«У мами була депресія, її треба було рятувати». Що відбувається, коли дитина має відповідати за батьків

Батьки — це перші люди, від яких діти отримують досвід любові, турботи, безпеки і стосунків. Але що відбувається тоді, коли батьки не можуть бути дорослими — наприклад, через хворобу? Діти зашвидко дорослішають, міняються з ними ролями і не встигають побути дітьми. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з дівчиною, яка ще з дитинства була змушена опікуватися алкозалежною мамою, і розпитала її, як це вплинуло на життя після її повноліття. 

Від редакції: Ми не вказуємо прізвище героїні, оскільки в тексті йдеться про її близьких.

Коктейльчик

Коли Тані було десять, вона почала помічати, що з мамою щось не так. Та стала постійно й багато плакати. Таня в неї питала, що сталося, але та відповідала, що нічого, нічого, просто дуже сумно. Її засмучували навіть дрібниці — а часом навіть їх не було потрібно. Інколи мама казала, що плаче, бо так і не змогла нікого покохати після того, як розійшлась із Таніним татом, і їй сумно, що в дитини немає батька. 

Таня з мамою жили в Києві — у квартирі з маминою сестрою-близнючкою, її донькою та бабусею. У всіх було своє життя, у Тані з мамою була окрема кімната — і в їхні справи ніхто особливо не втручався. 

«Коли я приходила додому після школи, мама майже завжди спала. А коли не спала, то пила «коктейльчик». Це так називалося. Я помічала її зі склянкою, тягнулася до неї — і мені відповідали, що це не моє, це «коктейльчик», — згадує Таня. «Коктейльчиком» була горілка із соком.

Мама намагалася ще якось працювати, але з кожним місяцем це вдавалося все гірше. Вона була художницею, багато часу проводила в майстерні, де загалом майже всі любили випити: «Але її друзі випивали тільки тоді, коли тусили, а вона продовжувала це робити вдень, у будні, посеред дня, зранку, нон-стоп», — згадує Таня.

Таня намагалася домовитися. Мовляв, «давай ти не будеш пити з Нового року, почнемо нове життя». Домовленість діяла зазвичай кілька днів — далі в мамине життя досить швидко повертались «коктейльчики». Таня почала вишукувати по квартирі пляшки та знала всі схованки.

«Не знаю, скільки мені було — може, років 12-13 — але в мене була нав’язлива думка, що треба постійно контролювати, аби мама не пила», — згадує дівчина.

Таня досить швидко зрозуміла, що звертатися до мами по допомогу немає жодного сенсу: вона випадала з життя, могла не реагувати на привітання чи звернення доньки. Одного разу в Тані заболіли одразу кілька зубів — біль був пекельним, а що робити в такій ситуації, дівчинка не знала. Вона розбудила маму — та відповіла, що їй не до цього, вона спить. Ті три зуби Таня втратила досить швидко, зараз на їхніх місцях імпланти.

Коли мама не пила та не спала, вона ходила в магазин поповнювати запаси алкоголю. Таня ховала від неї ключі, але та була сильнішою. 

За якийсь час мама зовсім перестала про себе дбати. У неї не було сил сходити в душ чи почистити зуби: вона могла не робити цього тижнями. Таня водила маму до лікаря — йти сама та відмовлялася. Мила їй голову, підбирала із шафи чистий одяг, водила за ручку у ванну.

Таня перестала запрошувати додому друзів і не хотіла бувати там сама.

«Мені було соромно. Я почувалася не такою, як усі, гіршою. Я нічого не могла розповісти про власну маму. Найгірше, що могло статися — це випадково зустріти однокласників на вулиці. Видно було, що мама багато п’є: цього не міг приховати жодний чистий одяг», — згадує Таня.

Попри це, виводити маму за межі квартири дівчинка намагалася регулярно — усе, аби та відволікалася від алкоголю. Таня придумувала спільні походи в магазин чи парк, влаштовувала вдома кінопокази, просила пошити якісь речі. Раніше, ще коли мама почувалася добре і не пила, вона любила шити й займалася спортом, тож Таня хапалася за нитки з цього минулого життя й тягнула маму в магазин тканин або на якісь спортивні змагання. Ці методи дійсно працювали, їй ставало краще — на день чи два. А потім доводилося придумувати щось інше.

Доросла

Батьки — це щось на кшталт кокона, каже психологиня Олена Казакова. Дитина має побути дитиною — а якщо цього не відбувається, то всі інші процеси в дорослому житті вимагають значно більших зусиль. Є ризик, що людина завжди робитиме щось хороше для інших, але не для себе.

Коли дитина починає дбати про дорослого, який не може дати собі раду сам, — то це про виживання, уточнює експертка: «Дитина хоче втримати біля себе дорослого, щоби хоча б вирости фізично і не бути на самоті. Вона зберігає дорослого, але водночас і дбає про свою безпеку: таке виживання». Саме тому, додає вона, діти часто возяться з алкозалежними, намагаються покращити стан батьків — зробити все, аби не втратити зв’язок. 

«Навіть присутність сплячих тата чи мами на дивані дає дитині хоч якесь відчуття стабільності. А об’єкт стабільності має бути: без цього не вижити», — пояснює Казакова.

Мама або тато — це ті люди, які закладають основу емоційних стосунків.

«Важливо все: тепло, турбота, дотики, захоплення дитиною, втішання її, переживання і позитивних, і негативних емоцій, створення відчуття безпеки. Це те людське, що має отримати дитина як соціальна істота. Якщо цього немає чи людина це недоотримує, то потім вона несвідомо шукатиме це в інших людях та стосунках, — додає експертка. — Але інша людина про це не здогадується. Вона сподівається зустріти дорослого, а зустрічає людину, якій не дали побути дитиною».

Бабуся

Про те, що мама, вочевидь, хворіла на важку форму депресії, Таня дізналася тільки через багато років, уже дорослою. Вона почала консультуватися з психологами й зрозуміла, що депресія — це хвороба, а не просто поганий настрій. Тому шансів, що спільний кіноперегляд міг повернути маму до життя, було насправді мало.

Бабуся Тані була психіатринею. Вона працювала в лікарні Павлова у Києві, завідувала відділенням дитячої психіатрії, але любила виписувати гомеопатію та з підозрою ставилася до інших лікарів.

«Я не знаю, як ми взагалі вижили. Думаю, всупереч. Бабуся завжди вважала, що все знає сама: вона ж лікарка. Ми ніколи не бували в інших лікарів. Вона теж намагалася якось лікувати маму, водила її на якісь кодування чи групи. Але нічого не допомагало, а звертатись до інших лікарів було фактично заборонено», — каже Таня. Навіть коли мама Тані вилила на себе каструлю з окропом, її лікували вдома — лишився шрам на пів тіла.

З бабусею узагалі було важко. Вона, згадує дівчина, усіх емоційно душила. Спілкуватися з нею було складно, навіть нестерпно. 

«Бабуся контролювала всіх своєю насильницькою турботою. Вона фактично змушувала тебе, щоби вона про тебе попіклувалася. Була настільки нав’язлива зі своїми пропозиціями поїсти, щось подивитися чи послухати, що інколи хотілося просто її вбити, щоби вона перестала, — каже Таня. — Коли мама чи я відмовлялись, вона ображалась: кожні 5 хвилин заходила в нашу з мамою кімнату, кричала. Я (та й мама) тікала від цього у ванну, зачинялася, але вона йшла за мною і вимагала, аби я не зачиняла двері. Побути наодинці бодай хвилину шансів не було. Думаю, маму це задушило».

Таня

В умовах, коли мама постійно плаче та п’є, а бабуся кричить, про потреби Тані ніхто особливо не думав. Коли їй виповнилося років 14, вона вже сама ходила на секонд і шукала для себе якісь речі: вдома нікому не було діла, чи є їй що вдягти. У вільний час вона читала фентезі. Бабуся періодично забороняла це — забирала книжки й ховала їх. Тому Таня зазвичай читала вночі на ліжку поруч із мамою, накривши лампочку светром. Особливо любила «Гаррі Поттера» — уявляла, що сама живе в магічному світі, зовсім несхожому на той, у якому вона росла.

«Все, що мені було цікаво, завжди відкидали. Я хотіла на плавання — мені нагадали, що в 7 років я знепритомніла, тому спортом не займатимусь. Хотіла грати на піаніно — бабуся відповідала, що в мене немає слуху. І так відбувалося з усім. Знецінення було головним постулатом нашої родини», — згадує Таня.

Щоправда, до 5 класу Таня ходила на акробатику. Потім, коли мама почала випивати, Таня перестала бувати на тренуваннях: і сама не бачила в цьому сенсу, і вдома ніхто не контролював. Те, що Таня пропускає заняття, помітила лише тренерка через кілька тижнів.

«Мама почала пити — і взагалі все втратило сенс. До цього я вчилася на одні п’ятірки, а наприкінці року ледь-ледь справлялася. Я забила на навчання — усе це здавалося непотрібним та неважливим на тлі подій вдома. Я ледь закінчила школу і так само провчилася в інституті — фігово. Не знаю, як мене витримували. Я приходила на пари раз на два тижні. Дивилася аніме, ховалася від реального життя. У фантазіях було краще», — розповідає Таня.

Таня переїхала, щойно їй виповнилося 18. Друзі сім’ї з’їжджали з квартири неподалік і запропонували Тані кімнату. Двоюрідна сестра втекла ще раніше: років у 17 з’їхала до хлопця.

Переїзд не вирішив усіх проблем: «Просто мама з бабусею стали вже самі варитися у своєму житті. Але вони дзвонили мені по десять разів на день. І мама, і бабуся питали, чому я їх покинула, чому не допомагаю, бо тільки я можу це робити. Бабуся звинувачувала мене, мовляв, я — мамина єдина донька і маю бути поруч із нею. Мені було прикро, бо я насправді все одно допомагала, приїжджала. Я відчувала і відповідальність: знала, що от ми з мамою посваримось і вона буде більше пити. Але мені вже хотілося свого життя, я вже не могла всіх рятувати. Захворіла тітка за якийсь час, у тій же квартирі — я не мала сил рятувати ще і її», — каже Таня. 

Коли Тані було 22, мама зовсім злягла. Дівчина перебралася ближче, у той же будинок, щоби дбати про неї лежачу. Приходила зранку та ввечері. За два роки мама померла. За пів року до цього померла й тітка, мамина сестра-близнючка. Вона теж випивала, і загинули вони від однакових хвороб. Перед смертю обидві сказали, що вже не можуть жити: в них немає на це жодних сил. 

«Коли мама померла, я відчула полегшення, як би сумно це не звучало. Мама моєї подруги сказала: «Все, Таня, ти відмучилась». Це було дивно, страшно, але було правдою».

Насильство

До думки, що вона сама не зможе розгребти психологічні наслідки свого дитинства, Таня дійшла не одразу. Після переїзду в неї зав’язалися стосунки з хлопцем, але це не закінчилось нічим хорошим.

«Звичайно, це були токсичні стосунки: якими вони ще могли бути? У себе в сім’ї я не могла навчитися будувати здорові, бо не бачила таких. У мене були неврівноважена бабуся з гіперопікою та мама, яка не могла дати собі ради», — згадує Таня.

Її хлопець був із тих, кого називають аб’юзерами. Він був тираном — не бив, каже Таня, але робив усе крім цього. Контролював, стежив, знецінював, залякував, звинувачував, зраджував, брехав.

«У мене постійно ставалися панічні атаки, було дуже складно. Це було психологічне насильство, ніби списане з підручника. Коли він був поруч, здавалося, що життя не буде взагалі», — згадує Таня. Ці стосунки тривали два роки. Припинити їх Таня змогла тільки після того, як випадково потрапила на психологічний тренінг. Потім почала ходили до психологів, розбиратися, копатися в собі та з’ясовувати, чому ж їй так важко піти.

Стосунки

Те, чого людина недоотримує в дитинстві, вона намагається віднайти потім, бо відчуває емоційний голод, розповідає психологиня.

«Часто люди не можуть до кінця усвідомити й зрозуміти, чого вони хочуть. Хоча насправді вони прагнуть тепла, турботи та якоїсь присутності іншої людини. Вони намагаються доотримати від партнерів, друзів, а потім — від власних дітей те, що недоотримали від батьків. Несвідомо роблять партнера для себе значущим дорослим — таким, на якого можна спертися, від якого можна чогось навчитися. Причому ця інша людина може навіть не підозрювати про ці очікування», — каже Олена.

Якщо не вдалося встановити емоційні стосунки з батьками, часто люди несвідомо застрибують у залежні чи співзалежні стосунки — бо не усвідомлюють своїх бажань і потреб.

«Людина спершу переживає про свою безпеку, їй здається, що вона щось отримує в цих стосунках, але не розуміє, що саме — проте вимагає турботи, уваги, тепла, і готова за це робити будь-що, бути «хорошою», — каже психологиня. 

У її психологічній практиці, пояснює вона, часто трапляються клієнти, які кажуть, що в дитинстві вгадували настрій тата чи мами, аби їм за це не прилетіло. Мовляв, якщо батьки не в настрої, то краще їх не чіпати. І ці діти, які вже виросли, каже вона, досі витрачають енергію на те, щоби вгадати поведінку інших, убезпечити себе, хоч якось проконтролювати ситуацію навколо.

Крім того, людям, які не встигли побути дітьми, здається, що потрібно постійно щось робити для іншої людини, щоби вона була поруч і не пішла. Тоді люди концентруються на інших і пропускають, чого вони самі насправді хочуть, пояснює експертка.

«Це теж крайність. Коли інша людина, про яку треба дбати, відсутня, то їх теж ніби не існує. Так, ніби життя сконцентроване на потребах інших. Це позиція жертви, — каже Олена. — Врешті ті, хто поруч, почуваються винними, що людина ніби для них багато робить, а вони не роблять стільки ж — і їм про це зазвичай регулярно нагадують».

Психотерапія дозволяє пропрацювати ці проблеми — психотерапевт ніби стає людиною, з якою можна прожити досвід, якого не було в дитинстві, пояснює Олена.

«Не замінити, а прожити, розібрати, усвідомити, чого ти хочеш. Навіть отримати досвід, коли хтось тебе обійме — щоби закріпити його. Тоді в людини з’являється усвідомлений вибір: спиратися на цей досвід та розвивати його, щоби не вимагати від іншого те, що той не може дати. Або навіть навчитися просити — а для цього треба розуміти, чого саме хочеш ти. Це буває важко. Найчастіше ті, хто рано застрибнув у доросле життя, просто проскакують себе».

Життя

Коли мама померла, Таня записалася на групу для родичів алкозалежних: «Хоч би я пройшла сто тренінгів чи провела сто годин із психологом, не знаю, чи це лікується. Коли мама померла, я зрозуміла, що смерть батьків теж не розв’яже наших проблем. Співзалежні стосунки лишаються з нами: потім ми знаходимо партнерів із залежностями. Я ходила на різні психологічні групи, поки мені не стало легше. Поки я не зрозуміла, що зробила для мами все, що змогла, поки не пробачила їй».

Таня розірвала стосунки з хлопцем та почала думати, чого хоче від життя. Маючи диплом дизайнерки інтер’єру без жодного бажання цим займатися, Таня влаштувалася в кондитерську. Зараз, через вісім років, у неї вже є своя: вона пече торти та печиво на замовлення. Під її керівництвом працюють ще двоє людей і загалом, каже Таня, вона знайшла те, що їй подобається. Вона в шлюбі — каже, що в щасливому. 

Вона живе в тому ж будинку, де прожила все дитинство. У квартирі поруч досі живе її бабуся. Вона хворіє та не може дбати про себе сама. Таня щодня приходить до неї та оплачує сиділку.

«Мамина смерть мене звільнила, але ще тримає бабуся. Але все одно це вже не те — не та тюрма, у якій я жила», — каже вона. 

Їй, додає, дуже пощастило — завдяки психотерапії. Іншим, хто вижив у їхній родині, пощастило не так: у брата депресія та алкозалежність, а сестра заміжня за тираном: він із неї знущається, а вона не може вирватися.