Росією. Агресію Москви в Україні та Сирії топпартійці ігнорують, просуваючи натомість притаманні російській пропаганді тези про «нацистський путч» і «громадянську війну» в Україні.

У 2014 році заступниця голови фракції Сара Ваґенкнехт активно критикувала німецькі санкції проти Росії та стверджувала, що в українському уряді «ключові посади зайняті нацистами». На щорічній конференції імені Рози Люксембург у 2016 році (однойменний фонд не має відношення до цього заходу) Сара Ваґенкнехт, уже як лідерка парламентської фракції Die Linke, представила публіці ватажка проросійських бойовиків із батальйону «Призрак» Алексєя Маркова. Приїхати до Берліна він не зміг, тому спілкувався через відеочат. Конференція вітала виступ Маркова бурхливими оплесками, зокрема й Сара Ваґенкнехт, а депутат міської ради Лейпцига від Die Linke Алєксєй Данквардт, який його перекладав, наголосив на необхідності підтримати «Призрак» у його боротьбі проти «київської хунти».

Сара Ваґенкнехт — не єдина членкиня Die Linke, що демонструвала прокремлівську позицію. Наприклад, співголова фракції в німецькому парламенті Дитмар Бартш розповідав, що в Україні нібито є партійна школа, названа на честь Йозефа Ґеббельса.

Втім, справа не лише в скандальних заявах топпартійців Die Linke. В Європарламенті члени партії голосували проти резолюцій про дотримання прав людини в Криму та надання Україні додаткової макрофінансової допомоги. А в червні 2018 року представники Die Linke не підтримали резолюцію, яка закликала Росію звільнити кримського режисера Олега Сенцова та інших українських політичних заручників Кремля.

Це правда, що представники Die Linke відвідували окуповані Крим і Донбас?

Так. У березні 2014 року Хікмат Аль-Сабті, Торстен Коплін, Петро Лучак, Моніка Мерк брали участь у «моніторингу» незаконного референдуму в Криму, за результатами якого Росія анексувала український півострів. У лютому 2015-го представники Die Linke Вольфганг Герке та Андрій Гунько незаконно в’їхали на тимчасово непідконтрольну територію Донбасу. Вони передали матеріальну допомогу проросійським бойовикам.

Починаючи з 2016 року член партії Андреас Маурер кілька разів відвідував анексований Крим, а в березні 2018 року взяв участь у «спостереженні» за незаконними російськими президентськими виборами на українському півострові. У лютому 2018 року той же Маурер незаконно відвідав українську територію, окуповану так званою «Донецькою народною республікою».

Чи впливає Die Linke на роботу фонду?

Ми не знаємо. Голова фонду — німецька політикиня з Die Linke Дагмар Енкельман. Ми не знайшли в неї жодних негативних заяв про Україну, Енкельман також не відвідувала окуповані Росією українські території. Фонд має марксистське спрямування і просуває ідеї «демократичного соціалізму»: підтримує робітничі та жіночі рухи, антифашизм і пацифізм. В Україні, крім «Маркера», фонд співпрацює з правозахисними організаціями із ромської та ЛГБТ+ тематики.

Хто ще партнер «Маркер»?

Серед партнерів «Маркера» вказаний Центр соціальних і трудових досліджень. У переліку співробітників є в тому числі Володимир Іщенко, який значиться як керівник проєкту моніторингу протестів ЦСТД, а також редактор журналу соціальної критики «Спільне» Тарас Саламанюк. У 2014 році вони вимагали від уряду України «негайно згорнути «антитерористичну операцію», вивести війська з території Донецької та Луганської областей та укласти перемир’я з «ополченням ДНР і ЛНР». Також Іщенко постійно підкреслює, що в Україні відбувається «громадянська війна», чим повторює тези російської пропаганди. Зокрема, Іщенко розповідав про це і для Die Linke.

Двоє інших членів Центру, Олександр Кравчук і Захар Попович, розповідали, чому на референдумі в Нідерландах треба голосувати проти асоціації Україна-ЄС. Крім того, у тексті є теза про «українську громадянську війну». Доповідь підготовлена «в тісній співпраці з Фондом Рози Люксембург у Брюсселі».

Кураторка дослідження «Маркера» Оксана Дутчак вказана на сайті ЦСТД як заступниця директорки. Вона стверджує, що всі четверо вже давно не роблять досліджень у рамках ЦСТД і не мають жодного відношення до проєкту «Маркер».

Чи все нормально з самим дослідженням?

Група «Маркер» наразі єдина, хто системно моніторить випадки ультраправого насилля в Україні. Проте дослідження має свої недоліки.

«Предмет свого моніторингу дослідники намагаються визначити через суб’єкт [ультраправі], а не через об’єкт [жертви], як це роблять, наприклад, дослідники злочинів на ґрунті ненависті. Але водночас суб’єкт парадоксальним чином залишається невизначеним. У доповіді «Маркера» взагалі ніяк не сформульовано, що саме автори називають ультраправим насильством, більш того — кого вони, власне, називають ультраправими», — пояснює Забороні дослідник ультраправих рухів В’ячеслав Ліхачов.

На думку Ліхачова, це робить рамки моніторингу настільки розмитими, що будь-які кількісні характеристики втрачають сенс.

Як приклад візьмемо наведені дослідниками шість випадків насильства й конфронтації щодо етнічних меншин та мігрантів. Зокрема, описується інцидент із нібито спробою підпалу мечеті в Одесі. Проблема в тому, що в цьому випадку власне насильства не було: СБУ повідомило про запобігання провокації. Тобто «Маркер» порахував як факт насильства щось, чого не сталося.   

Або ж інцидент, коли наприкінці лютого 2020 року до приміщення синагоги у Вінниці увірвався нетверезий чоловік, який нецензурно висловлювався, вигукував антисемітські гасла та застосував силу проти одного із присутніх. Ми не знайшли інформації про те, що нападник є членом якоїсь ультраправої організації чи угруповання. Тобто цей злочин лише схожий на ультраправий за контекстом. У коментарі Забороні Оксана Дутчак пояснила, що цей кейс у дослідженні — помилка.

Також до дослідження зарахували напад на табір ромів 29 квітня 2020 року. Але досі невідомо, хто вчинив цей напад, що знову підіймає питання, чи «Маркер» зараховує тільки кейси, про які відомо, що їх вчинили ультраправі, або відштовхується ще й від контексту, коли злочинці невідомі, але все нібито вказує на ультраправих. Проблема другого підходу в тому, що злочин може вчинити людина поза будь-яким ультраправим рухом чи угрупованням. Таким чином дослідження може стати хибним. 

Дослідниця ультраправих рухів Ганна Гриценко звертає увагу й на те, що основним методом збору інформації є регулярний моніторинг повідомлень у ЗМІ.

«Це означає, що чим більше маргіналізована група, до якої застосовується насильство на ґрунті ненависті, чим менше в неї ресурсів, доступу до ЗМІ, можливостей самоорганізації в адвокаційні ініціативи тощо, тим менш імовірно вона потрапить у ЗМІ й у моніторинг», —  пояснює Гриценко.

Метод збору повідомлень про події з медіа цілком науковий. Але рішення висвітлювати будь-яку подію залежить від типу події, інформаційного агентства і проблеми, що розглядається. І це мають враховувати дослідники.

У розмові із Забороною Оксана Дутчак підкреслила, що крім повідомлень у ЗМІ до уваги брали соціальні мережі та праворадикальні телеграм-канали. Вона погоджується, що дані, отримані через ЗМІ, відображають лише ту частину ультраправої вуличної активності, яка висвітлена в джерелах моніторингу. Дутчак наголосила, що автори «Маркера» це прекрасно розуміють — тому ця  інформація вказана на сайті.

Жертвами політичного насильства з боку ультраправих у доповіді «Маркера» стали представники проросійської організації «Патріоти — За життя» й партії Шарія. Чи виправдане включення цих людей у доповідь про ультраправе насильство?

У моніторинг взагалі можна включати все, що завгодно, якщо відповідним чином сформулювати його рамки. 

Незрозумілим є тільки те, за яким принципом представники прокремлівських політичних організацій маркуються жертвами саме ультраправого насильства. Напади на представників кишенькової армії депутата ОПЗЖ Іллі Киви «Патріоти — За життя» та партії Шарія — це, безперечно, політичне насильство, акторами якого є ультраправі, і про нього варто говорити та досліджувати. Але ці напади не пов’язані з дискримінацією ані за статтю, ані за національністю, ані за іншими характеристиками ультраправої ідеології, зокрема і приналежності до лівих чи ліберальних політичних течій. Наприклад, у випадку конфлікту між «Національним корпусом» та «Патріотами — За життя» може взагалі йтися про комерційний мотив. Зокрема, керівник регіонального напряму ПЗЖ Олег Ширяєв раніше був у лавах «Нацкорпусу» й у 2018 році потрапив в скандал із рейдерством елеватора. Чи можуть ультраправі угруповання чинити інші за характером види насильства, окрім, власне, ультраправого? Так, і Заборона про це писала. 

«І справа не в тому, що захисники прав ЛГБТ+ або ліберали, щодо яких застосовується ультраправе насильство, нам симпатичні, а «шарійці» — ні, — пояснив Забороні В’ячеслав Ліхачов. — Просто абсолютно справедливо, що і «Демократична сокира», і хто завгодно можуть, наприклад, щось кинути під час пікетування якогось умовно мураєвського телеканалу. І всім буде зрозуміло, що це не ультраправа конфронтація. Навіть якщо серед пікетувальників буде Євген Карась із С14. Таке враження, що «Маркер» бере всі напади на проросійських товаришів, і за фактом самих нападів саме на проросійських товаришів вважають нападників ультраправими».