Читаєте зараз
«Ця система просякнута сексизмом». Художниця Анна Щербина – про фемінізм і прийняття себе в мистецтві

«Ця система просякнута сексизмом». Художниця Анна Щербина – про фемінізм і прийняття себе в мистецтві

Semenyk Oksana

Заборона продовжує розповідати про жінок-художниць і теми, з якими вони працюють – травма, фемінізм, прийняття себе. Українська художниця Анна Щербина працює з живописом, графікою, відео та інсталяцією. Торік вона разом із художницями Валентиною Петровою, Уляною Биченковою та Жанною Долговою працювала над феміністською художньою виставкою «Печера золотої троянди». Оксана Семенік поговорила з Анною Щербиною про феміністське мистецтво, самоцензуру та роботи, які будуються на особистих темах.


Про дискримінацію

«Все починається ще з освіти, тобто ти відразу входиш у цю систему, що просякнута сексизмом», – починає розповідь Аня. Вона вчилася в художньому училищі в Одесі, а потім у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. За її словами, в НАОМА викладачі, здебільшого чоловіки, дозволяють собі транслювати стереотипи і сексизм на студентство, а іноді й харасмент: «В училищі, наприклад, було суцільне пекло. Там був викладач, який постійно перебував в інтимних зв’язках зі студентками, дозволяв собі шльопнути когось по дупі або схопити за груди. Він сам казав, що це, мовляв, така кара господня, «коли у тебе працює хуй в 80 років». І мовляв, це тільки початок, вхід в освіту. Художниця додає, що в недержавних інституціях менше сексизму.

Фото: Андрій Бойко

Сучасні галереї відкритіші до феміністського мистецтва і рідко транслюють сексизм або дискримінацію навіть у питаннях гонорару. Але за відчуттям Ані, все одно залишаються свої нюанси: «Наприклад, якщо ти перебуваєш у групі [як об’єднання художників] – для роботи або поки вчишся – ти все одно відчуваєш, що вирішує більше чоловік-художник, аніж жінка. Грубої маскулінності немає, але може траплятися приховане домінування. Я знаю, що відповісти професорові, який каже, що дівчина має йти варити борщі, а що сказати своєму товаришеві, коли він завуальовано намагається применшити твою вагу?». Вона так само зауважує, що художниці-жінки часто обмежують себе самоцензурою: забороняють собі говорити про серйозні теми, працювати з певними матеріалами або відсувають себе на другий план.

Фото: Андрій Бойко

«Простіше сказати, які теми я собі дозволяю: самозаборон дуже багато, є тонкі межі між самоцензурою й етичним рішенням. Мені досі здається, що я не зможу відповісти на тему, бо не прочитала мільйон книжок. Хоча мого професійного багажу і життєвого досвіду вистачає. Це як синдром відмінниці – зробити так, щоб не причепилися. Але потрібно дозволяти собі зухвалість».

Роботи Щербини часто присвячені темі насильства, тілесності, руїн і особливо – пейзажу руїн. Наприклад, виставка «Подорожні нотатки» в The Naked Room складалася з невеликих акварельних пейзажів-мініатюр, зроблених на основі матеріалів, зібраних під час поїздок Донеччиною та Луганщиною. Вважається, що живопис як медіум вже не актуальний для сучасного мистецтва, але Аня своїми роботами доводить зворотне.

Фото: scherbynaanna.com

Всі зображення – свідчення руїн, де не завжди зрозуміло, що стало наслідком війни, а що – економічним занепадом.

Одна зі знакових і найвідоміших робіт художниці – скульптура «Щупальця», яка стояла на Михайлівській площі в центрі Києва. Чорні мацаки, що нагадують поліцейські кийки, символізували тортури, які можуть дістати кожного, навіть якщо ти буквально проходиш повз.

Художниця каже, що їй досі важко працювати з особистими темами: «Звісно, не обов’язково говорити, що ця робота про мене, завжди можна завуалювати, але мені простіше вийти голою на сцену, ніж надати перегляду свої особисті переживання». У відвертих образах Аня виходила на сцену, коли брала участь у театрі провокаційної моди «Орхідея» під керівництвом епатажного художника Михайла Коптєва. Його моделі часто кажуть, що участь у показах – це терапевтичний досвід або прийняття себе.

Фото: Андрій Бойко

Із робіт, які будуються на особистій історії, Аня наводить як приклад вишивку «Їбала я твою бабусю». Цю вишивку, на тлі якої художниця зробила свою власну, подарував чоловік, до якого вона мала почуття. «Він подарував мені цю вишивку зі словами, мовляв, може рамка стане в пригоді. Не знаю, навіщо я тоді її взяла. Потім у мене була така злість на цю людину, я не розуміла як її сублімувати, і так вийшло терапевтичне мистецтво».

Фото: scherbynaanna.com

Кілька років тому Аня в інтерв’ю мистецтвознавиці та дослідниці Катерині Яковленко сказала, що сором в її [художниці] житті присутній повсюдно: «У мене є серія листівок, які вперше були надруковані для петербурзької квартирної виставки в галереї «Єгорка». Більшість робіт, які ввійшли в цю серію, мають сентиментально-наївний характер, але одна каже саме про сором. На ній зображена жінка на колінах, над її дупою заноситься рука. І напис: «Господи, прости мене, повію». Ця робота – квінтесенція моїх взаємин із соромом».

Фото: Андрій Бойко

Про феміністське мистецтво

Як напрям феміністське мистецтво виникло в 1960–70-х, на хвилі студентських протестів проти будь-якої дискримінації, расизму та сексизму, що процвітали в усіх інституціях. Воно підкреслює нерівноправність у соціальних і політичних аспектах, яку жінки відчувають практично щодня. Появу українського фем-арту можна відраховувати з 1990-х. Наприклад, роботи Оксани Чепелик «Хроніки від Фортінбраса» за романом Оксани Забужко. Багато знакових творів свідчать якраз про те, що художниці в Україні досі відчувають, що їх цінують менше, ніж художників. Творчість жінок часто залишається непоміченою і сприймається як хобі. Наприклад, вишивка Валентини Петрової «Праця художниці – хобі» або перформанс Алевтини Кахідзе «Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі».

«Складне питання: чи завжди я роблю феміністське мистецтво. Ми не в 70-х роках, і це мистецтво вже розчинилося, як і дискримінація і маскулінність стали не такими брутальними і прямими. Але мистецтво досі часто сприймається через чоловічий погляд і нормалізується через нього. Феміністське мистецтво я для себе класифікую як таке, що ставить під питання або підриває наявні ієрархії і розподіл влади», – каже Анна. Так, навіть у роботі, яка не сприймається як «класичний фем-арт», теж присутній цей вислів – «Диспозиція владного погляду на прикладі пейзажу військового часу», яку зараз можна подивитися в Pinchuk Art Centre. На перший погляд – це звичайний пейзаж одного з багатьох українських сіл. Але він намальований не на полотні, а на стіні, імітуючи напрям муралізму. Малюнок йде вздовж, і ми не можемо охопити його одним поглядом. Ми не можемо побачити, що це не звичайна сільська вулиця – на ній міститься блокпост. Сірий прифронтовий пейзаж, збірний образ сіл, які Аня відвідувала в 2016–2019 роках разом із правозахисної місією «Схід SOS».

Фото: scherbynaanna.com

Таким чином художниця ніби руйнує стереотипи про те, що феміністське мистецтво неодмінно має бути зухвалим або про жінок: «У мене немає ілюзії, що моя творчість і мистецтво впливатиме на уми. Хоча те, що ми проєктуємо в культурне поле, все-таки розширює нашу аудиторію, ми впливаємо повільно».

Чи може фем-арт бути створеним виключно жінками, а все створене жінками бути фем-мистецтвом? Анна каже, що жіноче мистецтво не завжди про фемінізм, а фем-арт не вимагає наявності матки. «Чи може чоловік робити фем-мистецтво? Тут виникає питання: чи пов’язаний витвір мистецтва з авторкою або автором, наскільки це невіддільні речі? Так, чоловік може зробити профеміністське висловлювання, але роботи авторів-чоловіків, користуючись гендерної оптикою, не можна назвати феміністським твором». Анна каже, що зараз з’являється дедалі більше художниць, які позиціонують себе як феміністських мисткинь.

Фото: Андрій Бойко

Художниць побільшало, але місць, де можна працювати з критичним мистецтвом, не так багато: «Проблема сучасних українських інституцій ще в тому, що вони не всі навчилися працювати з художницями. Деякі галереї досі думають, що платити гонорари митцям за роботу зовсім не обов’язково. Або «приманюють» ефемерною можливістю, що куплять роботи. Виходить, ти створюєш роботу для виставки за умовний «супчик», яким тебе погодують».

Як приклад проєкту, що може вийти за стіни галерей або розширити аудиторію сучасного критичного мистецтва, Анна називає серіал «Озброєні та небезпечні». Про нього ми писали більше в тексті про українське мистецтво, яке оповідає про війну та насильство. Для серіалу Аня разом із Валентиною Петровою зробила відеороботу про організації, де дівчата-учасниці «борються» з фемінізмом, але не відмовляються від своїх прав. «Чи займаюся я політичним мистецтвом? Не знаю. Феміністське мистецтво можна вважати таким, якщо воно ставить диспозицію влади і/або ієрархії під сумнів. Але тоді, за Рансьєром, будь-яке мистецтво потрібно вважати політичним, оскільки воно змінює стан речей».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій