«Грузовики» і «Вагоновожатые». Як Антон Слєпаков створив новий стиль в українській музиці й став дзеркалом покоління - Заборона
Читаєте зараз
«Грузовики» і «Вагоновожатые». Як Антон Слєпаков створив новий стиль в українській музиці й став дзеркалом покоління

«Грузовики» і «Вагоновожатые». Як Антон Слєпаков створив новий стиль в українській музиці й став дзеркалом покоління

«Грузовики» і «Вагоновожатые». Як Антон Слєпаков створив новий стиль в українській музиці й став дзеркалом покоління

Фронтмена «Вагоновожатых» Антона Слєпакова часто називають кумиром кількох поколінь українських слухачів. Антон ставиться до цього іронічно — він загалом не любить, коли на нього навішують гучні ярлики. Хоча його внесок у розвиток української музики дійсно вагомий — починаючи з групи «И друг мой грузовик» і закінчуючи «Вагоновожатыми». Заступниця головреда Заборони Юліана Скібіцька поговорила зі Слєпаковим і розповідає його історію.


Якщо ввести в ютубі «Витя Малеев в школе и дома», то перші кілька роликів будуть про однойменну повість Миколи Носова, а на другій сторінці пошуку з’явиться відео з концерту 1997 року в Дніпропетровську. Херсонська група «Витя Малеев в школе и дома» давала тоді свій останній концерт. На відео — типовий радянський Палац культури, частина глядачів сидить, а частина активно слемиться під сценою. Вокаліста і фронтмена Антона Слєпакова не впізнати, зокрема через дуже погану якість відео. Він стрибає по сцені (ці стрибки залишаться з ним на всіх виступах) і співає про лист, який несе листоноша.

Це був останній концерт групи «Витя Малеев в школе и дома». І тільки початок шляху для молодого Слєпакова, який дуже хотів робити свою, особливу музику.

Київ

обещают, пишут, что спать не дают 
визгами пары трамвайных колес, 
скрипами и скрежетом 
каждой эпохе очевидно свое 
срезали. 
и по срезам будут судить, 
исследовать. 
думаю, хватит огород городить 
бесполезно 
и не безболезненно
Вагоновожатые: Без трамваев

Антон — киянин і за своє дитинство встиг поміняти кілька столичних районів. Народився на Подолі, потім переїхав на Оболонь, потім — на Святошино і знову на Оболонь. Його батько працював на київському заводі «Маяк», мати викладала в Київському політехнічному інституті. Постійні переїзди були пов’язані з хитрими схемами обміну квартирами, дуже популярними в 70–80-х роках. Це називалося «розміном» — коли квартиру в центрі міняли на житлоплощу з більшим метражем, але в нових районах, які тільки будувалися.

В одному з перших мініальбомів Слєпакова «Без трамваев» є рядок про те, що з вулиці Саксаганського прибрали рейки, а цього ніхто не помітив. Так музикант хотів привернути увагу до того, що в багатьох містах у 90-х — на початку нульових прибрали трамвайні маршрути.

«У моєму дитинстві дійсно було більше трамваїв. Я добре ставлюся до міського транспорту і вважаю, що це дуже важлива гілка розвитку сучасного суспільства, — пояснює він. — Я, припустимо, не прихильник автомобілів, і у мене в родині ні в кого ніколи не було машини. Мені це не близько, і я не вважаю, що це шлях такого респектабельного, самодостатнього існування».

У Києві Антон прожив недовго: в 16 років він «здійснив нетривіальний вчинок і поїхав зі столиці в провінцію» — в Херсон. У цій області у нього жила тітка, і, якось проїжджаючи місто, він вирішив вступати до місцевого педагогічного інституту. Як каже Антон, потрібно було вилетіти із затишного батьківського гнізда. Педагогічна освіта йому потім так і не знадобилася.

Був кінець 80-х. Країна йшла до перебудови, бунтувала і готувалася до змін. В Антона був власний бунт — він носив значок з жовто-блакитним прапором. У той час це вважалося маніфестацією націоналізму. Крім того, він носив довге волосся і сережку в вусі.

«Я приїхав у Херсон і охрінів, — згадує Антон. — Це був не Київ, в тому плані, що все набагато консервативніше і з зовнішнім виглядом там було, м’яко кажучи, не дуже. Весь час доводилося ухитрятися, щоб реально не вихопити серйозних люлів. На кожному розі стояли якісь хлопці в спортивних костюмах, певного виду інтелекту, написаних на їхніх обличчях і лобах. Я чув від товаришів про всякі жахи, які відбувалися в місті. Навіть були думки якось звідти змотати. Розумів, що однодумців тут буде знайти вкрай складно — а я ж мріяв нарешті зайнятися музикою».

Херсон

очень непросто быть многоликим.
у вас тем не менее получилось. 
последний вопрос: «скажите на милость,
зачем вы уехали с места аварии, врезались в память и тут же растаяли?»
нам бы так хотелось убедиться воочию,
как вы решительно дали пощечину столь для вас неудобному прошлому.
Вагоновожатые: Врезалось в память

Десь за рік до від’їзду в Херсон Антон пішов на концерт Sonic Youth у Києві. Каже, що його захоплення музикою почалося саме тоді, хоча до кінця виступу він не залишився — не витримав.

«Це був унікальний свого роду концерт, — згадує Антон. — В СРСР такого і близько не було, жили за залізною завісою і всю інформацію отримували з якихось віддалених джерел. Ця група грала цікаво, незвично й авангардно, тоді ніде подібного я не міг чути. І я пішов [з концерту] раніше».

У Херсоні Антон поставив собі за мету — зібрати музичний гурт до кінця другого курсу.

«Потихеньку я почав придивлятися, висмикувати одну, дві, три людини на вулиці. Десь до кінця першого курсу я побачив афішу, де було написано, що в Херсоні, виявляється, є рок-групи і рок-життя».

Херсон у 90-х майже нічим не відрізнявся від іншого такого ж провінційного міста. Тут були свої банди — і серйозні, які крутили великим бізнесом, і звичайні гопники, від яких постійно «петляв» довговолосий Антон. Каже, було жарко, а він як і раніше ходив у шапці, щоб не помітили. Коли його групу знімали на місцевому ТБ, гримерам довелося помучитися, замазуючи синці й розбиті обличчя.

Але паралельно з цим Херсоном існував ще інший, альтернативний. Антон запросив до групи свого сусіда по кімнаті в гуртожитку, а потім прийшли інші хлопці — басист і віолончелістка. З’явилася група «Витя Малеев в школе и дома».

«Грали ми, звичайно, що вміли, — сміється Антон. — Все це було схоже на те, що зараз би назвали російським роком. Ми намагалися зробити з цього щось набагато цікавіше, але грали дуже криво і слабо. Однак у підсумку з усіх наших знайомих ми були єдиною групою, яка грала з віолончеллю. Були періоди, коли ми з [художником і перформером Стасом] Волязловським робили концерти, де ми грали, а він малював під це. Ось так запитай, що ви робили: просто тусувалися, іноді виступали, іноді записувалися, іноді одружувалися і розлучалися, хтось наклав на себе руки, хтось став крутим і відомим, хтось спився, сторчався. В принципі, як творча тусівка абсолютно будь-якого міста».

Херсон закінчився рівно в той момент, коли Антон зрозумів, що група вижила себе. Учасники відіграли останній концерт і полюбовно розійшлися. Хлопці поїхали назад в Херсон, Антон — залишився в Дніпропетровську. Розпочався етап «Грузовиков».

Дніпропетровськ

удобен тем, что чувство юмора дало пробоину,
а чувство стыда отвалилось с обоями.
и что теперь будет с нами обоими,
надолго ли выпадем из обоймы?
дважды нельзя ухватить за бороду
по одному и тому же поводу,
чтобы потом вспоминало потомство —
святой человек, со всеми удобствами.
И друг мой грузовик: Удобен

На одному з концертів «Малеева» в Дніпропетровську Антон познайомився з місцевою групою, яка грала альтернативний фанк, щось близьке до Red Hot Chilly Peppers. Хлопцям сподобався вокал Антона і те, як він поводиться на сцені, а вони якраз шукали гітариста. Але грати альтернативний фанк Антон не хотів і запропонував «поекспериментувати». Так і з’явилася група «И друг мой грузовик».

«У нас були тільки бас-гітара і барабан, і це нас виділяло, — розповідає Антон. — Останній склад «Малеева» вже був десь близько до такого звуку. Основний натиск на бас-гітару, якийсь драйв. Але там я ще грав на гітарі, і це все одно був період розброду і коливання, все було зроблено на коліні. Напевно, мій перший серйозний досвід — це «Грузовики».

Група поставила собі першу амбітну мету — виступити на фестивалі альтернативної музики «Кар’єр» під Дніпропетровськом. Тоді подібні фестивалі були єдиним шансом для молодих груп пробитися на умовну велику сцену. Фестиваль «Таврійські ігри», який уже проводили в Україні, був занадто «зірковим» — потрапити туди було майже нереально.

«Про один цей фестиваль можна написати книгу, — каже Слєпаков. — О 12:00 усіх музикантів завантажили в «Ікарус» і повезли на місце проведення цього фестивалю, під селище Любимівка. А ця територія оточена ОМОНом, і виявилося, що якогось надважливого і надпринципового дозволу не отримано, немає якоїсь печатки. Всіх розвернули, музиканти вирушили в Любимівку, туди ж приїхала польова кухня. Ми цілий день лежали на траві, їли, пили і зустрічали місцеві весілля, перегороджуючи шлях молодим і гостям, виконували якісь хіти світової музики й отримували за це «мзду» у вигляді міцних напоїв, цукерок і якихось навіть дрібних грошей. Розважалися таким чином. Ближче до вечора дозвіл було отримано».

Антон каже, що навіть через 30 років пам’ятає цей концерт мало не в дрібницях. Ось він, молодий і не дуже відомий музикант, їде в автобусі й думає: «Я вам всім покажу, який я крутий». Ось його група приїжджає на місце фестивалю і починається нервування — їм постійно змінюють порядок виступу, адже це молода група, з ними можна не церемонитися. Виступати майбутні «Грузовики» мали приблизно о четвертій ранку — і в цей час слухачів, звичайно, майже не залишилося.

«Ми мало не вигризли собі місце [на сцені], — згадує він. — Були розлюченими й зарядженими. Виходимо, бачимо напівсплячу галявину людей і починаємо просто фігачити для тих, хто залишився. І помічаємо, як з кожної купки, з кожного табору, від цих багать відокремлюються люди і йдуть на звук. Зачаровані, зупиняються, починають слухати, і з кожною піснею їх стає все більше і більше. За ці роки у мене було багато різноманітних концертів і фестивалів, але ось цей виступ — один з найзначущіших в моєму житті».

«Грузовики» досить швидко стали відомими, і хоч вони не збирали стадіонів, у них була своя віддана аудиторія. Групу однаково любили як в Україні, так і в Росії. Водночас Дніпропетровськ усе ж був Меккою іншої, більш класичної важкої музики — хеві-металу, хард-року. Антону це було неблизько. «Грузовики» грали більш концептуальну музику, робили акцент на ритм, а не традиційний роковий мелодизм. Акуратний бас і барабани, мінімалістичний саунд і щирі тексти Слєпакова. Він їх навіть не співав — читав під музику, і це звучало як історія.

Харків

человек на грани нервного срыва
подумал
и не прыгнул с обрыва.
в его голове пронеслось
все, что было,
и даже фраза «горбатого исправит могила».
он понял, что ему никто не поверит,
вспомнил, что дома не кормлены звери
и, прежде чем делать такое серьезное дело,
надо выгулять пса и окна заклеить.
Вагоновожатые: Сопереживать

«Грузовики» закінчилися спокійно. У 2012 році учасники зрозуміли, що настало логічне завершення. Останні два-три роки, каже Антон, група топталася на місці, і вичавлювати з цього щось було неможливо, та й не хотілося.

«Я думаю, ми вичерпали себе як компанія людей, яким цікаво бути разом, — зізнається він. — Ми певний час жили разом, тусили разом — і втомилися. У якийсь момент стало зрозуміло, що, напевно, фінал близький. І ми боялися озвучити це».

«Грузовики» записали альбом «Годы геологов», прокаталися з туром на честь свого 15-річчя і нового альбому — й оголосили про те, що закінчують проєкт. Антон поїхав до Харкова. Там «Грузовики» мали виступати на концерті своїх друзів «Оркестр Че» і були заявлені в афіші як гості.

«Я зателефонував Олегу Каданову і сказав: «Олеже, слухай, ось ситуація така: «Грузовиков» уже немає, я знаю, що вони є в афішах як гості. Пропоную вам такий варіант: я приїжджаю на якийсь час раніше концерту, ви розучуєте пару наших пісень, я розучую пару ваших, ми робимо імпровізований сет, і ви станете нашою харківською реінкарнацією колективу групи «Грузовик».

У Харкові Антон зустрівся зі своїм другом з харківського гурту «Люк» Валентином Панютою. Під час зустрічі обидва з’ясували, що давно хотіли б займатися електронною музикою. Валентин сказав, що має пару демок, домовилися, що Антон їх послухає і зробить начерк.

«Це і стало початком «Вагоновожатых». Розрив між ними та «Грузовиками» був дуже маленьким», — говорить він.

Антон майже не встиг посумувати через розпад «Грузовиков». Він повернувся в Дніпропетровськ і побачив, що на пошту дійсно прийшла демка Панюти. До початку 2013 року він уже записував перший трек «Вагоновожатых».

Проте «Вагоновожатые» довго розгойдувалися. Слєпаков жив у Дніпропетровську, Панюта — в Харкові, і плідної роботи не виходило. Та й час тоді відчувався як тягучий і застійний, згадує Антон. Валік сказав, що хоче переїжджати до Києва. Антон теж вирішив повернутися в рідне місто. У групу прийшов барабанщик Станіслав Іващенко, і в грудні 2013 року «Вагоновожатые» зібралися на свою першу репетицію.

Київ

я касета з розбірним корпусом,
дев’яносто відсотків моїх деталей потім підуть на переробку.
і що далі?
не знає ніхто.
напевно, складуть в якусь окрему коробку,
каталогізують, що дуже важливо,
реставрують років через п’ятнадцять
з якихось поважних причин.
поки ще актуально, доцільно,
врятують всю інформацію
можливо, щось зрозуміють,
що конвертувати час і спогади неможливо.
Вагоновожатые: Касета

«Вагоновожатые» — це все-таки логічне продовження «Грузовиков», каже Антон. Залишилася начитка під музику, манера текстів і навіть звучання — просто стало більш електронним. У травні 2014-го «Вагоновожатые» давали свій перший концерт. Пройшов він, каже Антон, «хапком».

«Тільки закінчився Майдан, віджали Крим, тільки-тільки там почалися якісь спроби в Донецьку, Луганську й областях. А тут ми готуємо свій сценічний дебют, час, м’яко кажучи, неспокійний і не сказати, що концертний, — згадує він. — Це було більше схоже на відкриту репетицію. Прийшло купа наших знайомих, але людей було небагато. Тоді в Києві був День вуличної музики, теплі травневі дні, всі тусять. А тут якісь «Вагоновожатые». Перші два місяці [після концерту] я ходив, призначав зустрічі різним медійним людям і говорив: «Будь ласка, візьміть нас на цей фестиваль. Будь ласка, візьміть нас на цю тусівку, я вам обіцяю, що ви не пошкодуєте».

У 2015 році «Вагоновожатые» випустили альбом «Вассервага». Дві пісні — «Восстание ватников» і «Хундервассер Хунта» — зробили його мало не політичним маніфестом.

«Багато випадкових людей зачепилися за анотацію слів «ватники» і «хунта». Можливо, не в’їхавши і не догнавши решти їдкого сенсу, який полягав у піснях», — говорить Антон.

Після цього альбому багато хто став сприймати «Вагоновожатых» як «нормальних пацанів». Але своєю вершиною Слєпаков вважає альбом «Вогнепальне» — він вийшов цього року. Він повністю українською — і це було важливе рішення російськомовного Слєпакова. Група вже відіграла концерт з новими піснями, і Антон каже — на мову взагалі ніхто не звернув уваги. «Вагоновожатые» — це не про мову.

Антон став великим «соціально відповідальним» музикантом. Він виступав на концертах у футболках на підтримку Олега Сенцова і Саші Кольченка, коли вони ще сиділи в російських в’язницях. Брав участь у кампаніях з підтримки політв’язнів. Антону таке визначення не подобається. Він каже, що нічого не робить — не влаштовує акцій, не організовує протестів. У нього є своя громадянська позиція, але його основна справа — писати музику. На решту не вистачає часу.

«Зараз для «Вагоновожатых» був би вдалий момент піти, як це було у «Грузовиков» — якраз випустили новий альбом, — сміється Слєпаков. — Знаєш, коли ми випустили [попередній альбом «Вагоновожатых»] «Референс», ми були вимотані, не могли нічого робити. Напевно, тому, що жодної свіжої ідеї у нас не було. Зараз навпаки, ми спілкуємося і говоримо — давайте ще збиратися, давайте щось робити, давайте шукати можливості проводити мозкові штурми. Говорити про те, коли закінчаться «Вагоновожатые», не хочеться».

Сподобався матеріал?

Підримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору