Вибори в Харкові: чому в кандидатів від «проєвропейської опозиції» мало шансів на перемогу | Заборона
Читаєте зараз
Чи може мером великого міста України стати людина з прогресивними поглядами? Якщо це Харків, то (швидше за все) ні

Чи може мером великого міста України стати людина з прогресивними поглядами? Якщо це Харків, то (швидше за все) ні

Вибори в Харкові: чому в кандидатів від «проєвропейської опозиції» мало шансів на перемогу

31 жовтня цього року в Харкові мають відбутися вибори мера. Після смерті Геннадія Кернеса вже понад пів року місто перебуває під управлінням тимчасового глави — секретаря міськради Ігоря Терехова. Саме його називають головним кандидатом на пост мера, а основним конкурентом Терехова — народного депутата від «Опозиційного блоку» та колишнього соратника Кернеса Михайла Добкіна. Харків’яни жартують, що це вибір між жабою й гадюкою, але притомна альтернатива для другого за чисельністю і впливовістю міста України досі не сформувалася.

Чому у великих містах складно стати мером новачку без сумнівного бекграунду й чи здатні «прогресивні» городяни висунути сильного кандидата в Харкові, розбиралася головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова.


Вибори мера в найбільших містах України — це майже завжди боротьба за перемогу меншого зла. Городяни часто вибирають не того, у кого хороша програма (такі зазвичай у меншості), а того, від кого вони знають, чого очікувати. Так, наприклад, у 2020-му в Одесі змагалися Микола Скорик від «Опозиційної платформи — За життя» та член партії «Опозиційний блок» Геннадій Труханов. Останнього знають як ставленика одеського кримінального авторитета й мультимільйонера Володимира Галантерника й людину, яка регулярно віддає ділянки міста під незаконне будівництво. А в Дніпрі мером вдруге став Борис Філатов — його називають ставлеником мільйонера Геннадія Корбана. Кандидати, в яких немає корупційного минулого і впливових бізнес-еліт за спиною, зазвичай навіть не доходять до другого туру.

Місто імені Кернеса

З 2006 року управління Харковом було зосереджене в руках Геннадія Кернеса, його друга Михайла Добкіна й пов’язаних із ними бізнес-еліт. За цей час вони збудували абсолютну вертикаль між міською адміністрацією, місцевим бізнесом і політичними гравцями — настільки сильну, що практично жодна хоч скільки-небудь помітна подія не могла пройти без погодження з мерією. Більше того: за ці роки харків’яни так добре вивчили «господаря» свого міста, що практично кожен може показати вам, що саме він контролює: наприклад, Центральним ринком володіє сім’я Кернеса, а одним із найбільших у країні ринків Барабашово — його опонент Олександр Фельдман, бізнесмен і депутат від ОПЗЖ.

Найбільш ласі та прибуткові місця в Харкові поділені між чиновниками мерії та бізнес-елітами, які або пов’язані з вертикаллю влади, або (зі змінним успіхом) конкурують із нею. За життя Геннадій Кернес був основним бенефіціаром більшості бізнес-процесів у місті. Водночас він міняв свій політичний вектор як рукавички: був у «Партії регіонів», у 2014-му виступав із трибун перед людьми з російськими прапорами із проросійською риторикою, вийшов із «Партії регіонів», а у квітні ледве пережив замах, який, на його думку, замовили глава МВС Арсен Аваков і тодішній губернатор Ігор Балута. Після цього він став пересуватися на інвалідному візку, а у 2015-му з великим відривом переміг на виборах мера. На нього заводили справу про викрадення, катування й погрози вбивством двом учасникам харківського Євромайдану, але її закрили у 2018-му. Кернес боровся проти перейменування проспекту Жукова, дозволяв собі використовувати загрози в спілкуванні з депутатами й підлеглими та витрачав великі гроші з місцевого бюджету на «вау-ефекти» — наприклад, реконструкцію парку Горького.

У 2020-му він знову пішов на вибори й переміг у першому турі — попри те, що провів всю передвиборчу кампанію в передсмертному стані в берлінській клініці Шаріте, де лікувався від наслідків коронавірусу (водночас небезпеку пандемії він публічно не визнавав).

Однак запит на зміну еліт у Харкові є давно — відколи там мало не сталася «Харківська народна республіка». З початком війни на Донбасі місто перетворилося на великий хаб допомоги військовим і переселенцям. Восени 2020-го на вибори мера висунулися відразу три кандидати від «проєвропейської опозиції» — і не просто програли, а й сильно пересварилися між собою. Деталі цього конфлікту допомагають зрозуміти, чому дорогу до посту мера в такому великому і складному місті, як Харків, для адекватного кандидата практично закрито.

Три кандидати 2020 року

Навесні 2014-го Харків заполонили люди з російськими прапорами — вони планували захопити адміністративні будівлі за тим же сценарієм, за яким це відбувалося в Слов’янську, Донецьку й Луганську. Їм протистояли проукраїнські спільноти, що сформувалися навколо місцевого Євромайдану. Тоді ж почали формуватися групи волонтерів: їздили на передову, передавали допомогу армії, приймали вимушених переселенців із Донбасу й підтримували шпиталі, що привозили поранених.

Одним із важливих фондів стала група Help Army — навколо неї згуртувалося багато проукраїнських активістів і волонтерів, серед них — Вікторія Мілютіна, Тетяна Бідняк, Дмитро Булах, Ігор Черняк. Пізніше, у 2015-му, саме вони стали кістяком харківського осередку партії «Самопоміч». Багато з них пройшли в міську та обласну ради від цієї політсили. Згодом «Самопоміч» ослабла, ключові гравці покинули партію й розійшлися у своїх справах. Але мрія змінити розстановку сил у місті залишалася. І цю мрію вирішили реалізувати на виборах у 2020-му. Так з’явилися три основні опозиційні кандидати.

1. Олександра Нарижна

Олександра Нарижна — архітекторка й урбаністка, засновниця громадської організації «Міські реформи». Вона разом з архітектором Олегом Дроздовим стояла у витоків створення Харківської школи архітектури (з’явилася у 2017 році) і займала пост першої проректорки. ХША задала абсолютно нову планку освіти для архітекторів і урбаністів, а навколо школи сформувалася прогресивна спільнота міських ентузіастів. Нарижна вирішила висуватися в мери Харкова від партії «Голос».

В інтерв’ю Забороні Нарижна каже, що ідея піти на минулі вибори з’явилася наприкінці весни 2020-го у неї, найближчих друзів та колег. Єдиною прийнятною партією здавався «Голос». Нарижна провела переговори з членкинею політради партії Інною Совсун і та повідомила, що в Харкові в «Голосу» ще нікого немає. Ресурсів на передвиборну кампанію теж не було, але Нарижна каже, що тоді це не було проблемою. Наприкінці літа вони провели фандрайзингову кампанію й зібрали приблизно 1 мільйон гривень (менш як 100 тисяч доларів). До виборів лишалося всього два місяці.

«Нам сказали: якщо у вас немає 10 мільйонів доларів [на передвиборну кампанію], то не варто навіть намагатися, — згадує Нарижна. — Зате в нас була купа власних навичок і знань. Ночами ми верстали газети й листівки, а вдень виходили на інтерв’ю та публічні заходи».

У результаті передвиборна кампанія «Голосу» була помітна в основному в соцмережах.

2. Ігор Черняк

Ігор Черняк — волонтер, юрист і один із засновників «Харківського антикорупційного центру». У 2015 році він став депутатом міськради від «Самопомочі», активно опонував Геннадію Кернесу на сесіях і публічно розповідав про корупційні справи незмінного мера. Разом із Черняком від «Самопомочі» пройшов до обласної ради його друг і колега із ХАЦ Дмитро Булах.

А у 2018-му вони разом вийшли з партії і фракції «Самопоміч», а незадовго до виборів мера у 2020 році приєдналися до нової партії, яку очолила колишня губернаторка Харківської області Юлія Світлична. Від «Блоку Світличної «Разом» Черняк вирішив балотуватися в мери, а Булах — у депутати міськради.

Кілька джерел Заборони, а також деякі ЗМІ, називають Світличну цивільною дружиною Ігоря Райніна — він був губернатором Харківської області з 2015 до 2016 року й очолював місцевий осередок партії «Солідарність — БПП», а з 2016 до 2019-го керував адміністрацією президента за Петра Порошенка. Світлична ж була заступницею Райніна, а після того, як він пішов з поста, стала губернаторкою. Наприкінці 2019-го Ігор Райнін очолив харківський осередок партії ОПЗЖ, яку на нових виборах мера представляє Михайло Добкін.

У Світличної досить висока впізнаваність і низький антирейтинг. В інтерв’ю Забороні Черняк каже, що перед виборами консультувався з різними політичними силами, але обрав її партію.

«Позиція «Блоку Світличної» була для мене найбільш прийнятною, відкритою і зрозумілою», — пояснює він.

3. Олег Абрамичев

Олег «Піротехнік» Абрамичев — волонтер, активіст і член правління благодійного фонду Сергія Жадана. З 2014 року він регулярно їздив на війну, відвозив допомогу військовим та організовував для них концерти, проводив культурні заходи для жителів підконтрольних Україні територій Донбасу. Він не вів політичну діяльність і практично не виступав публічно до літа 2020-го, поки не став кандидатом у мери від «Європейської солідарності» Петра Порошенка.

В інтерв’ю Забороні Абрамичев каже, що вирішив балотуватися в мери Харкова від ЄС, тому що це була найбільш близька за цінностями партія. Він стверджує, що сам звернувся до партійного офісу ЄС і запропонував свою підтримку — попередніх домовленостей із будь-ким не було.

«Є стереотип, що політика — це брудна справа, але коли ми побачили, що з 2019 року країна провалюється, кудись котиться не по тому вектору, який був заданий із 2014-го, я вирішив, що потрібно самому міняти щось у цій країні», — пояснює Абрамичев.

Процес виявився дуже непростим. Річ у тім, що «Піротехнік» був близьким другом Ігоря Черняка. Ігор у розмові з Забороною розповів, що повідомив Абрамичеву про те, що висувається в мери, а той не виявив зацікавленості — але за місяць Черняк дізнався, що його друг складе йому конкуренцію на виборах.

«Те, що кожен пішов по своїй [дорозі] — це проблема комунікації та особистих амбіцій кожного, — пояснює Абрамичев. — Ніхто [з «проєвропейського табору»] не хотів домовлятися про єдиного кандидата, говорити про об’єднання, хоча переговори велися з усіма політичними партіями».

Чому не пройшли

Результати виборів 2020 року для опозиційних «проєвропейських» кандидатів були провальними. Геннадій Кернес переміг у першому турі із 60,3% голосів. Олег Абрамичев посів четверте місце, набравши 6,6%, Ігор Черняк — п’яте (3,12%), а Олександра Нарижна — шосте (1,94%). Сумарно за них трьох проголосувало всього 37,6 тисячі харків’ян — цифру можна порівняти з населенням маленького міста на кшталт Коломиї або спального мікрорайону Русанівка в Києві. Кернес же отримав майже 200 тисяч голосів — тобто одну шосту від загального числа жителів Харкова.

Водночас партії ЄС і «Блок Світличної «Разом» змогли пройти в міську та обласну ради — Абрамичев, Черняк і Булах стали депутатами. А «Голос» отримав лише 2,15% і нікуди не пройшов.

Дмитро Булах вважає, що програш «проєвропейської опозиції» стався насамперед через те, що в кандидатів була невисока впізнаваність.

«Саша Нарижна — непоганий кандидат, але це була радше гра на майбутнє, засвітка кандидата на наступні кампанії, — каже він. — Без мети перемогти і пройти до міськради».

Сама Нарижна у своїх публічних комунікаціях того періоду робила наголос на тому, що «Голос» — це «команда супергероїв», яка «буде боротися з чиновницькими, корупційними кланами, що сформувалися в місті». А свій програш пов’язує з недостатнім фінансуванням.

Про це говорить і харківський політик та активіст Дмитро Дробот — він балотувався в мери Чугуєва Харківської області від партії «Сила людей» і став депутатом Чугуївської ради. У 2014-му він під час Євромайдану організував медичну службу допомоги постраждалим від дій силовиків.

«Ключове — це відсутність грошей на вибори. Місто дуже велике і на кампанію потрібно витратити мільйони доларів, — каже Дробот у розмові з Забороною. — А іноді навіть це не допоможе, тому що рекламна площина в місті контролюються владою: раніше Кернесом, тепер — [секретарем міськради й кандидатом у мери] Ігорем Тереховим. Місцеве телебачення ніхто не дивиться, і потрібно вкладатися в ефіри центральних каналів, а [для таких «низових» кандидатів] це нереально».

Однак не тільки ці причини забезпечили провал «проєвропейської опозиції». Джерела Заборони кажуть, що важливим чинником став конфлікт між Черняком і Абрамичевим, відсутність комунікації між представниками різних політсил — усе це вкупі призвело до серйозного розколу, через який тепер, у 2021-му, шансів висунути конкурентоспроможну альтернативу фактично не лишилося.

Сірий кардинал «демократів»

Відразу кілька співрозмовників Заборони говорять про те, що в «проєвропейської опозиції» Харкова є свій «сірий кардинал» — Всеволод Кожемяко. Він володіє найбільшою в Україні агропромисловою групою «Агротрейд», фігурує в списку найбагатших людей країни за версією Forbes (капітал у 100 мільйонів доларів станом на 2020 рік) і є почесним консулом Австрії в Харкові. У 2017-му він разом з архітектором Олегом Дроздовим заснував Харківську школу архітектури і залучив до фінансування інституту велику частину меценатів. Зараз він є головою наглядової ради ХША.

На початку російсько-української війни Кожемяко заснував великий фонд «Мир і порядок», який надавав допомогу українським добровольцям і військовим Нацгвардії на передовій. У 2015-му він створив фонд «Україна XXI», який профінансував, наприклад, літературно-музичний фестиваль «Дорога на Схід» Сергія Жадана. Тоді ж він став одним з основних спонсорів харківського осередку партії «Самопоміч». Коли партія ослабла й у 2018-му частина людей її покинула, Кожемяко припинив її фінансувати.

В інтерв’ю Забороні Всеволод Кожемяко каже, що саме він привів більшу частину волонтерів та активістів у «Самопоміч» — і забезпечив їхнє проходження в міську та обласну ради. Серед них Тарас Ситенко, Дмитро Булах та Ігор Черняк. Останні двоє відкрито критикують бізнесмена і стверджують, що він представляє інтереси колишнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.

Кожемяко дійсно був помічником Авакова на громадських засадах із 2014 року. Редакція Заборони направила запит у МВС про нинішній статус бізнесмена. Нам відомо, що Кожемяко донедавна підтримував з ексміністром контакт — бізнесмен фінансує будівництво храму Православної церкви України на території військової частини Нацгвардії в Харкові.

Всеволод Кожемяко стверджує, що на виборах мера Харкова у 2020-му не підтримував жодного з кандидатів, тому що не бачив серед них такого, який підходив би. Олександра Нарижна в інтерв’ю Забороні розповіла, що зверталася до бізнесмена по допомогу в фінансуванні, але той відмовив.

З бізнесменом також пов’язують несподіване висунення Олега Абрамичева від «Європейської Солідарності» — нібито Кожемяко хотів створити конкуренцію Черняку. Сам «Піротехнік» у розмові з Забороною сказав, що вони з Кожемяко друзі, але той не впливав на його вибір і грошей не давав. Кожемяко стверджує те саме.

Депутат міськради від «Блоку Світличної «Разом» Дмитро Булах вважає, що Кожемяко разом із віцегубернатором Харківської області Романом Семенухою, який раніше був главою харківської «Самопомочі», діють «всупереч демократичному табору».

«Іноді мені навіть здається, що вони швидше діють на користь іншого табору, — каже Булах в інтерв’ю Забороні. — Вони часто є дестабілізуючим чинником можливої ​​консолідації. Усвідомлено це робиться чи ні, я не знаю. Але таке враження, що мета — не результат, а його відсутність».

Кожемяко ж каже, що «кандидата від демократів немає, тому що немає демократів — є проукраїнськи налаштовані пасіонарії, які не спроможні приборкати особисті амбіції заради спільної перемоги».

«Є еволюційний процес, а є речі, де можна революційно вчинити, ухвалити якийсь закон, наприклад, — говорить бізнесмен. — А якщо немає революційного кандидата, потрібно вибирати з того, що є. [Мером Харкова] має бути зрозуміла, самостійна, серйозна людина, здатна керувати містом — а не просто хороший хлопець чи дівчина. Це має бути управлінець хоча б із якимось досвідом».

Між жабою й гадюкою

Геннадій Кернес виграв, не приходячи до тями — так кажуть про результати виборів-2020 харків’яни. І це правда: він не зміг прийняти присягу в міськраді, і без його участі депутати проголосували за призначення секретарем мерії Ігоря Терехова, його заступника. А через пару місяців Кернес помер — і Терехов зайняв його місце.

Місцеві політики з «проєвропейської опозиції» одноголосно говорять про те, що з того часу практично повний контроль над Харковом і областю отримали люди, безпосередньо пов’язані з ексміністром внутрішніх справАрсеном Аваковим. Наприклад, главою Харківської обласної ради став депутат від «Слуги народу» Артур Товмасян — друг сина Авакова, Олександра.

Ігор Терехов із 2007 року працював заступником Арсена Авакова, коли той був губернатором Харківської області. Кернес у той час був секретарем міськради, а мером — Михайло Добкін. В інтерв’ю виданню «Бабель» Терехов розповідав, що в той період Аваков, Кернес, він і Павло Фукс (російський олігарх родом із Харкова, який фінансує меморіал «Бабин Яр», а в червні цього року Рада національної безпеки України ввела проти його компаній санкції) були «однією харківською компанією».

«Ми були разом — іноді виникали розбіжності, іноді ні. На той момент [у 2007 році] не було глобальних суперечностей, — каже Терехов. — Я спілкувався більше з Кернесом, ніж із Добкіним, і збудував систему балансу [між керівництвом області та міста]».

У 2010-му мером Харкова став Кернес, губернатором — Добкін, а Аваков поїхав із рідного міста. Але Терехов залишився — і став заступником Кернеса, водночас продовжуючи тісно спілкуватися з Аваковим.

Щойно Ігор Терехов став виконувачем обов’язків мера й кандидатом на вибори-2021, Харків заполонила його агітація: прізвище Терехова є на кожному другому бігборді. Конкуренцію за кількістю реклами йому може скласти тільки Михайло Добкін — кандидат, який теж намагається переконати городян, що він «людина Кернеса».

Добкін — кандидат від «Опозиційного блоку». На початку 2014 року він позував у футболці з написом «Беркут» на знак підтримки поліцейського насильства проти протестувальників на Майдані. А навесні активно використовував разом із Кернесом проросійську риторику й мало не допустив створення «ХНР».

З 2016-му на нього завели кримінальну справу за організацію великої схеми заволодіння землею в Харкові через створення фейкових кооперативів, а через рік Верховна рада проголосувала за позбавлення його недоторканності й дозволила заарештувати депутата. Проте справа проти Добкіна фактично розвалилася в суді.

Тепер Добкін бореться за крісло мера і, судячи із соцопитувань, має всі шанси пройти до другого туру разом із Тереховим.

Єдиний кандидат

«Зараз Терехов із Добкіним ділять рівномірно «ватне» поле, й у єдиного демократичного кандидата є непогані шанси пройти в другий тур, — вважає Дмитро Булах. — Місто живе надією: усі чекають рятівника, третього кандидата. Надія лежить на підлозі — той, хто ризикне, цілком може підібрати собі хороший рейтинг».

На думку Булаха, харківські великі бізнесмени могли б підтримати такого єдиного кандидата від «проєвропейської опозиції», оскільки всі так чи інакше «страждали від Кернеса — він на них наїжджав, утискав», але «всі боялися й сиділи по норах тихо, не хотіли сваритися з ним». Без великих вкладень, говорить він, такому кандидату не вийде забезпечити хорошу впізнаваність.

Олександра Нарижна на початку цього року обговорювала з харківським «Голосом» можливість знову висунутися на вибори. Щоправда, грошей, на фінансування нової кампанії уже не було, і для успішного фандрайзингу була необхідна стабільність у керівництві партії — а в «Голосі» саме трапився розкол.

Навесні почалися розмови про єдиного кандидата від «проєвропейської опозиції»: зібралося близько 15 політсил різного штибу (від ЄС і «Голосу» до «Правого сектора» й «Нацкорпуса»). Команда Нарижної брала участь у цих переговорах на перших етапах, але у квітні керівництво партії раптово викинуло їх із цього процесу й вона дізналася, що її харківській команді знайшли заміну.

У червні до місцевого осередку «Голосу» прийняли понад десять нових членів, а виконувачем обов’язків голови правління призначили Олексія Бабешка. Раніше він працював директором департаменту земельних відносин групи компаній «Агротрейд», що належить Всеволоду Кожемяко, і був депутатом Харківської міськради від партії «Самопоміч», яку той фінансував.

У Харкові розцінили цю зміну команди як «продаж» «Голосу» Кожемяко. А причиною дехто (наприклад, членкиня політради «Голосу» Олександра Устинова написала про це у своєму фейсбуці) називає те, що саме «Голосу» належить квота глави територіальної виборчої комісії — від того, хто буде очолювати її, може залежати результат виборів. За даними декларації Бабешка, він не працює в «Агротрейді» з 2018 року.

Нарижна зі своєю командою вийшла з ради харківського осередку «Голосу», зберігши членство в партії. Шанс на участь у нових виборах для неї фактично втрачений.

«Ми виявилися недостатньо лояльними», — вважає Нарижна.

Глухий кут

Наприкінці липня від 15 політсил, які спочатку брали участь у переговорах про єдиного «проєвропейського» кандидата, залишилося тільки сім. Координатор переговорів Борис Рєдін у розмові з Забороною розповів, що зараз в обговоренні беруть участь представники партій «Європейська солідарність», «Демократична сокира», «Акцент» (нова партія, створена колишнім губернатором Харківської області Ігорем Балутою), новий склад «Голосу» і дві ультраправі організації — «Нацкорпус» і «Правий сектор». Також Рєдін сказав, що в переговорах залишається «Блок Світличної «Разом», але в цієї партії є «особливі умови», на яких вона готова поставити свій підпис під меморандумом.

До початку осінньої передвиборної кампанії залишається всього півтора місяця, а переговори досі далекі від завершення, хоча Рєдін вважає, що до кінця літа домовитися про щось «реалістично». Проте буквально всі співрозмовники Заборони визнають, що шансів на перемогу у «проєвропейського» кандидата вкрай мало.

Політик Дмитро Дробот, який представляє «Силу людей», вважає, що змінити ситуацію загалом в Україні може прозоре фінансування партій, позбавлення від олігархії й судова реформа.

«У нас є окремі герої, які на противагу системі йдуть і виграють, — пояснює він. — Але потім обламуються. Ти граєш за правилами, не береш хабарі, не домовляєшся й не йдеш на компроміси. А проти тебе грають не за правилами. Нечесні кандидати виграють. Й ось тільки коли почнуться посадки, коли мерів і їхніх підлеглих почнуть садити [за корупцію та інші злочини], то поступово це очистить місцеві еліти і знайдеться місце для нових людей».

«У нас завжди виграє вибори той, хто має більше грошей, — підсумовує Дмитро Дробот. — Звідки [Терехов, Добкін, Фельдман та інші кандидати] беруть ці мільйони доларів? Кандидат не має цих грошей офіційно, а партія їх не показує [у звітах]. Олігархи грошей теж не дають. Ці гроші насправді вимиваються з бюджету».

Нагору