«Грузовики» і «Вагоновожатые». Як Антон Слєпаков створив новий стиль в українській музиці й став дзеркалом покоління

Фронтмена «Вагоновожатых» Антона Слєпакова часто називають кумиром кількох поколінь українських слухачів. Антон ставиться до цього іронічно — він загалом не любить, коли на нього навішують гучні ярлики. Хоча його внесок у розвиток української музики дійсно вагомий — починаючи з групи «И друг мой грузовик» і закінчуючи «Вагоновожатыми». Заступниця головреда Заборони Юліана Скібіцька поговорила зі Слєпаковим і розповідає його історію.

Якщо ввести в ютубі «Витя Малеев в школе и дома», то перші кілька роликів будуть про однойменну повість Миколи Носова, а на другій сторінці пошуку з’явиться відео з концерту 1997 року в Дніпропетровську. Херсонська група «Витя Малеев в школе и дома» давала тоді свій останній концерт. На відео — типовий радянський Палац культури, частина глядачів сидить, а частина активно слемиться під сценою. Вокаліста і фронтмена Антона Слєпакова не впізнати, зокрема через дуже погану якість відео. Він стрибає по сцені (ці стрибки залишаться з ним на всіх виступах) і співає про лист, який несе листоноша.

Це був останній концерт групи «Витя Малеев в школе и дома». І тільки початок шляху для молодого Слєпакова, який дуже хотів робити свою, особливу музику.

Київ

обещают, пишут, что спать не дают 
визгами пары трамвайных колес, 
скрипами и скрежетом 
каждой эпохе очевидно свое 
срезали. 
и по срезам будут судить, 
исследовать. 
думаю, хватит огород городить 
бесполезно 
и не безболезненно
Вагоновожатые: Без трамваев

Антон — киянин і за своє дитинство встиг поміняти кілька столичних районів. Народився на Подолі, потім переїхав на Оболонь, потім — на Святошино і знову на Оболонь. Його батько працював на київському заводі «Маяк», мати викладала в Київському політехнічному інституті. Постійні переїзди були пов’язані з хитрими схемами обміну квартирами, дуже популярними в 70–80-х роках. Це називалося «розміном» — коли квартиру в центрі міняли на житлоплощу з більшим метражем, але в нових районах, які тільки будувалися.

В одному з перших мініальбомів Слєпакова «Без трамваев» є рядок про те, що з вулиці Саксаганського прибрали рейки, а цього ніхто не помітив. Так музикант хотів привернути увагу до того, що в багатьох містах у 90-х — на початку нульових прибрали трамвайні маршрути.

«У моєму дитинстві дійсно було більше трамваїв. Я добре ставлюся до міського транспорту і вважаю, що це дуже важлива гілка розвитку сучасного суспільства, — пояснює він. — Я, припустимо, не прихильник автомобілів, і у мене в родині ні в кого ніколи не було машини. Мені це не близько, і я не вважаю, що це шлях такого респектабельного, самодостатнього існування».

У Києві Антон прожив недовго: в 16 років він «здійснив нетривіальний вчинок і поїхав зі столиці в провінцію» — в Херсон. У цій області у нього жила тітка, і, якось проїжджаючи місто, він вирішив вступати до місцевого педагогічного інституту. Як каже Антон, потрібно було вилетіти із затишного батьківського гнізда. Педагогічна освіта йому потім так і не знадобилася.

Був кінець 80-х. Країна йшла до перебудови, бунтувала і готувалася до змін. В Антона був власний бунт — він носив значок з жовто-блакитним прапором. У той час це вважалося маніфестацією націоналізму. Крім того, він носив довге волосся і сережку в вусі.

«Я приїхав у Херсон і охрінів, — згадує Антон. — Це був не Київ, в тому плані, що все набагато консервативніше і з зовнішнім виглядом там було, м’яко кажучи, не дуже. Весь час доводилося ухитрятися, щоб реально не вихопити серйозних люлів. На кожному розі стояли якісь хлопці в спортивних костюмах, певного виду інтелекту, написаних на їхніх обличчях і лобах. Я чув від товаришів про всякі жахи, які відбувалися в місті. Навіть були думки якось звідти змотати. Розумів, що однодумців тут буде знайти вкрай складно — а я ж мріяв нарешті зайнятися музикою».

Херсон

очень непросто быть многоликим.
у вас тем не менее получилось. 
последний вопрос: «скажите на милость,
зачем вы уехали с места аварии, врезались в память и тут же растаяли?»
нам бы так хотелось убедиться воочию,
как вы решительно дали пощечину столь для вас неудобному прошлому.
Вагоновожатые: Врезалось в память

Десь за рік до від’їзду в Херсон Антон пішов на концерт Sonic Youth у Києві. Каже, що його захоплення музикою почалося саме тоді, хоча до кінця виступу він не залишився — не витримав.

«Це був унікальний свого роду концерт, — згадує Антон. — В СРСР такого і близько не було, жили за залізною завісою і всю інформацію отримували з якихось віддалених джерел. Ця група грала цікаво, незвично й авангардно, тоді ніде подібного я не міг чути. І я пішов [з концерту] раніше».

У Херсоні Антон поставив собі за мету — зібрати музичний гурт до кінця другого курсу.

«Потихеньку я почав придивлятися, висмикувати одну, дві, три людини на вулиці. Десь до кінця першого курсу я побачив афішу, де було написано, що в Херсоні, виявляється, є рок-групи і рок-життя».

Херсон у 90-х майже нічим не відрізнявся від іншого такого ж провінційного міста. Тут були свої банди — і серйозні, які крутили великим бізнесом, і звичайні гопники, від яких постійно «петляв» довговолосий Антон. Каже, було жарко, а він як і раніше ходив у шапці, щоб не помітили. Коли його групу знімали на місцевому ТБ, гримерам довелося помучитися, замазуючи синці й розбиті обличчя.

Але паралельно з цим Херсоном існував ще інший, альтернативний. Антон запросив до групи свого сусіда по кімнаті в гуртожитку, а потім прийшли інші хлопці — басист і віолончелістка. З’явилася група «Витя Малеев в школе и дома».

«Грали ми, звичайно, що вміли, — сміється Антон. — Все це було схоже на те, що зараз би назвали російським роком. Ми намагалися зробити з цього щось набагато цікавіше, але грали дуже криво і слабо. Однак у підсумку з усіх наших знайомих ми були єдиною групою, яка грала з віолончеллю. Були періоди, коли ми з [художником і перформером Стасом] Волязловським робили концерти, де ми грали, а він малював під це. Ось так запитай, що ви робили: просто тусувалися, іноді виступали, іноді записувалися, іноді одружувалися і розлучалися, хтось наклав на себе руки, хтось став крутим і відомим, хтось спився, сторчався. В принципі, як творча тусівка абсолютно будь-якого міста».

Херсон закінчився рівно в той момент, коли Антон зрозумів, що група вижила себе. Учасники відіграли останній концерт і полюбовно розійшлися. Хлопці поїхали назад в Херсон, Антон — залишився в Дніпропетровську. Розпочався етап «Грузовиков».

Дніпропетровськ

удобен тем, что чувство юмора дало пробоину,
а чувство стыда отвалилось с обоями.
и что теперь будет с нами обоими,
надолго ли выпадем из обоймы?
дважды нельзя ухватить за бороду
по одному и тому же поводу,
чтобы потом вспоминало потомство —
святой человек, со всеми удобствами.
И друг мой грузовик: Удобен

На одному з концертів «Малеева» в Дніпропетровську Антон познайомився з місцевою групою, яка грала альтернативний фанк, щось близьке до Red Hot Chilly Peppers. Хлопцям сподобався вокал Антона і те, як він поводиться на сцені, а вони якраз шукали гітариста. Але грати альтернативний фанк Антон не хотів і запропонував «поекспериментувати». Так і з’явилася група «И друг мой грузовик».

«У нас були тільки бас-гітара і барабан, і це нас виділяло, — розповідає Антон. — Останній склад «Малеева» вже був десь близько до такого звуку. Основний натиск на бас-гітару, якийсь драйв. Але там я ще грав на гітарі, і це все одно був період розброду і коливання, все було зроблено на коліні. Напевно, мій перший серйозний досвід — це «Грузовики».

Група поставила собі першу амбітну мету — виступити на фестивалі альтернативної музики «Кар’єр» під Дніпропетровськом. Тоді подібні фестивалі були єдиним шансом для молодих груп пробитися на умовну велику сцену. Фестиваль «Таврійські ігри», який уже проводили в Україні, був занадто «зірковим» — потрапити туди було майже нереально.

«Про один цей фестиваль можна написати книгу, — каже Слєпаков. — О 12:00 усіх музикантів завантажили в «Ікарус» і повезли на місце проведення цього фестивалю, під селище Любимівка. А ця територія оточена ОМОНом, і виявилося, що якогось надважливого і надпринципового дозволу не отримано, немає якоїсь печатки. Всіх розвернули, музиканти вирушили в Любимівку, туди ж приїхала польова кухня. Ми цілий день лежали на траві, їли, пили і зустрічали місцеві весілля, перегороджуючи шлях молодим і гостям, виконували якісь хіти світової музики й отримували за це «мзду» у вигляді міцних напоїв, цукерок і якихось навіть дрібних грошей. Розважалися таким чином. Ближче до вечора дозвіл було отримано».

Антон каже, що навіть через 30 років пам’ятає цей концерт мало не в дрібницях. Ось він, молодий і не дуже відомий музикант, їде в автобусі й думає: «Я вам всім покажу, який я крутий». Ось його група приїжджає на місце фестивалю і починається нервування — їм постійно змінюють порядок виступу, адже це молода група, з ними можна не церемонитися. Виступати майбутні «Грузовики» мали приблизно о четвертій ранку — і в цей час слухачів, звичайно, майже не залишилося.

«Ми мало не вигризли собі місце [на сцені], — згадує він. — Були розлюченими й зарядженими. Виходимо, бачимо напівсплячу галявину людей і починаємо просто фігачити для тих, хто залишився. І помічаємо, як з кожної купки, з кожного табору, від цих багать відокремлюються люди і йдуть на звук. Зачаровані, зупиняються, починають слухати, і з кожною піснею їх стає все більше і більше. За ці роки у мене було багато різноманітних концертів і фестивалів, але ось цей виступ — один з найзначущіших в моєму житті».

«Грузовики» досить швидко стали відомими, і хоч вони не збирали стадіонів, у них була своя віддана аудиторія. Групу однаково любили як в Україні, так і в Росії. Водночас Дніпропетровськ усе ж був Меккою іншої, більш класичної важкої музики — хеві-металу, хард-року. Антону це було неблизько. «Грузовики» грали більш концептуальну музику, робили акцент на ритм, а не традиційний роковий мелодизм. Акуратний бас і барабани, мінімалістичний саунд і щирі тексти Слєпакова. Він їх навіть не співав — читав під музику, і це звучало як історія.

Харків

человек на грани нервного срыва
подумал
и не прыгнул с обрыва.
в его голове пронеслось
все, что было,
и даже фраза «горбатого исправит могила».
он понял, что ему никто не поверит,
вспомнил, что дома не кормлены звери
и, прежде чем делать такое серьезное дело,
надо выгулять пса и окна заклеить.
Вагоновожатые: Сопереживать

«Грузовики» закінчилися спокійно. У 2012 році учасники зрозуміли, що настало логічне завершення. Останні два-три роки, каже Антон, група топталася на місці, і вичавлювати з цього щось було неможливо, та й не хотілося.

«Я думаю, ми вичерпали себе як компанія людей, яким цікаво бути разом, — зізнається він. — Ми певний час жили разом, тусили разом — і втомилися. У якийсь момент стало зрозуміло, що, напевно, фінал близький. І ми боялися озвучити це».

«Грузовики» записали альбом «Годы геологов», прокаталися з туром на честь свого 15-річчя і нового альбому — й оголосили про те, що закінчують проєкт. Антон поїхав до Харкова. Там «Грузовики» мали виступати на концерті своїх друзів «Оркестр Че» і були заявлені в афіші як гості.

«Я зателефонував Олегу Каданову і сказав: «Олеже, слухай, ось ситуація така: «Грузовиков» уже немає, я знаю, що вони є в афішах як гості. Пропоную вам такий варіант: я приїжджаю на якийсь час раніше концерту, ви розучуєте пару наших пісень, я розучую пару ваших, ми робимо імпровізований сет, і ви станете нашою харківською реінкарнацією колективу групи «Грузовик».

У Харкові Антон зустрівся зі своїм другом з харківського гурту «Люк» Валентином Панютою. Під час зустрічі обидва з’ясували, що давно хотіли б займатися електронною музикою. Валентин сказав, що має пару демок, домовилися, що Антон їх послухає і зробить начерк.

«Це і стало початком «Вагоновожатых». Розрив між ними та «Грузовиками» був дуже маленьким», — говорить він.

Антон майже не встиг посумувати через розпад «Грузовиков». Він повернувся в Дніпропетровськ і побачив, що на пошту дійсно прийшла демка Панюти. До початку 2013 року він уже записував перший трек «Вагоновожатых».

Проте «Вагоновожатые» довго розгойдувалися. Слєпаков жив у Дніпропетровську, Панюта — в Харкові, і плідної роботи не виходило. Та й час тоді відчувався як тягучий і застійний, згадує Антон. Валік сказав, що хоче переїжджати до Києва. Антон теж вирішив повернутися в рідне місто. У групу прийшов барабанщик Станіслав Іващенко, і в грудні 2013 року «Вагоновожатые» зібралися на свою першу репетицію.

Київ

я касета з розбірним корпусом,
дев’яносто відсотків моїх деталей потім підуть на переробку.
і що далі?
не знає ніхто.
напевно, складуть в якусь окрему коробку,
каталогізують, що дуже важливо,
реставрують років через п’ятнадцять
з якихось поважних причин.
поки ще актуально, доцільно,
врятують всю інформацію
можливо, щось зрозуміють,
що конвертувати час і спогади неможливо.
Вагоновожатые: Касета

«Вагоновожатые» — це все-таки логічне продовження «Грузовиков», каже Антон. Залишилася начитка під музику, манера текстів і навіть звучання — просто стало більш електронним. У травні 2014-го «Вагоновожатые» давали свій перший концерт. Пройшов він, каже Антон, «хапком».

«Тільки закінчився Майдан, віджали Крим, тільки-тільки там почалися якісь спроби в Донецьку, Луганську й областях. А тут ми готуємо свій сценічний дебют, час, м’яко кажучи, неспокійний і не сказати, що концертний, — згадує він. — Це було більше схоже на відкриту репетицію. Прийшло купа наших знайомих, але людей було небагато. Тоді в Києві був День вуличної музики, теплі травневі дні, всі тусять. А тут якісь «Вагоновожатые». Перші два місяці [після концерту] я ходив, призначав зустрічі різним медійним людям і говорив: «Будь ласка, візьміть нас на цей фестиваль. Будь ласка, візьміть нас на цю тусівку, я вам обіцяю, що ви не пошкодуєте».

У 2015 році «Вагоновожатые» випустили альбом «Вассервага». Дві пісні — «Восстание ватников» і «Хундервассер Хунта» — зробили його мало не політичним маніфестом.

«Багато випадкових людей зачепилися за анотацію слів «ватники» і «хунта». Можливо, не в’їхавши і не догнавши решти їдкого сенсу, який полягав у піснях», — говорить Антон.

Після цього альбому багато хто став сприймати «Вагоновожатых» як «нормальних пацанів». Але своєю вершиною Слєпаков вважає альбом «Вогнепальне» — він вийшов цього року. Він повністю українською — і це було важливе рішення російськомовного Слєпакова. Група вже відіграла концерт з новими піснями, і Антон каже — на мову взагалі ніхто не звернув уваги. «Вагоновожатые» — це не про мову.

Антон став великим «соціально відповідальним» музикантом. Він виступав на концертах у футболках на підтримку Олега Сенцова і Саші Кольченка, коли вони ще сиділи в російських в’язницях. Брав участь у кампаніях з підтримки політв’язнів. Антону таке визначення не подобається. Він каже, що нічого не робить — не влаштовує акцій, не організовує протестів. У нього є своя громадянська позиція, але його основна справа — писати музику. На решту не вистачає часу.

«Зараз для «Вагоновожатых» був би вдалий момент піти, як це було у «Грузовиков» — якраз випустили новий альбом, — сміється Слєпаков. — Знаєш, коли ми випустили [попередній альбом «Вагоновожатых»] «Референс», ми були вимотані, не могли нічого робити. Напевно, тому, що жодної свіжої ідеї у нас не було. Зараз навпаки, ми спілкуємося і говоримо — давайте ще збиратися, давайте щось робити, давайте шукати можливості проводити мозкові штурми. Говорити про те, коли закінчаться «Вагоновожатые», не хочеться».