Амбасадори різноманіття. Як активісти зі всієї України просувають толерантність - Заборона
Читаєте зараз
Амбасадори різноманіття. Як активісти зі всієї України просувають толерантність

Амбасадори різноманіття. Як активісти зі всієї України просувають толерантність

Амбасадори різноманіття. Як активісти зі всієї України просувають толерантність

Організація «СТАН», що просуває гендерну рівність, різноманіття й толерантність серед молоді, працює в одному з найконсервативніших регіонів України. Її учасників неодноразово переслідували агресивно налаштовані люди, але ті все одно продовжують свою діяльність і нарощують вплив. Заборона розповідає, за якими принципами працює «СТАН» і навіщо захищає права людини, коли навколо стільки опору.


«Ідеальний світ — це той, де є культура прав людини, де всі поважають ці права і це не місце якогось спору або бою», — каже керівник громадської організації «СТАН» Ярослав Мінкін. Він один із 80 молодих лідерів, яких Євросоюз підтримав у країнах Східного партнерства, й один із 30 таких людей в Україні. Завдяки програмі Eastern Partnership Civil Society Facility молоді люди, які ініціюють зміни в культурі, медицині, соціальній роботі, медіа та інших сферах, отримують підтримку від ЄС, висловлюють думку від імені молоді на великих міжнародних заходах і розвивають свої лідерські навички.

Мінкін прожив більшу частину свого життя в Луганську. Коли там почалася «російська весна» і його стали переслідувати місцеві войовничо налаштовані сепаратисти, він втік на інший кінець країни — в Івано-Франківськ. Йому довелося залишити велику історію своєї організації в минулому й починати все заново: більшість колишніх членів «СТАНу» роз’їхалися хто куди, тож Мінкін вирішив перезапустити організацію з чистого аркуша. Нова команда, згадує він, створювалася із дуже різних людей, яких «об’єднувало те, що вони не могли знайти своє місце в житті [після початку війни]».

Поступово в «СТАН» стали підтягуватися волонтери з західної, східної й центральної України.

«Всіх приваблювала наша ціннісна база, яка їм відгукувалася, — розповідає Мінкін. — Це тема свободи, рівності, боротьби зі стереотипами».

Стан карнавалу

«СТАН» — одна з тих організацій, діяльність яких важко описати стисло. Команда проводить тренінги для молодих активістів і підприємців, організовує міжкультурні діалоги й дискусії, допомагає біженцям із країн з авторитарними режимами тимчасово облаштуватися в Україні та публічно обстоює дотримання прав людини. Часом це виглядає як маленький карнавал, у який втягуються найрізноманітніші люди.

Ярослав Мінкін каже, що ключове в способі популяризації ідей організації — це «м’яка сила».

«Коли ми тільки приїхали до Франківська і скликали нову команду у 2016 році, у нас була дуже критична риторика про те, що прав людини потрібно дотримуватися, а всі, хто їх не дотримується — сволота, — згадує він. — Через це на нас посипалися звинувачення й погрози, мовляв, ви тут приїхали, нас сволотою називаєте, а ми, може, не хочемо говорити про права людини, може, ми не вважаємо, що це важливо… Водночас у Франківську ми досі фактично єдина організація, яка займається розвитком культури прав людини».

За п’ять років роботи на організацію кілька разів нападали агресивно налаштовані люди.

«Приходили, намагалися вломитися в офіс, блокували входи, кривдили моїх колег», — згадує Мінкін.

Одного разу приводом для нападу стала організована «СТАНом» інтеркультурна африканська вечірка, іншого — дискусія з проукраїнськими правозахисниками з Росії про майбутнє відносин із людьми з країни, яка розв’язала війну на Донбасі і здійснила анексію Криму. Втретє напали, коли проходив тренінг із гендерних питань, і вчетверте — коли зробили тренінг про права ЛГБТ-людей.

«Це такі теми-маркери, за якими на нас тиснули, і це, по суті, ключовий водорозділ в українському суспільстві», — каже Ярослав Мінкін. При цьому заходи, які проводить «СТАН», абсолютно неагресивні. Навпаки: організація використовує «м’яку силу», акуратно проводячи діалоги й неформальні освітні події з молоддю та активістами на важливі правозахисні теми.

Європейська концепція

У 2017 році Рада Європи опублікувала стратегічний документ — 20 ключових досягнень, які треба реалізувати до 2020 року, щоби посилити розвиток демократії в країнах Східної Європи. Ці 20 досягнень розділені на чотири основні теми: економіка, демократія, суспільство й комунікації. «СТАН» обрав тему комунікацій і розробив свою стратегію на основі рекомендацій ЄС, щоб, як каже Мінкін, «Україна ставала ближче до загальноєвропейської концепції».

«Я взагалі нічого не знав про Європейський союз до своїх тридцяти, і навіть не дуже туди збирався — думав, що для мене це неможливо, — розповідає Мінкін. — У мене не було грошей: я виріс із батьками в однокімнатній квартирі в Ялті, за 35 хвилин ходьби від моря — тобто дуже далеко. А пізніше, коли «СТАН» у Луганську пройшов у програму «Тандем», мене запросили в поїздку з обміну молоді до Кракова і Брюсселя. І я, коли готувався туди їхати, поетично подивився на це й запитав себе: що я знаю про Краків і Брюссель? Мої знання вкладалися у два слова: краківська ковбаса і брюссельська капуста, і я назвав свій тур «ковбаса й капуста». Але під час поїздки я дізнався, що Європейський союз пов’язаний із нами величезною багатовіковою історією. І коли я повертався до Луганська, то почав усвідомлювати, що саме в ту сторону нам потрібно рухатися».

Коли «СТАН» переїхав після початку війни в Івано-Франківськ, говорить Мінкін, проєвропейський вектор став очевидним: «щоби не повернутися в цю пострадянську концепцію, яка була і в Ялті, і в Луганську».

Зараз «СТАН» зосередив свою активність на формуванні культури прав людини, святкуванні різноманітності, «ухоробренні» молоді. З 2020 року організація увійшла в міжнародну мережу IM, створену шведськими активістами в 1938 році, щоби допомагати людям у біді. Ця інституційна підтримка допомагає цілеспрямованим молодіжним організаціям системно розвивати суспільство.

Що таке права людини?

«Права людини — це повага до людської гідності й «різності», відповідальність, — пояснює координаторка проєктів «СТАНу» і тренерка з гендерних питань Юлія Сінькевич. — Це про толерантність, коли ми здатні змиритися з тим, що нам не дуже подобається в інших, до моменту, коли це не переходить межі інших».

Сінькевич розповідає, що вона народилася в маленькому містечку Бережани на Тернопільщині, де було нормою говорити стереотипами й не бачити фундаментальних проблем.

«У моїй сім’ї було і психологічне, і фізичне насильство, — ділиться вона. — Папа бив маму, але ніхто не говорив, що це не ок, навіть мама. Вона намагалася зберегти сім’ю замість того, щоби піти від людини, яка її била, тому що терпіти було нормою, а залишати сім’ю вважалося гріхом. Коли ти ростеш із цією нормою, виникає внутрішній опір — хочеться, щоби таких стереотипів у суспільстві не було. Звідси і виріс мій феміністичний активізм».

У 2019–2020 роках «СТАН» проводив програму «Амбасадори різноманіття», яку координувала Сінькевич. Кілька десятків молодих дівчат і хлопців брали участь у тренінгах із культури, журналістики та підприємництва. У кожному блоці тренінгів червоною ниткою проходило навчання культурі прав людини.

«Коли людина приходить до нас вивчати підприємництво, ми спочатку розповідаємо їй про те, як важливо поважати різноманітність і приймати інших, — розповідає Сінькевич. — Говоримо про те, як стереотипи призводять до дегуманізації й чому ці наслідки страшні. А вже потім розповідаємо, як побудувати соціально відповідальний бізнес. І це працює. Я бачу багато малих перемог. Наприклад, після наших тренінгів багато молодих активістів пишуть пости «з цінностями», і це приємно».

Навіщо захищати чиїсь права?

«Часто говорять про захист прав людини як про боротьбу, але для мене це слово має агресивне звучання, — говорить фахівець із комунікацій «СТАНу» та регіональний координатор міжнародного правозахисного кінофестивалю DocuDays Андрій Волик. — Мені здається, завжди можна знайти якийсь конструктив. Більшість конфліктів відбуваються через те, що люди чогось не розуміють або не хочуть чути. Це про повагу й толерантність».

Права людини в Україні регулярно порушуються. Наприклад, 30 березня 2021 року Держдеп США оприлюднив щорічний звіт про порушення прав людини у світі, і в розділі про Україну йдеться, що влада, на думку Держдепу, не вживає «адекватних заходів» для покарання чиновників, які зловживали службовим становищем, що призводить до «атмосфери безкарності».

Андрій Волик вважає, що в Україні це відбувається в тому числі тому, що до незалежності, за часів Радянського Союзу, про права людини не говорили.

«Наше покоління виховували люди, які нічого не знали про права людини — жили як жили, — каже він. — Чоловік б’є дружину — ну ок. Люди не думали, що в них взагалі є права. І хоча минуло вже багато років із дня незалежності, відбувається євроінтеграція, і все одно люди не усвідомлюють, що є права і їх мають мати всі рівною мірою. Я встиг пожити в СРСР і пам’ятаю, як усі слухали «старшого», все вирішувала «сильна рука» і сприймалося нормально, коли права порушувалися. Тепер наша місія — зробити так, щоби людина розуміла і приймала культуру прав людини на глибокому рівні. Потрібно більше пояснювати. Це може тривати довго, але результат буде більш стійким».

«СТАН» намагається робити світ безпечнішим не за допомогою камер і рамок металошукачів, а за допомогою людських зв’язків і комунікацій.

Ярослав Мінкін каже, що одна з ключових цілей «СТАНу» — сформувати простір, де будь-хто почуватиметься в безпеці.

«Поки що цього не відбувається: я щодня читаю про напади і злочини, бачу, що молоді люди не можуть висловити свою думку, тому що, якщо вони її висловлюють, їм затикають рота, — говорить він. — Я бачу, що люди бояться розповідати про свої ідентичності, про якісь проблеми, наприклад, з насильством у сім’ї, бояться говорити про належність до певної етнічної групи. Я хочу жити в суспільстві, де мене будуть сприймати, а не гнобити».

Доступ до ресурсів

Лише в невеликого відсотка молодих людей в Україні є повний доступ до інформації та ресурсів. Більшість не знають ні про можливості, які є в країні й за її межами, ні про те, де таку інформацію отримати.

«У людини, яка народилася в Жмеринці, і в людини, що народилася в Києві, автоматично дуже різний доступ до можливостей при тому, що Жмеринка — дуже прогресивне місто, — пояснює Мінкін. — Я вже не кажу про всі інші міста, де можна народитися. У Ялті, наприклад, можна було народитися і звідти ніколи в житті не виїжджати — я знаю дуже багато таких людей. Через кілька років роботи ми стали таким собі ресурсним центром для активістів і тих, хто хоче запускати свої локальні ініціативи. Для нас поділитися цією інформацією займає приблизно 15 хвилин, а для них це може повністю змінити життя і їхнє ком’юніті».

Юлія Любич займається стратегічним розвитком та дослідженнями в «СТАНі». Вона любить говорити, що місія організації — «ухоробрити» людей на вчинки.

«Ми «ухоробрюємо» тих, хто раніше не вірив, що може щось змінити у світі, проявляємо в них сміливість, — пояснює Любич. — Насамперед ми робимо це для людей із меншими можливостями. Наприклад, у нашому регіоні є уявлення про певних місцевих господарів, які все вирішують, про те, що місцевий уклад життя не можна порушувати. І в цьому втрачаються думки жінок, молоді, особливо ромської молоді, або тих, хто живе у віддалених районах. Наша місія — давати голос тим, хто не є панівним голосом у регіоні й не диктує іншим, як жити. Щоби молоді люди могли формулювати нову політику, потрібно спочатку створити простір, де вони могли б поділитися думками і сформувати власне уявлення про те, як може бути».

Ярослав Мінкін каже, що одне з їхніх завдань — щоби молоді люди «з цінностями» почали впливати на місцеву політику: входили до місцевих рад, закликали громади до екологічного мислення, ставали авторитетними для своїх спільнот експертами.

«Звичайно, ще ми хочемо, щоби ці молоді люди цінували різноманітність, у тому числі різноманітність у самих собі», — говорить він.


Матеріал створений за підтримки програми Євросоюзу Eastern Partnership Civil Society Facility.

Нагору