Близькі Максима Буткевича вперше отримали повний текст його промови з суду в Луганську

• Буткевич —  відомий український журналіст. Працював в різних українських ЗМІ та британському BBC. Восени-2013 він приєднався до команди Громадського радіо. Також активно займався правозахисною діяльністю. 
• З березня 2022 року ніс службу в ЗСУ. Під час боїв за Гірське ворог затримав правозахисника.
• Максиму Буткевичу 16 липня 2024 року виповнилося 47 років. 

Після початку повномасштабного російського вторгнення журналіст приєднався до ЗСУ й у червні 2022 року потрапив у полон, де перебуває вже понад два роки. Проти Максима Буткевича було сфабриковано кримінальну справу, за якою суд в окупованому Луганську засудив його до 13 років позбавлення волі. 

Заборона публікує повний текст виступу засновника «Громадського радіо» під час касаційного розгляду його справи російським судом, який записав один із відвідувачів.

Суд у справі Буткевича: промова правозахисника 

Впродовж більш ніж 16 років я займався діяльністю, спрямованою на захист прав і громадянських свобод людини. Зокрема, старався надавати допомогу біженцям і вимушеним переселенцям і протидіяти ксенофобії у різних її формах. Тому злочини, які мені закидають, максимально суперечать цінностям, яких я притримуюся, і діяльності, яка є головною справою мого життя. В більшості відомих мені випадків, схожих з моїм, полонених українських військовослужбовців звинувачують в тому, що вони скоїли злочини проти цивільного населення через неприязнь чи ворожість до мешканців регіону Донбасу — навіть якщо вони самі з Донбасу. Про дещо подібне, очевидно, йдеться і в моєму випадку — нехай це і було б проявом того, чому я стільки років протидіяв.

Однак саме такого формулювання у моїй справі немає. Мотивом спроби «навмисного вбивства двох і більше [цивільних] осіб загальнонебезпечним способом» зазначено таке: ніби я вчинив це «з метою залякування цивільного населення, жорстокого поводження з метою вбивства загальнонебезпечним способом». Інакше кажучи, метою спроби умисного вбивства було умисне вбивство жертв, яких я намагався залякати таким чином. Не більше і не менше. При цьому судово-психіатрична експертиза не виявила ознак тимчасового розладу на момент передбачуваного скоєння злочину у людини, яка вирішила залякати людей шляхом їхнього вбивства… Втім, в обвинуваченні містяться куди більші протиріччя.

Обвинувачувальне заключення — документ, наслідком якого є позбавлення людини свободи на роки вперед — складено винятково недбало. В одному місці обвинувачений, тобто я, названий мобілізованим. В іншому — контрактником. У різних частинах тексту мені приписують різні посади. В тексті фігурує назва спецпідрозділу Барс, який не згадувався ні раніше, ні пізніше, про який мені нічого невідомо. Неправильно вказана дата початку моєї служби у ЗСУ.

Нісенітниці першої інстанції виправляв прямо в ході судового засідання і не всі, наприклад, неправильна дата початку проходження мною служби фігурує в документах цього засідання – 20 березня 2022 року. Тоді як я почав службу 4 березня 2022 року. З огляду на все це справді неупереджений об’єктивний суд, маючи справу з таким недбало складеним звинуваченням, вдався б до ретельного розгляду зібраних матеріалів з метою справді незалежної, всебічної оцінки. Однак зроблено цього, звісно, ​​не було. У справжньому суді справа з тріском розвалилася б.

На жаль, у мене не було можливості належним чином підготуватися до цього засідання, зокрема, попрацювати з російськими кодексами. Однак навіть того часу, на яке мені потрапив до рук кримінально-процесуальний кодекс, вистачило, щоб дізнатися, що згідно з частиною 2 статті 77 КПК РФ «Визнання обвинувачуваним своєї провини у скоєнні злочину може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні його вини сукупністю доказів, що є у кримінальній справі». Описано саме те, що не відбулося в справі.

Крім визнавальних свідчень обвинувачуваного, тобто моїх, нічого не пов’язує мене з тим, що відбулося. Мене не згадують потерпілі (тим паче, що є ті, хто отримав поранення і чиє майно пошкоджено, згадують про мінометний обстріл і «міну, яка впала», а зовсім не про вистріл з гранатомета). Збройна експертиза відсутня. Судово-медична експертиза не встановила, результатом вибухів якого боєприпасу стали поранення, лише не виключила гранатомет. А «інших досліджень в судовому засіданні доказів, які отримали належну оцінку в вироку», про які згадує суд другої інстанції в апеляційній ухвалі, просто немає і не було. Щоб це виявити, достатньо просто прочитати згаданий вирок. Таким чином, у справі відсутні інші докази вини обвинуваченого, крім його (моїх) зізнавальних показань, які, відповідно до КПК РФ, не могли бути покладені в основу обвинувачення. Але вони були покладені. І суд, опираючись на ці обвинувачення, визнав мене винним.

І самі ці «визнавальні показання», якби до їхньої оцінки ставилися ретельно, не витримали б перевірки, навіть найповерховішої. Сторона обвинувачення, наприклад, вказала, що я вчинив злочин шляхом пострілу з гранатомета «Панцерфауст» німецького виробництва. Для цього я «розкрив укупорку з гранатами», «зібрав гранату», зарядив гранатомет і вистрілив. Нехай «Панцерфауст» і схожий з РПГ-7 по ТТХ, конструкції цих гранатометів відрізняються, і про конструкцію «Панцерфауста» людина, яка писала це, не має уявлення. Заряди до нього не зберігаються в укупорці і не вимагають складання. Це, як і безліч інших, начебто дрібних, але суттєвих деталей, показує, що ці свідчення написав не я. Таке написати мені б на думку не спало.

Всі ці невідповідності, безглуздя, і відсутність доказів, крім підписаних мною зізнань, пояснюються одним: ці свідчення не відповідають дійсності, були мною підписані під тиском, але не написані мною. Я не робив пострілу з гранатомета по цивільному об’єкту 4 червня 2022 року в місті Сєвєродонецьк. За час бойових дій мого підрозділу взагалі не було в цьому місті. Потрапивши в полон 21 червня 2022 року, я та мої товариші по службі неодноразово допитувалися про маршрут пересування нашого підрозділу. Ці запротокольовані свідчення десь зберігаються, якщо не були знищені. 4 червня 2022 року я взагалі перебував у Києві, що підтверджують докази, про долучення яких раніше клопотав мій захисник.

На жаль, у цьому немає нічого дивного: з десятків засуджених українських військовополонених, з якими мені довелося спілкуватися за цей час, практично ніхто не знаходився на той час у тому місці, де вони нібито здійснили те, в чому «зізналися», до чого вони не мали стосунку. Тому мій випадок не унікальний. Але я можу з повною відповідальністю заявити цьому суду хоча б про себе, що ні в червні 2022 року, ні в якийсь інший час я не робив жодних дій, спрямованих проти цивільного населення, не чинив інших порушень міжнародного гуманітарного права, не отримував, не віддавав і, відповідно, не виконував наказів, спрямованих на вчинення подібних дій. Користуючись нагодою, прошу також зафіксувати, що я не схильний до суїциду, самоушкодженню чи втечі, не конфліктний і не вдаюся до вирішення конфліктів за допомогою насильства.

Я щиро співчуваю потерпілим: через те, що вони пережили, через завдану їм шкоду, як і через те, що їхнє нещастя було використане для того, щоб засудити невинного. Я не маю ілюзій щодо можливості відновити справедливість у рамках російської судової системи; проте давати свідчення, що не відповідають дійсності, більше не можу. Це – неправильно, і, зрештою, грішно – неправильно з усіх точок зору.

Суддя (дещо здивовано): Тобто ви що, підтримуєте касаційну скаргу?

МБ: Так, підтримую в повному обсязі, включаючи заяву про те, що це була самообмова.

Суддя: Навіщо ви це зробили? Навіщо обмовили себе?

МБ: Тому, що мені було обіцяно: якщо я підпишу те, в чому мене звинувачують, мене відразу поміняють на засуджених в Україні російських військовослужбовців (як і інших засуджених військовополонених). Якщо ж я не погоджуся визнати свою провину, то буду засуджений все одно, але про обмін мови не буде. І мене будуть піддавати психологічному та фізичному тиску. Деякі приклади такого тиску було продемонстровано.

Суддя: Суд видаляється на нараду.

Засновник «Громадського радіо» і правозахисник: деталі затримання

Про затримання правозахисника з України стало відомо завдяки відео допиту військових ЗСУ, яке 24 червня опублікувало російське агентство РИА Новости. На ньому українські бійці кажуть, що самостійно склали зброю і здалися в районі міста Гірське, що на Луганщині, через те, що їх нібито покинуло командування.

Серед полонених, які давали свідчення, Максим Буткевич. «Було прийняте рішення для збереження особового складу скласти зброю і здатися в полон. Нам зберегли життя, не били, напоїли, дають воду, їжу, ставляться добре», — каже на камеру правозахисник.

Так званий Верховний суд «ЛНР» засудив українського правозахисника до 13 років ув’язнення. Його звинуватили в замаху на вбивство та порушення методів ведення війни.

Слідчий комітет РФ стверджує, що Буткевич визнав провину в тому, що 4 червня 2022 року у Сєвєродонецьку він вистрілив із гранатомета у під’їзд житлового будинку. Російська пропаганда намагалася представити Буткевича як «нациста», «карателя» та «пропагандиста».

Після винесення вироку була подана апеляція, але вже 22 серпня 2023 року перший апеляційний суд загальної юрисдикції у Москві залишив у силі вирок.

Максим Буткевич: чим відомий

Максим Буткевич —  відомий український правозахисник і журналіст. Працював в різних українських ЗМІ та британському BBC. Восени-2013 він приєднався до команди Громадського радіо. Під час Революції Гідності був ведучим і репортером на волонтерських засадах.

Буткевич також активно займався правозахисною діяльністю. Він входив до правління українського представництва Amnesty international та громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ України.

З 2013 року Максим був координатором проєкту «Без кордонів». Він допомагав українцям, які через військовий конфлікт на Донбасі, втратили домівку, знайти прихисток, займався цим й з початком повномасштабного вторгнення до моменту мобілізації в Збройні сили. Також правозахисник організовував впровадження системи моніторингу та швидкого реагування на порушення прав людини в Україні – REAct, Альянсу громадського здоров’я.

До війни співзасновник Hromadske radio щорічно модерував найбільший в Україні Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини, який відбувається у Києві наприкінці березня — Docudays UA. 

Раніше Заборона розповідала про історію українця з Волновахи, який намагався втекти від терористів. По дорозі до польського кордону Іллю не пустили в автобус. Він купив розкладний велосипед і вже на ньому добирався до КПП.